Історія України-Руси. Том 4

Примітки

1) Лїтературу див. в прим. 31.

2) Див. заяву його відпоручника на базельськім соборі: patrem ipsorum (Ольгерд), quatuor filias habentem, disposuisse, quod et ipse Ladislaus iuramento firmarat, ut si contigeret eum aliquod regnum adipisci, ducatus ipse Lithuanie in personam veniret Witrigaldi (Свитригайла — Iob. de Segovia Historia gestorum synodi Basilensis (Monumenta conciliorum generalium вид. віденською акад., Consilium Basileense, Scriptores II c. 619). Се, розумієть ся, неправдиве, але характеризує погляди Свитригайла.

3) Мусїла то хиба бути якась осібна грамота, — може обіцянка послушности Витовтови, бо на звісних нам грамотах унїї 1401 р. нема імени Свитригайла, як і иньші князї не беруть в них участи.

4) Scr. rer. prus. III c. 244.

5) Лєвіцкий (Powstanie c. 59) здогадуєть ся, що підчас нападу Ідики на Московщину Свитригайло попав у неволю до Татар і звідти дістав його до своїх рук Витовт. Але можна було-б сподїватись, що московські джерела в такім разї згадали-б про сю неволю Свитригайла. Про побут його між Татарами Codex Vitoldi c. 184.

6) Och is sich zum besorgen ville men dem fürsten (Свитригайлу) entgegen, der alle Rusche zcunge mit im unsirm Ordin eutkegen sien wuerde.

7) Див. вище c. 72, Scr. rer. prus. III c. 244, Codex Vitoldi ч. 434 (на жаль тільки реґеста), Давн. рус. лит. лїтоп. с. 13-4, пор. Полн. собр. лЂтоп. V с. 260, Длуґош IV с. 217, Codex ер. saec. XV т. II c. 290, Liv est und kurländisches Urkundenbuch VIII 398.

8) Длуґош так характеризує його: „він був відданий пяньству й забавам, вдачу мав великодушну (liberalis — властиво щедру), але змінчиву й навіжену; розумом і здібністю не визначав ся, розсудливости й поваги в нїм не було, натомість піддавав ся він безгранично гнїву; настрій міняв ся у нього як би подувом вітру, мов у нїм вічно боролися ріжні й противні собі напрями. Не вважаючи на те, великою щедрістю й участю в піятиках він здобув собі приязнь богатьох, особливо Русинів, бо хоч був сам католиком, показував більшу прихильність до їх віри” — IV. 417. Подібно характеризує Свитригайла й Длуґошів патрон Збіґнєв Олєснїцкий: „князь сей не поводить ся розумними мотивами, бо й розумом не визначаєть ся, але чинить те, до чого тягнуть його слїпі пориви (sed quo sensualitas impellit, hoc credit sibi licite expedire), як то зрештою показують його недоладні (incompositi) вчинки й звичаї” — Codex ер. saec. XV, т. II c. 291.

9) Codex ер. saec. XV т. II c. 290, пор. Длуґош IV c. 418.

10) Грамоти Свитригайла з часів перед 1430 р. — Zbiór dokumentów hr. Przezdzieckich ч. 6 (1401), Акты Южной и Зап. Р. II. ч. 69 (= Головацкій ч.26), по р. 1430 н. пр. Акты Южной и Зап. Р. І ч. 18 (1431), Arch. Sang. I ч. 35 (1437), 36 (1438), 38 (1442), 31 (дата 1429 неможлива), 41 (1444), 44 (1446), 48 (1450), Архивъ Югозап. Рос. VIII т. IV ч. 3 і т. и.

11) Codex Vitoldi ч. 822 (знову тільки реґеста), 844, 999.

12) Див. ширше в прим. 32.

13) Лист Ягайла — Codex ер. saec. XV т. II c. 258-9, меморіал пруський — ibid. c. 300-1, нїмецька записка Scr. rer. prus. III c. 494. Оповіданнє Свитригайлового відпоручника — Ioh. de Segovia Monum. conciliorum II c. 616. Длуґош IV c. 417-8.

14) Сю верзію, що Свитригайла вибрали без відомости Ягайла, повторено потім в реляції папі, коли треба було уневажнити присягу, зложену станами в. кн. Литовського Свитригайлови — Arch. Sanguszków І ч. 32.

15) Codex ер. saec. XV т. II передм. c. XXII, Codex Vitoldi ч. 805 (з копії).

16) Codex ер. saec. XV т. II ч. 177, див. варіанти на c. 232 й обяснення на c. 233-4.

17) Длуґош V c. 96. Ваповский, переказуючи туж промову Олєснїцкого, цитує в нїй нїби якийсь документ, виданий Витовтом в 1418 р., де він признавав, що дістав від Ягайла землї Волинську, Дорогичинську й Подільську в доживотє, і по його смерти сї землї мають відійти до Польщі (Wapowski Dzieje korony Polskiej III c. 165). Та уже Малїновский, видаючи Ваповсвого, висловив сумнїв що до істновання такого документу, на тій підставі, що Длуґош, переказуючи зміст тоїж промови Олєснїцкого (1. c.), не згадує про сей документ, хоч він для арґументації його був би дуже потрібним. Хоч др. Прохаска в своїй статї Podole lenem Korony (c. 20) взяв автентичність сього документу в оборону, трудно сумнїватись, що в нїм маємо фальсіфікат з другої половини XV в., незвісний ще Олєснїцкому, а втягнений Ваповским в його промову. Фальсіфікат сей уложений був підчас спорів за Волинь, бо нею головно займаєть ся. Стилїзація сьвідків з формального боку сьвідчить против його автентичности, а що до змісту самого, то дуже неправдоподібно, аби такий документ, коли-б дїйсно був, замовчаний був в полєміцї про Поділє в 30-х рр. XV в.

18) Codex ер. saec. XV т. І ч. 68. З тексту виходило б, що той Мартин був намісником в Камінцї, й що він сам належав до конспірації. Він при сьвідках поручає свому бурґрабію передати тим шляхтичам Камінець; не сказано, коли се мало стати ся, але мабуть — на першу вість про смерть Витовта. Стилїзація цїлого документа одначе дуже неясна, може навмисно притемнена.

19) Длуґош IV c. 422-3, Scr. rer. pruss. III с. 494, Давн. рус.-лит. лїтоп. с. 46. В Ширшій русько-лит. лїтоп. (Биховця, с. 45) иньша верзія — що Ягайло забрав Поділє яко опікун „подільської княгинї Софії Жедивідівни” — див. про неї Молчановський ор. c. c. 351-2, Wolff Kniaziowie c. 57. Як зложилась отся баламутна ґенеальоґічна лєґенда, лишаєть ся неясним.