Історія України-Руси. Том 4

Русько-литовський лїтописець представляє так, що вже весною 1393 р. „вибравши ся походом на Поділє, Витовт по дорозї напав на Київщину й забрав Житомир і Овруч — західнї київські волости. Причина знову та сама: Володимир Ольгердович „не восхотЂ покоры учинити и чоломъ ударити в. кн. Витовту”. Коли Витовт забрав у нього ті волости, Володимир „приїхав до Витовта” — очевидно з покорою, але Витовт його покори не прийняв і на осїнь „вивів” Володимира з Київа, давши натомість йому Копиль, а в Київі посадив Скиргайла. Ідучи на Поділє, він заразом поручив Скиргайлу йти на зароські краї — взяти Черкаси й Звенигород; Скиргайло се вчинив, взяв сї городи й вернув ся назад у Київ 37).

Так виглядає лїтописне оповіданнє. З умов Витовта з Скиргайлом знаємо, що відібраннє Київщини від Володимира було рішене ще в груднї 1392 р.; супроти того „непослушність” Володимира була хиба причіпкою Витовта, коли не здогадом автора лїтописи. Супроти того ж і припадковий нїби конфлїкт Витовта з Володимиром підчас походу на Поділє стає підозрілим що до сеї своєї припадковости. Одначе ще через те нема причини заперечувати, що вже перед осїннїм походом на Київ, весною того року дїйсно могли бути забрані полїські київські волости. Років означити докладно не можна. Як сказано, про осїннїй похід на Київ згадують цитовані вже двірські записки Ягайла (жовтень 1393), але сам Київ від Володимира забрано не скорше як весною 1394 р., судячи з того, що Володимир ще в лютім 1394 титулує себе князем київським. Трудно думати, аби в грамотї виданій ним спільно з Витовтом і Скиргайлом Володимир став титулувати ся київським князем, коли б Київщину від нього тодї вже відібрано, і в Київі сидїв уже Скиргайло. Коли б тримати ся слів лїтописи, що Володимира виведено з Київа в осени, то се могла б бути осїнь хиба 1394 р. 38). У всякім разї з лїтописи виходило б, що Київщину відібрано від Володимира кількома наворотами, і се можливо: прецїнь так відібрано й Волинь Любартовичу. Могла бути в тім спеціальна тактика: „помаленьку різати”, не доводити від разу до розпуки.

Слова лїтописи, що на Черкаси й Звенигород посилав Витовт Скиргайла підчас свого походу на Поділє, треба розуміти очевидно в звязку з фактом, що сї городи, взагалї землї за Росю зачисляли ся тодї до Поділя. На пр. в реєстрі Свитригайлових городів сї городи зачислені до подільських, а і пізнїйше, ще в XVI в. ся теріторія de nomine зачисляла ся до Поділя 39). Чи Скиргайло здобував її від Кориятовита для Витовта, а не для себе, чи Витовт віддав був їх Скиргайлови, і по його смерти вони вернули ся назад до Поділя — се не можна сказати за недостачою яких небудь иньших звісток.

Володимир, роздражнений вчиненою йому кривдою, здаєть ся подав ся був до Москви. Пізнїйша русько-литовська лїтопись, оповідаючи про відібраннє Київщини по смерти Семена Олельковича, Володимирового внука, толкує се тим, що „дЂдъ ихъ князь Володимиръ бЂгалъ на Москву, и тымъ пробЂгалъ отчизну свою Кіевъ”. Більше нїяких відомостей про сю його еміґрацію не маємо. У всякім разї не задовго вернув ся він назад, і уже в осени 1398 р. бачимо його в товаристві Витовта, при укладї трактату з пруськими рицарями. Титулу він при тім не має нїякого: мабуть уже пізнїйше дістав маленьку Слуцьку волость на Білій Руси, що стала дїдичним князївством його роду 40).

Таким чином протягом яких двох років, кількома ударами розбито княжий устрій на Українї й знищено всїх сильнїйших князїв. Полишили ся тільки другорядні як Федір Ольгердович на князївстві Ратенськім (в північній Волини), як Пинське князївство Василя — сина Михайла Наримунтовича, Чорторийське Василя — сина Константина Ольгердовича, Острозьке Федора Даниловича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, і т. и. Їх полишено в спокою, бо не були небезпечні нї трошки. З відібраного, як уже знаємо, віддано Сїверщину Любартовичу, Київщину Скиргайлови. Волинь, а здаєть ся й Поділє узяв собі на разї Витовт: звісна реґеста Ягайлової грамоти з 1394 р., де він надавав Витовтови й його наступникам „Камінець з його округом” лєнним правом 41). Що правда, не маючи в руках самого документу, не можна анї покладати ся на вірність дати, анї бути певним змісту грамоти. Русько-литовська лїтопись теж каже, що Витовт забравши Поділє, взяв його був на себе. Се само в собі не має нїчого неправдоподібного, тільки у всякім разї се Витовтове володїннє цїлим Поділєм було дуже коротке, й не задовго Ягайло роспорядив Поділєм сам.

Про се русько-литовська лїтопись оповідає так, що коли Витовт здобув Поділє, Ягайло попросив Поділя собі, й Витовт відпродав йому західню частину його за 40 тис. (гривен чи кіп), а східню частину (Браслав, Винниця, Соколець) задержав у себе. Ягайло ж заставив те західнє Поділє в 20 тисячах Спитку, а коли Спитко наложив головою, Ягайло віддав його назад Витовтови за зворотом тих 40 тисяч.

З другого боку маємо оріґінальну грамоту Ягайла Спиткови з Мельштина, воєводї краківському з 13/VI. 1395, з наданнєм йому Поділя. З неї бачимо, що західнє Поділє Ягайло дав Спиткови не в застав, а на вічність, plene iure ducali. По друге — виходило б з неї, що Ягайло мав тодї не тільки західнє Поділє, а й східнє, і східнє Поділє задержав для себе далї: „округи Межибожа, Божського й Винницї з усїма їх приналежностями й правами задержуємо для себе й для своїх наступників”.

Отже оповіданнє лїтописи стоїть нїби в суперечности з документом. На сїй підставі декотрі дослїдники попросту відкидають лїтописне оповіданнє як невірне, але так легко його позбувати ся не можна. Хоч безперечно воно має свою тенденцію, але припустити, що лїтописець виссав з пальця цїлу ту історію про якісь 40 тис., таки не можна, і вона мусить мати якусь, близше нам неясну фактичну основу. Про дїйсний застав Поділя в тих грошах Ягайлови, розумієть ся, в тодїшнїх відносинах Витовта й Ягайла не може бути мови; мусїло бути щось иньше.

Що східнє Поділє лишило ся в роспорядженню Витовта й пізнїйше, се зовсїм не виключене. Ми взагалї занадто мало знаємо історію Поділя між 1393/4 і 1410 рр., аби щось могти рішучо заперечити. Н. пр. Федько несвизький називав (в 30-х рр. XV в.) східнє Поділє (Браслав і Винницю) своєю батьківщиною, значить воно належало колись його батькови, а ми нїчого про се не знаємо, не знаємо навіть і імени сього Федькового батька 42). Слова грамоти, де Ягайло полишає східнє Поділє собі, не виключають такого володїння Витовта, бо він тодї формально лише заступав Ягайла в управі в. кн. Литовським, отже східнє Поділє міг Ягайло назвати своєю провінцією, хочби воно фактично було в роспорядженню Витовта, як і иньші провінції в. князївства.

Як би там не було з тими фазами, які Поділє переходило в тих роках, але лїтом 1395 р., як бачимо з грамоти Спиткови, роспоряджав ним Ягайло. Східнє Поділє — пізнїйшу Браславщину зіставляє він у сїй грамотї за собою й на пізнїйше; грамота не каже, чи воно мало бути в безпосереднїй управі Ягайла, чи в руках Витовта, але се останнє простїйше й правдоподібнїйше. Західнє Поділє — округи Камінця, Смотрича, Бакоти, Червоногорода й Скали, Ягайло віддає Спиткови, а колишнї галицькі аннекси Поділя — округи Теребовля й Стїнки, зістали ся на далї при Галичинї. Цїкаво, супроти пізнїйших спорів за Поділє, що даючи західнє Поділє Спиткови, Ягайло уважав його провінцією литовською: Спитко діставав його „на взір иньших литовських і руських князїв” 43). На практицї се в тій хвилї не мало значіння, бо Ягайло й його двір тримали ся кревської постанови, що всї землї в. кн. Литовського інкорпоровані Польщі, але теоретичне значіннє воно має й мало 44).

Длуґош пише, що наданнє Поділя Спиткови викликало велике незадоволеннє на краківськім дворі 45). Се кидає сьвітло на полїтику польських кругів. Заміна литовського князя Поляком не задоволяла їх, бо краківський двір стремів до безпосередньої інкорпорації земель в. князївства Польській коронї. Я вже казав, що тут можна бачити й властивий мотив тих систематичних відбирань земель від русько-литовських князїв. Землї відбирали ся, аби бути прилученими безпосередно до Польської корони, і коли їх віддавано на ново якомусь князеви, то се в очах польських полїтиків могла оправдати тільки крайня потреба. Витовт в рахунок не йшов, бо в тім часї уважав ся ще тільки управителем Литви в імени польського короля. Але тільки з потреби віддано Київ Скиргайлови, Сїверщину Любартовичу — аби не скривдити їх занадто вже грубо. До надання Поділя Спиткови, хоч який він був заслужений чоловік, не змушувало нїщо: звідти незадоволеннє краківського двора, на перший погляд таке дивне.

Але щастє нїби прияло плянам краківських полїтиків: нові надання всї були не трівкі. Що Любартович анї схотїв сидїти в Сїверщинї, ми вже знаємо: польське правительство мало її знову в своїм роспорядженню. Скиргайло діставши Київ, не просидїв тут і двох років: він захорував нагло на ловах і вмер у Київі, в сїчнї 1397 р. 46). Толкували, що йому дав отруту митрополичий намістник на пиру 47). Опорожнену на ново Київщину Витовт дав одному з товаришів своєї колишньої недолї Івану Ольгимунтовичу кн. гольшанському, але вже тільки „держати” — не яко княжу волость до володїння, а як простому намістникови до управи.

Подібне слїдом стало ся і з Поділєм. В битві на Ворсклї пропав без слїду Спитко, володар подільський. Повороту його ще надїяли ся, але в руках його жінки лишати Поділє Ягайло тим часом не вважав можливим і взяв Поділє назад, пообіцявши віддати, як би вернув ся Спитко. Разом з деякими иньшими наданнями віддав він Поділє молодшому брату свому Свитригайлу, що по своїм увязненню (по витебській авантурі) подав ся був на Угорщину й там пробував знайти союзників против Витовта і Ягайла. Ягайлової грамоти, котрою надав він Поділє Свитригайлови, ми не маємо і тільки з реґести Свитригайлової присяжної грамоти довідуємо ся, що Поділє він дістав як лєн, в володїннє дїдичне, але з умовою, що як би Спитко вернув ся, то, мусить його назад віддати. Одначе на документах своїх, почавши від серпня 1400 р. пише Свитригайло себе „володарем” Поділя — Dei gratia dux Podolie, dominus et heres Podolie. Аби не стратити Поділє для інкорпораційних плянів польської полїтики, зобовязали його давати подільські замки в управу тільки Полякам 48).

Та надання, одержані від Ягайла, не задовольнили Свитригайла. Він далї ладив ся до боротьби, вербуючи союзників на Руси і навіть, як каже сучасний нїмецький хронїст — знаходив їх між польськими панами. Вкінцї на початках 1402 р. подав ся він до Прусії й уложив союз з пруськими рицарями. Се було вже оттвертим виступом, і Ягайло постановив відібрати надані Свитригайлови землї. Але коли він зажадав від подільських старост Свитригайла, аби передали йому замки, сї старости, як оповідає Длуґош — не тільки Русини, а й Поляки, відмовили послуху королеви 50).

Дальшого ходу сеї „ребелїї”, як її зве Длуґош, ми не знаємо. Правдоподібно, прихильники Свитригайла переконали ся не задовго, що його шанси занадто слабі, й вони не можуть числити на енерґічну поміч з боку його й його союзників. Тож вони вислали до Ягайла депутацію з заявою своєї покори. З дня 23/VI 1402 маємо приреченнє подільського старости Свитригайлового — Грицька Кердеєвича, видане в Вислицї королеви, де він обовязуєть ся передати Камінець і иньші подільські замки Ягайловому відпоручнику Конопцї 49). По сїм Ягайло сам виїхав на Поділє, аби своєю присутністю його заспокоїти до решти. В серпнї бачимо його в Камінцї, потім в Червоногородї, де він видає кілька привилеїв для Поділя. Длуґош каже, що начальник камінецької залоги замкнув замок перед королем і піддав його лише після того, як Ягайло видав заяву, що не дасть Поділя й його замків нїякому князю, а тільки польським шляхтичам. По попереднїй опозиції Ягайлови се виглядає на комедію, задуману краківським двором і поручнену до виконання тому старостї (Кердеєвичу?). Як би там не було, Поділє перейшло на ново в руки короля. Супроти того, що Спитко не вертав ся, Спитковій виплачено грошеву сплату 51), й Поділє перейшло в безпосередню управу королївських старост 52) — як не цїле, то принаймнї західнє.

Витовт одначе не мирив ся з таким відірваннєм Поділя від в. князївства, особливо від коли був формально признаний вел. князем всїх земель в. князївства — в р. 1401. На жаль, тодїшня закулїсова боротьба виленського й краківського двора закрита для нас. В 1409 р. доносили з Польщі, що Ягайло заявляє готовість відступити Поділє Витовтови, аби тільки він зробив уступки його полїтиці в відносинах до Нїмцїв. В 1411 р., по Ґрінвальдській битві Поділє дїйсно передано Витовту, і воно до смерти Витовта зіставало ся під управою його старост 53). Про боротьбу, яка далї за кулїсами йшла про нього й нарештї виявила ся по смерти Витовта отвертим конфлїктом, скажемо низше.

Для заспокоєння Свитригайла, коли він по своїй утечі до Прусії знову звернув ся до Ягайла й Витовта з перепросинами (зимою 1403-4 р.), визначена була Сїверщина. В якій великости — не знаємо, бо сїверське князюваннє Свитригайла було такеж ефемерне, як і попереднє подільське. Правдоподібно се були конфісковані землї Дмитра Ольгердовича й Корибута — Брянськ, Трубчевськ, Чернигів, Новгород, може й Стародуб 54).

Незадоволений своїм становищем, Свитригайло тут розвинув аґітацію за московським в. князем, що стояв тодї на воєнній стопі з в. кн. Литовським. Ся аґітація стала звісна Витовтови, й він мав замір арештувати Свитригайла. Тодї Свитригайло попалив замки, яких не сподївав ся задержати, і з своїми одномишленниками — сїверськими князями з Гедиминової й київської династиї, з боярами чернигівськими, брянськими, стародубськими, любутськими, рославськими й епископом чернигівським лїтом 1408 р., як ми вже знаємо, подав ся до Москви. В Москві його прийнято з великими гонорами. Але сїверські волости Москві задержати не удало ся. Тільки деякі пограничні замки лишили ся за нею, все иньше зістало ся при в. князївстві Литовськім і було конфісковане від Свитригайла й иньших еміґрантів 55). Аж 1420 р., по кільканадцятьлїтній одісеї Свитригайла, коли Витовт знову з ним помирив ся, вернено йому Сїверщину назад, і вона зістала ся за ним аж до смерти Витовта й переходу Свитригайла на великокняжий стіл 56).

По за сими виїмками, робленими з огляду на інтереси вищої полїтики, що вимагала заспокоєння волостию того чи иньшого князя, — на Українї як і взагалї в в. кн. Литовськім більше не було вже значнїйших князївств в тім родї як давнїйше. З виїмком Сїверщини та деяких меньших і меньше важних князївств українські землї стали простими провінціями в. кн. Литовського та Польської корони.

Примітки