Історія України-Руси. Том 4

Маґнати литовські мали також всяку причину боронити полїтичної окремішности в. князївства Литовського. З упадком її вони стратили б своє впливове становище, а не могли не спротивляти ся також і плянам Поляків на українські землї, бо відірваннє їх ослабило б вел. князївство й підорвало б його відпорну силу супроти змагань польської полїтики до інкорпорації вел. князївства.

Але опозиція Руси й Литви не була вже такою однодушною, якою могла б бути давнїйше. Між литовськими й руськими елєментами забито клин, і розколина між ними зарисовувала ся все глубше, ослабляючи енерґію супротивлення й підтинаючи взагалї сили в. кн. Литовського в самім коренї. Зробило се охрещеннє Литви на латинство й наданнє Литвинам-католикам спеціальних привілеґій в порівнянню з православною Русю. Наслїдком сього був етноґрафічний роздїл і руська іредента в вел. князївстві Литовськім.

В XIV в. такого роздїлу не було. Хоч історично звязане з литовськими племенами, в. князївство давно перенесло свій центр ваги на Русь, і наслїдком того що литовські племена дуже скоро піддавали ся культурним впливам Руси, се не робило поважних трудностей. В. кн. Литовське йшло до того, щоб стати вповнї руською державою, й литовські князї проголошують себе спадкоємцями давньої Руської держави 1). Русь в в. князївстві Литовськім чула себе дома, і тим пояснюєть ся, що білоруські та українські землї тягли до нього. Супроти чисельної й культурної переваги руських елєментів над литовськими тільки в руськім напрямі й міг розвивати ся сей державний орґанїзм.

Але все змінив Кревський акт 1385 року. Ягайло обовязав ся вихрестити всю Литву на католицтво, і сповнив се. Так став ся перший розлом між елєментами руськими й литовським: ті були православні, сї стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужати ся, а тїснїйше зближати ся до культури польської. Заразом Ягайло сотворив для латинників привілєґіоване становище: литовські бояре-латинники зрівнювали ся в правах з польською шляхтою, звільняли ся від ріжних державних обовязків та діставали деякі спеціальні права, в родї свобідного роспорядження шлюбами своїх своячок 2). Правда, зрівняннє з польською шляхтою було поки що зовсїм теоретичне, і виключеннє православних бояр від тих шляхетських: привілєґій также досить ілюзоричне. Але важний був принціп привілєґіованости католиків і нерівноправности католиків і православних, або — що було майже то само, нерівноправности народностей — Литви й Руси. Принціп сей послужив провідною гадкою для пізнїйшого законодавства й практики в. кн. Литовського та поглубляв далї роздїл між обома етноґрафічними елєментами в. князївства.

Ягайло сьвідомо чи не сьвідомо був тут, як і взагалї в справах унїї, тільки знарядєм в руках польської полїтики. Фатальнїйше було, що й Витовт, бувши речником і оборонцем автономії й самостійности в. князівства, стояв на тім же становищі протеґовання латинства й литовського елєменту. Чи не розумів він сеї небезпечности, чи легковажив такі „ідеольоґічні” моменти, як то часто буває у таких державних людей у відносинах до питань культурних, релїґійних і всякої иньшої ідеольоґії? Чи по просту не бачив способу направити помилку, зроблену Ягайлом, і йшов далї раз витиченою дорогою, по принціпу — сказало ся а, треба сказати й б?

Здаєть ся, одначе що Витовт сьвідомо хотів опирати ся на литовських елєментах, і тому протеґував їх супроти Руси, не розуміючи, яку небезпечність тим приготовляє на пізнїйші часи. Шукаючи опертя в литовських елєментах, він ішов по части за традицією свого батька, по части може робив се і з опозиції Ягайлови, що як раз не хотїв його пускати між Литву, боячи ся тої родинної традиції Кейстутовичів. А що Литва, підчас коли Витовт узяв в свої руки управу в. князївства, була вже католицькою, тож він іде за полїтикою Ягайла — дає протекцію латинству перед православєм. До того могли тут впливати ще й иньші мотиви. Н. пр. Витовт міг не бажати, аби Поляки зробили з того колись зброї против нього, коли-б він давав протекцію православним, або показував навіть толєрантність до них. Так чи инакше, досить того, що Витовт виразно стоїть на тім становищу — протекції Литві й латинству против Руси й православія. Акти унїї 1401 і 1413 р., як ми вже бачили по части, а ще побачимо пізнїйше, стоять на сїм виключнім литовсько-католицькім становищу; акти 1413 р. обдаровують литовсько-католицьку аристократію спеціальними прероґативами. В самостійній своїй дїяльности Витовт також дає всяку протекцію латинству. Поляки, хоч як неприхильні Витовту, признавали за ним велику прихильність до латинства. Завзятий ворог його автономічної полїтики Збіґнєв Олєснїцкий з признаннєм Витовту і в докір Свитригайлу підносив потім, що за Витовтових часів Русини не діставали нїяких впливових посад, „як то й виразно застережене в умові Польської корони з князївством Литовським, що схизматики-Русини не можуть держати замків в в. кн. Литовськім анї не мають бути допущені до участи до нарад над державними справами” 3).

Незадоволеннє руських елєментів з такого порядку річей проявляло ся в союзї їх з Свитригайлом против Витовта; але доки жив Витовт, під його престижем і сильною рукою сей розлом не давав себе знати так виразно. „Русини-схизматики” мовчки корили ся в його „зелїзних оковах”, які так мило згадували потім Поляки 4). За те після його смерти розлом зарисував ся дуже скоро: коли Свитригайло шукав опертя в руських князях і панах, Литва стала по сторонї Жиґимонта Кейстутовича. Але тут не обійшло ся без польської участи, що по акушерськи улекшила народженнє сього литовського сепаратизму, приготовивши його цїлою своєю полїтикою.

Від сього часу двоістість в. кн. Литовського стає річею всїм звісною й загально-признаною. Коли нове литовське правительство — Казимира Ягайловича стає по сторонї литовсько-католицькій, руський елємент — передо всїм князї й маґнати, шукають собі також опертя, і в противставленню до Польщі, що підтримувала католицькі елєменти, починають хилити ся до православної Москви. В останнїх роках сам Казимир констатував істнованнє такого нахилу до Москви серед руської аристократиї, й з сього погляду остерігав литовських панів від усяких конфлїктів з Москвою. На переломі XV і XVI в. істнованнє такого нахилу виступило вже зовсїм ясно.

Супроти сеї руської іреденти литовсько-католицькі елєменти шукали опертя в Польщі й горнули ся до неї, не вважаючи на свої страхи за литовську автономію. Се ставило їх в фатальне положеннє. Бо в інтересах державної самостійности в. кн. Литовського вони повинні були ослабляти всякі звязки з Короною, але для задержання свого привілєґіованого становища в в. князївстві вони підримували сї звязки й не відважали ся їх рішучо зірвати. Така двоістість, посередність полїтики литовських кругів, так само як і той етноґрафічно-культурний розлом в серединї в. кн. Литовського, розумієть ся, мусїли дуже сильно ослаблювати силу супротивлення против польських окупаційних плянів, і взагалї підтинали сили орґанїзму в. князївства, саму житєвість його. Можна сказати, що від унїї в. кн. Литовське переходить в стадію аґонїї. З кінцем XV в. сей хоробливий, безвихідний стан його стає вже зовсїм ясним, але перші симптоми прокинули ся виразно зараз таки по смерти Витовта.

Примітки

1) Див. вище c. 98.

2) Działyński Zbiór praw litew. ч. l. Про сї справи говоримо ширше ще в дальшім томі (т. V гл. 2).

3) Codex ер. saec. XV т. II c. 290 пор. 271. З самостійних актів Витовта найбільше проречисті з погляду його протекції латинникам перед Русинами — його фундаційні привилеї нїмецького права, де Русини виключають ся звичайно з сього привілєґіованого права — див. т. V c. 238-9; хоч тут до певної міри се можно положити на рахунок релїґійної виключности самого нїмецького права. Див. зрештою факти зібрані у Лєвіцкого Powstanie Świdrygiełły c. 29 (хоч не без помилок).

4) Constat enim toti orbi et a vestra sanctitate alienum non extat, quam late et longe sunt terro Rutenorum scismaticorum, quos nisi rex prefatus (Ягайло) cum fratre suo duce Vytoldo bone memorie in virga ferrea direxissent, maior ipsis in Christi fidelibus aditus seviendi patuisset, sicut iam, proh dolor, effrenacio ipsorum patenter incipit christiano ponulo malignare, казали польські посли перед папою, нарікаючи на союз рицарів з Русинами Свитригайла — Codex saec. XV т. II, 273.

Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Пляни Польщі на Литву по смерти Витовта. Свитригайло — його давнїйше житє, союз з Русинами, надїї Русинів на нього. Обставини вибору Свитригайла на в. князя. Пляни Польщі на Поділє, польські заходи і подільська конспірація; окупація подільских замків в 1430 р.

Витовт умер серед самого розпалу боротьби за повну самостійність в. кн. Литовського. Ся ситуація мала свій важний вплив на справу великокняжого престолу 1).

Безперечно, на краківськім дворі був від давна плян зробити кінець з окремішністю в. князївства зараз з смертию Витовта, хоч городельський акт виразно признавав станам в. князївства право вибрати по смерти Витовта нового великого князя. Ягайло потім твердив, що Витовт перед смертю передав йому велике князївство з усїма своїми землями, і по всякій правдоподібности Ягайло в момент смерти Витовта, бувши в Вильнї, не залишив дїйсно спробувати взяти велике князївство безпосередно в свої руки. Але при тім по подражненню правительственних кругів в. князївства на точцї своєї полїтичної самостійности, яке викликав коронаційний епізод, про се не можна було анї мовити в вел. кн. Литовськім. Литовські й руські пани однодушно виставили кандидатуру Свитригайла на великого князя, й Ягайло мусїв уступити.

З Свитригайлом ми стрічали ся вже не раз. По всякій правдоподібности, він був наймолодшим з синів Ольгерда й зіставав ся під доглядом своєї матери до її смерти (1392). Разом з Ягайлом він був охрещений в Кракові на латинство й дістав імя Болеслава. В латинстві зіставав ся він, очевидно, до кінця віку, хоч був проводирем руського елєменту. Першим виступом його був звісний уже нам витебський його бунт: коли Ягайло по смерти матери, що проживала з Свитригайлом у Витебську, захотїв узяти Витебськ собі, Свитригайло, вважаючи волость своєю, вбив присланого Ягайлом намістника й опанував Витебськ. Ся справа скінчила ся тим, що Витовт, здобувши Витебськ, в кайданах вислав Свитригайла до Кракова.

Пущений на волю, Свитригайло виїздить на Угорщину й починає оглядати ся за союзниками до боротьби з Ягайлом і Витовтом. Але не встигши орґанїзувати якогось поважнїйшого союзу, помирив ся в 1400 р. з Ягайлом, діставши від нього Поділє й деякі маєтности в Галичинї й Малопольщі. Се одначе не задовольнило його. З пізнїйших заяв його бачимо, що він уважав собі кривдою наданнє великого князївства Витовту: на його гадку воно повинно було припасти йому — Свитригайлу 2). Тож коли на поч. 1401 р. прийшло до формального признання Витовта вел. князем, Свитригайло, як оповідає нїмецький хронїст, повісив фальшиву печатку на грамотї 3), яку при тім мусїв видати, і зараз почав укладати пляни нової боротьби 4).

З початком 1402 р., не пробувши й двох лїт на Поділю, він тїкає до Прусії, з плянами нової боротьби. Та не встигши й сим разом нїчого зробити, він знову годить ся з Ягайлом і Витовтом, дістає Сїверщину, але звідси розпочинає слїдом нові конспірації, закінчені утечею до Москви (1408). Звідти, не знати вже близше — яким способом, опинив ся він, рік пізнїйше на дворі Витовта 5). Тут знову веде він зносини з Нїмцями, але ся конспірація кінчить ся тим, що Витовт, викривши її, казав відрубати голови двом князям, прихильникам Свитригайла, а його самого всадив до вязницї.