Історія України-Руси. Том 4

4) Про окупацію Сїверщини Михайлушком — Длуґош V с. 61 і LEKUrkb. X. 491 нотка 2, Skarbiec ч. 1883 і 1884.

5) Лїтопись Биховця c. 56. Цїла обстанова сеї подїї того рода, що ми її анї руш не можемо сконтролювати иньшими джерелами, бо те що знаємо про Михайлушка з иньших джерел, не знаходить ся в лїтописи, і навпаки, так що всї її оповідання про Михайлушка вимагають великої обережности, а між ними й історія про київську окупацію підозріла досить, хоч її й приймали дослїдники: нпр. Саrо IV c. 268, Любавскій Сейм c. 106-7; новійший біоґраф Михайлушка Копистяньский теж прихиляєть ся до неї (c. 152). В кождім разї хронольоґічне означеннє сього епізода в лїтописи неможливе: в нїй Михайлушко, по своїм поворотї з Мазовша (значить 1444) і нещасливій конспірації на Казимира тїкає до Брянська, там збирає військо і з немалою московською помічю опановує Київ. Казимир посилає Гаштовта, той відберає Київ назад, і тодї Казимир дає Київ Олелькови. А в дїйсности Олелько дістав Київ ще 1440 р.! Любавский, кладучи на підставі Стрийковского (!) сей епізод на р. 1442-3, робить крок назад навіть в порівнянню з Каро, що клав його на рр. 1449-51. Дїйсно, коли приймати сей епізод, то його треба класти на кінець, а не початок 1440-х років.

6) Длуґош V c. 87-8.

7) Длуґош V c. 105, Лїтоп. Биховця с. 56. Новійший біоґраф Михайлушка Копистяньский кидає тїнь сеї смерти Михайлушка на м. Йону, до котрого тодї піддобрював ся Казимир (ор. c. 163).

8) Длуґош V c. 141.

9) LEKUrkb. XI ч. 296, Skarbiec ч. 1904, 1907-9.

10) Длуґош V c. 198, пор. 203.

11) Перед тим такої загально прийнятої кандидатури, видко, не було — див. нпр. реляцію про кандидатуру Радивила в LEKUrkb. XI ч. 296.

12) Длуґош V c. 227-8,234- 235. Codex ер. saec. XV т. І 2 c. 157.

13) Длуґош V c. 240.

14) Ibid. c. 294-5.

15) Działyński Zbiór praw litewskich c. 28.

16) Длуґош V c. 304, 314, 331.

17) Ibid. c. 366, 372.

18) Длуґош V c. 385-6, 402, 464, Дневник Люблин, сойму 1569 р. с. 79 (текст Дзялиньского). Kapo (V c. 511), опираючи ся на тім, що звістки про спір за Волинь і Поділє у Длуґоша уривають ся з зїздом в Ломазах, думає що справа була полагоджена десь слїдом на принципі uti possidetis. Але згадка Длуґоша про вражіннє на Литву від згоди 1466 р. такому припущенню рішучо противить ся. Так само Любавский (Сейм c. 125) робить за надто катеґоричний вивід з мовчання Длуґоша, кажучи, що литовські пани „вже не рушали справи Поділя й Волини й обмежали ся тільки тим, що від часу до часу просили Казимира дати їм великим князем когось з синів”. В дїйсности тільки звістки наші уривають ся тут, а не самі спори.

19) Bielski Kronika вид. Туровского с. 834.

20) Про зїзд в Парчові 1473 р. — Дневникъ Люблин. сейма ч. 79 (текст Дзялиньского): се одинока згадка про такий зїзд, і може бути що тут помилка в датї.

21) Про Татар — Длуґош V с. 609. Чеська справа — ibid. c. 578 і Бельский ib. c. 851.

22) Magno studio et conatu — Длуґош V c. 669. Папе пробує доглянути в сїм литовськім жаданню спеціальних мотивів: мовляв з огляду на переспективу боротьби з Москвою й Кримом литовські пани вважали потрібним мати в. князя на місцї (c. 46-7). Але й сьвідомість такої перспективи й вплив її на жаданнє литовських панів — все се річи дуже непевні.

23) Длуґош V c. 698.