Історія України-Руси. Том 4

30) Codex ер. saec. XV т. III ч. 448-9, акт унїї — Działyński Zbiór c. 72.

31) Див. його лист до брата Фридриха кардинала, з кінця червня (тека Нарушевича 24 ч. 64).

32) Про унїонні мотиви при виборі Олександра — у Мєховского вид. 2 c. 248, Ваповский c. 45. Але у Мєховского унїонний мотив розвинено тільки в другім виданню, а в конфіскованім першім інїціатори кандидатури Олександра ведуть ся еґоістичними мотивами, і автор досить неприхильно ставить ся до неї — див. виїмки з першого вид. в Scr. rеr. polon. II c. 273.

33) Прелїмінар унїї 1501 р. — Rzyszczewski Codex dipl. Pol. I ч. 196-7. Акт унїї — Działyński Zbiór c. 77, Volumina legum I c. 131.

34) Толковання про тенденцію самих Литвинів до тїснїйшої унїї у Каро V. 2 c. 856. Любавского Сеймъ с. 143-4.

35) В замітках до унїї 1501 р., роблених підчас сойму 1566 р., котримсь з литовських сенаторів (може біскупом виленським Протасевичом, або кимсь для нього) читаємо: czo sie dotycze thego articulu, czo panovie coroni obowiązali posłow v. x. Alexandra, aby to wszysthko oni, czokolviek s nimi namovily, za pana swego, tho iesth za v. x. Alexandra, y za wssythkie yne stany v. xiestwa opisaly y przysięgamy swymi poczvierdzily chovacz y dzierzecz tho viecznemi czasy, tedy tho podobno na on czas czy panovie poslovie lithewssczy tak y uczynily, ale gdzieby potnym wssysthka ziemya na takove ych articułi poselskie takim obyczaiem namovione pozwoliła abo przysięgami swymi poczwierdzyła, na tho sie zadne zapisy ani listy od ziemie v. x. Lithewskiego nigdzie nie pokazuyą, ani u samych panow Poliakow, i owssem czo sie kolviek tham na on czas za crola Alexandra około uniey w Piotrcowie stanoviło, thego nigdy s strony v. x. Litewskiego nie chovano ani dzierzono asz do dzisieyssego czasu, przetho then pryviley i unia Alexandrowska nie może tak dalecze dzisieyszych czasow obyvathely [t]uthecznich do wssysthkiego tak uprzeymie cziągnącz ani obowiazovacz, iedno czo sie daly Bog teraz dobrego y gruntownego — Dziennik Warszawski 1826 т. V (ч. 14) c. 174-5.

36) Дневник Люблин. сейма с. 80 (текст Дзялиньского).

37) Про се подав звістку з Литов. метрики Любавский Сейм c. 147. Він думає, що в сїй справі скликувано литовський сойм в Берестю на початку 1505 р., судячи з того, що на сїм соймі був і польський посол Лаский.

38) В теках Нарушевича (24 ч. 83) єсть грамота Олександра де він посьвідчує, що ряд панів обовязали ся додержувати записи унїї. Але се теж переважно люде невизначні і по більшій части тіж, що підписали ся на актї унїї. Видко, більше не можна було стягнути.

39) Лит. Метрика, Записи V л. 167-8, 170, про се див. у Каро V, 2 c. 873-5.

40) Тестамент Олександра — Acta Tomiciana І дод. 6; про порученнє вибрати Жиґимонта вел. князем — Ваповский c. 68-9, у Мєховского про се нема, так само і у Деція. В. кн. Олена писала брату в. кн. московському Василю, в відповідь на його кандидатуру на вел. князя литовського, що Олександр „государство своє поступился брату своєму короловичу Жиґимонту” — Сборник истор. общества т. XXXV c. 482. Але може сеї версії ужила вона тільки щоб викрутити ся від прикрого поручення брата? Про вибір Жиґимонта: Pułaski Przyczynek do elekcyi Zygmunta I w Litwie i v Połsce (Szkice i poszukiwania historyczne I) c. 79-80, і новійше L. Kolankowski Elekcya Zygmunta (Przewodnik naukowy i literacki, 1906).

41) Листи польських панів на Литву — Acta Tomiciana І ч. 5-7. Подробиць вибору Жиґимонта на вел. князя не маємо, д. Любавский пробує використати звістку Стрийковского (ор. c. c. 149), але зовсїм безпотрібно. Про дорікання польських панів литовським за довершений вибір — Ваповский c. 71. Повновласть литовським відпоручникам до участи в елєкції короля — Codex dipl. Pol. І c. 363.

42) Відповідь литовських панів Полякам в перше видрукована була у Пулаского, в згаданій вище моноґрафії, новійше і ліпше у Максимейка Сеймы дод. 2; у Пулаского-ж посольство Жиґимонта з Литви до польських панів c. 81-2.

43) Цїкаво, що в своїй відповіди Полякам литовські пани навіть згадують про їх відклик до акту 1501 р. і не мають відваги заявити, що не признають ся до того акту.

Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Двоїстість і посередність полїтики литовських панів супроти унїї, їх національно-клясова виключність; становище Русинів в в. князївстві, справа Київського князївства, конспірація князїв 1481 р., її причини, її цїли, нахил до Москви.

Се була перед усїм спеціальна полїтика литовських панів-католиків. З кінцем XV в., коли в. кн. Литовське було дуже сильно загрожене і з боку Москви, і з боку Татар, таку полїтику тїсного звязку з Польщею до певної міри, бодай на побіжний погляд, диктували державні інтереси вел. князївства — коли воно вже не чуло в собі сил і енерґії завернути ся на своїй хибній дорозї. Але та ж полїтика, як ми вже підносили, характеризує становище литовських панів і за лїпших часів вел. князївства Литовського, коли воно займало вповнї безпечне, про око навіть дуже імпозантне становище. Тодї ся полїтика в державних мотивах не могла знайти собі нїякого оправдання. Отже властива причина її мусїла бути иньша.

На сю дорогу литовська аристократія звернула, очевидно, зовсїм сьвідомо. Зробила вона се, коли руська реакція під проводом Свитригайла загрозила литовським католицьким панам утратою того виїмкового, привілєґіованого становища, яке завдячали вони виключно унїї з Польщею і нерозлучно звязаній з нею протекції і підтримуванню католицтва.

В противність державним інтересам, що казали вел. князївству операти ся на руськім елєментї, як сильнїйшім і культурнїйшім, ся полїтика диктувала ся еґоістичними клясовими мотивами верстви beati possidentes. I свою клясову мету осягала. Проголошена в 1432 р., з чисто полїтичних мотивів тодїшньої ситуації, рівноправність Русинів-православних, незалежно від того що була неповна, лишила ся чисто теоретичною. Часи Жиґимонта Кейстутовича, що правда, не принесли щастя литовській аристократії, бо сей князь, хоч тягнув безперечно в сторону литовських елєментів і католицтва, заразом був ворогом аристократії взагалї. За те з проголошеннєм Казимира литовська аристократія взяла міцно в свої руки управу держави й пильнувала, щоб не дати себе збити з сеї позиції.

З початку реґенція, потім майже така сама повновластна рада вел. князївства, що правила Литвою в імени неприсутного Казимира, була в руках Литвинів. Досить тільки переглянути реєстри вищих достойників, що в склад сеї ради входили, аби в тім вповнї переконати ся.

Полишаємо на боцї, що тим часом як латинські епископи невідмінно майже виступають в радї й грають тут визначну ролю, православних не стрічаємо там нїколи. Поминаємо те явище, що на таких чисто литовських посадах як нпр. жмудське староство ми нїколи не стрічаємо Русинів, але Литвини-католики часто виступають на урядах в чисто білоруських або українських землях, з Литвою навіть слабко звязаних, як Київщина й Волинь. Але в реєстрах вищих урядів взагалї Русини стрічають ся в рішучій меньшости, хоч мали всякі підстави на те, аби бути в більшости. Нпр. на чотирох найвищих урядах — виленськім і троцькім воєводстві і каштелянстві за весь час від 1452 до 1500 р. ми стрічаємо тільки три рази руські імена: князя Олександра Гольшанського на каштелянстві виленськім (1492-1511), та Івашка Івашевича (коло р. 1460) і Богдана Саковича (1486-1490) на воєводстві троцькім. Виленським воєводою не був Русин нї разу. Так само не знайдемо анї одного Русина на урядї канцлєра. Оден тільки раз стрічаємо — звісного вже нам Богдана Саковича, на урядї маршалка і т. и. 1).