Історія України-Руси. Том 4

В кождім разї конфіската на разї обмежала ся тільки Луцькою землею, хоч давнїйша русько-литовська лїтопись і каже, мов би Ягайло дав Витовтови тодї „всю землю Волынскую”, і на одній грамотї — привилею для Жидів з 1388 р. (очевидно сфальшованім )Витовт і титулуєть ся князем луцьким і володимирським. В дїйсности Володимирська земля зістала ся у Любартовича аж до р. 1393 він тодї в остатнє титулує себе князем володимирським. Третя волиньська волость — земля Белзько-холмська була прилучена до Галичини від р. 1377 й уважала ся польською провінцією від окупації Галичини в 1387 р. На початку 1396 р. Ягайло віддав Белзьку землю Зємовиту кн. мазовецькому, так як перед тим, в р. 1391, віддав був його братови Янушу землю Дорогичинську 13). Земля-ж Холмська зістала ся дальше при Польщі.

Цїкаво, що й передавши Луцьку землю Витовтови, Ягайло, як ми вже знаємо, не хотїв йому дати грамоти на неї і мав, по словам Витовта, заявити прилюдно, що дав йому Луцьк тільки „до своєї волї”, з тим що може його відібрати назад коли схоче. Тим мабуть пояснюєть ся, що Витовт, уже діставши Луцьк, не титулував ся князем луцьким — аж до повного розриву з Ягайлом. Віддаючи коло того ж часу (весною 1387 р.) Свиргайлови Полоцьк, Ягайло дав йому вправдї на те грамоту, але наданнє се, як каже Витовт, тримав натомість у секретї 14). Чи було се наслїдком спеціальних причин: недовіря до Витовта в луцькій справі і певних обовязань супроти нього в полоцькій справі (аби супроти Витовта мати оправданнє того, що Троків йому не дано, бо мовляв нема де подїти Скиргайла)? Чи може тут був уже плян: оминати по можности дальшого роздавання волостей князям, а й даючи їм, коли обставини конче вже змушували до того, — полишати завсїди собі фірточку до відібрання тих волостей назад? Сього остатнього не буду твердити, але воно можливе вповнї.

Ще більший переворот в княжих волостях потягнуло за собою друге помиреннє Ягайла з Витовтом в 1392 р.

Ми вже знаємо, що головними точками їх угоди було: перше — приверненнє Витовту всїх батьківських земель, друге — порученнє йому загального нагляду в великім князївстві, а з тим злучена мала бути також держава Виленської землї. Все се мало скропити ся на Скиргайлї, що володїв Троками й численними волостями в Виленськім князївстві, наданими йому в 1387 р. 15). Але Витовт, здаєть ся, тим не задоволив ся й зажадав ще й Полоцької землї Скиргайла. Принаймнї з наших відомостей про Скиргайла виходить значна правдоподібність, що Полоцьк перейшов до Витовта ще перед переходом Скиргайла до Київа 16). Заплатою Скиргайлови мала служити Кремінецька волость на Волини й Київщина. Кремінецьку волость Витовт відступав Скиргайлу з своєї Луцької волости (Луцьке князївство він також дістав назад по своїм поворотї). Київську ж землю треба було відібрати від Володимира Ольгердовича. Скиргайло дуже противив ся таким комбінаціям що до його особи, але мусїв уступити під натиском краківського двору, супроти сполучених сил Витовта й Ягайла, що дав на те свою згоду. Короводи сї між Скиргайлом і Витовтом одначе перетягнули ся на цїлий 1393 р.; знаємо, що ще в жовтнї сього року мусїла Ядвіґа посередничити між ними 17).

Про проєкт — відібрати Київщину від Володимира Ольгердовича для Скиргайла, чуємо вперше в переговорах Ягайла й Витовта з Скиргайлом в груднї 1392 р.: 6/XII в Белзї, укладаючи компроміс з Скиргайлом, Витовт обовязав ся дістати для нього Київщину від Володимира. Але приглядаючи ся до дальших подїй, переконуємо ся, що сей плян не був викликаний самою тільки потребою знайти нагороду для Скиргайла. Тепер не може вже бути сумнїву, що ми маємо перед собою сьвідомий плян литовсько-польського правительства — звищити силу литовсько-руських князїв.

На Білій Руси знищено одиноке сильне князївство, яке там було — Скиргайлове. А коли коло тогож часу опорожнилось князївство Витебське, з смертию Ягайлової матери, що правила ним, — Ягайло не дав його свому молодшому брату Свитригайлу, що його домагав ся, а посадив там свого намістника. Коли Свитригайло, роздражнений тим, убив того намістника й „засїв” Витебськ, Витовт, з припоручення Ягайла, силою здобув Витебськ, а самого Свитригайла, як оповідає сучасний нїмецький хронїст, в кайданах відіслав до Кракова (десь в початках 1393 р.) 18). По сїм на Білій Руси (разом з Литвою) зістали ся самі другорядні княжата, для Витовта й взагалї великокняжого правительства анї трошки не страшні. Тодї взяли ся до князїв українських.

Протягом 1393-4 р. позабирано волости Корибута, Федора Любартовича, Федора Кориятовича й Володимира — всїх визначнїйших українських князїв. Що правда, Сїверщину віддано Любартовичу, Київщину Скиргайлови, а частину Поділя Спиткови, — але се все було вже не те. Збито з позицій давнїх володарів, що мали вже певну традицію в своїх землях, а їх наступники не були вже такими князями „з божої ласки”, незалежними анї від волї Ягайла анї Витовта. Тай усї ті на ново розсаджені володарі не загріли місця: Скиргайло й Спитко слїдом умерли, Любартович не схотїв навіть сидїти в Сїверщинї й утїк. Україну відібрано від князїв.

Се факт незвичайно важний для історії і в. кн. Литовського і наших земель. Він не дав витворити ся самостійним українським князївствам під управою княжат Гедиминової династиї, зробив українські землї простими провінціями вел. князївства Литовського і піддав їх безпосереднїм впливам полїтики в. княжого правительства. Але не вважаючи на всю вагу свою, сей переворот якось не був відповідно оцїнений сучасниками, принаймнї коли судити по наших джерелах. Чужі джерела майже зовсїм промовчали його. Давнїйша русько-литовська лїтопись оповіла дещо з сих подїй, але не постарала ся дати нїякого ширшого осьвітлення сим фактам. Оповідаючи про походи Витовта на Корибута, на Володимира, на Федора Кориятовича, вона повторяє тільки стереотипово, як причину, при кождім походї, що даний князь „не у послушании нача быти”, „не восхотЂ покоры учинити” 19). Сама ся стереотиповість робить підозрілим таке обясненнє. Перегляд же поступовання в. княжого правительства в його цїлости не лишає сумнїву, що воно мало свій плян, і коли може дїйсно хапало ся як за поводи якоїсь „непослушности”, то хиба шукаючи тільки зачіпки. Але можливо й таке, що лїтописець зробив з якогось одиночного випадку загальну причину всїх сих війн, не вміючи, або — не хотячи відкрити правдивих мотивів правительства.

Хто був властивим інїціатором сього пляну — чи Ягайло, чи Витовт, сього, як я вже сказав, нам джерела не кажуть, як не кажуть нїчого й про самий плян. Виконаннє його припадає на часи, коли Ягайло міг дивити ся на Витовта як на простого свого намістника в Литві, отже Ягайло так само міг бути автором сього пляна, як і Витовт. Взагалї близші мотиви лишають ся нам невідомими. Ті кілька документів, які маємо в поміч оповіданню русько-литовської лїтописи, дуже не богато причиняють ся до вияснення намірів обох репрезентатів великокняжого правительства, хоч богато причиняють ся до висьвітлення самих фактів.

Перейдїм до тих фактів.

Хоч з поміж них найранїйше довідуємо ся про плян відібрання Київа, але на нього прийшла черга вже по иньших українських князївствах. Почало ся від Корибута. Русько-литовська лїтопись каже, що він „нечто нача корати (перечити) и не у послушании нача быти, и нача совокупляти вои свои и поидЂ противу” 20). Як бачимо, оповіданнє таке добре, що про причину сеї війни ми так як би нїчого не знали, бо з сим говоренннєм лїтописця нема що рахувати ся. Треба памятати при тім, що в 1393 р. Витовт зовсїм не був ще в. князем Литви, як собі лїтописець представляє, а за тим не міг і жадати такої покори від князїв собі особисто!

Про саму війну лїтописець оповідає, що Витовт вислав на Корибута військо, й воно побило Корибута під Недокудовим; він зачинив ся в Новгородї, але Витовт, прибувши з усїми силами, здобув місто, а Корибута з родиною узяв „у нятьство”. Подібно, але ще коротше, оповідає сю історію сучасний нїмецький хронїст. Потім Корибута взяв на поруки його тесть Олег кн. рязанський; маємо його поручну грамоту з 14/XI. 1393 р. Кілька місяцїв пізнїйше (лїтом 1394) бачимо Корибута вже разом з Витовтом, участником війни з пруськими рицарями, отже він з своєю долею погодив ся 21). Чи дістав при тім якусь волость, не знати. Пізнїйший Стрийковский каже, що Корибут дістав Браслав, Винницю, і Соколець на Поділю та Кремінець на Волини. Ся звістка одначе опираєть ся на ототожненню Корибутового сина Федора з Федьком кн. Несвизьким, що звав сї волости своєю батьківщиною; а що се ототожненнє дуже непевне, то й ся звістка не може бути трактована серіозно 22). Остатню звістку про Корибута маємо з 1404 р., коли він брав участь у Витовтовім походї на Смоленськ 23).

Відібрані волости Корибута, разом з иньшими сїверськими городами мали послужити винагородженнєм Федору Любартовичу за Волинь: її й решту тепер взяли ся від нього відібрати. Сю подїю джерела наші промовчали зовсїм, тому що стала ся вона без оружного конфлїкту. Одиноким її слїдом лишили ся грамоти Любартовича: вони видані ним в маю 1393 р. в Вислицї. Туди покликали, видко, бідолашного князя, щоб прочитати йому засуд над його полїтичною карієрою й зажадати від нього нових присяжних грамот. Любартович мусїв піддатись: видав грамоту одну, потім другу (першу відкинено, як я здогадуюсь, тому, що там не було згадано про вірність Польській коронї). В них мусїв він дякувати за наданнє йому Сїверщини й обіцяти послушність і вірність. Про відібраннє від нього Володимирської волости в грамотах не згадуєть ся зовсїм 24).

Але свою нову волость, за котру казали йому так красно дякувати, Федір Любартовит так легковажив, що кинув слїдом (не знати навіть — чи й заглянув до неї). Роздражений заподїяними йому кривдами прилучив ся він до иньшого подібно покривдженого князя — Свитригайла. В 1397 р. бачимо їх обох на Угорщинї; звідти вони пробували війти в зносини з пруськими рицарями 25). На тім звістки про Федора Любартовича уривають ся на довго, і взагалї знаємо про нього дуже мало певного, тим більше, що разом з ним виступає і на краківськім дворі, і в Галичинї, де він проживав, його стриєчний брат Федір Ольгердович 26). Любартович мав тут якісь волости. Маємо чимало грамот з його іменем з Жидачівщини (з рр. 1411-1430), але вони всї непевні (новійшими часами проголошені всї за фальсіфікати, але справа їх вимагає ще близшого розслїдження) 27). В однім документї резіденцією його виступає замок Коропець в Галицькій землї. За сей час він, видко, зближив ся до краківського двора, мав тут довірє й сам до нього став щиро прихильним. В 1431 р., як оповідає Длуґош, Ягайло, відібравши Володимир від Свитригайла, вернув сю батьківщину Федору. Але він слїдом умер, відказавши все своє майно тестаментом Ягайлови 28).

Сї подїї — здобутє Витебська, похід на Корибута, відібраннє Володимирської волости від Федора змістили ся десь в зимі 1392/3 і в першій половинї 1393 р. 29). Безпосередно по витебській кампанїї — „тоє же зимы на весну” містить русько-литовська лїтопись похід Витовта на Поділє. Се отже мала б бути весна 1393 р. Лїтопись каже, що підчас сього походу Витовт по дорозї ударив на Володимира Ольгердовича й забрав його полїські волости — Житомир і Овруч, а на осїнь „вивів” його з Київа й посадив там Скиргайла, і тодї вже пішов на Поділє. Отже з того б виходило, що Поділє було відібране від Федора Кориятовича в осени-зимі 1393 р., і тодї ж була закінчена окупація Київа, розпочата весною 1393 р.

Для сконтрольовання оповідання лїтописи ми не маємо иньших джерел. Хронольоґія її знаходить собі потвердженнє в записцї двірських рахунків Ягайла, де в жовтнї 1393 р. згадуєть ся про похід на Київ: туди посилали ся королївські стрільцї з Люблина 30). Отже в осени 1393 р. дїйсно був, або бодай приготовляв ся якийсь похід на Київ. Але до остаточного відібрання Київа від Володимира тодї, видко, ще не прийшло. Се видко з того, що на одній грамотї — поручній записи з 18/II. 1394, Володимир виступає ще з титулом князя київського, а Скиргайло з титулом „литовського князя”. Значить закінчена була київська справа не в осени 1393 р., як каже лїтопись, а вже десь в р. 1394, не скорше 31). Чи супроти того треба класти й окупацію Поділя на осїнь 1394 р., чи на осїнь 1393, віддїливши від окупації Київа, і чи взагалї треба тримати ся сеї „осени” — зістаєть ся неясним за браком иньших джерел, які могли б потвердити або змінити вказівки лїтописи.

Похід Витовта на Поділє лїтописець своїм звичаєм толкує тим, що „Подолская земля не хотела была послушна быти князя великаго Витовта и Литовскои земли, какже предь тымъ послушна была” 32). Витовт тому рушив на тодїшнього подільського князя Федора Кориятовича — весною 1393 р., але зачепивши ся з Володимиром київським, відложив похід на Поділє на осїнь. Федор обсадив подільські городи Волохами й угорським військом, що прислав йому король Жиґимонт, а сам подав ся на Угорщину — мабуть за новою помочию. Витовт в його неприсутности позаймав оден за другим подільські городи, при тім взяв у неволю й Федорового воєводу Нестака, й обсадив городи своїми старостами.

Так оповідає русько-литовський лїтописець, супроти пізнїйших польських претенсій на Поділє кладучи: натиск на те, що Витовт здобув Поділє самими лише литовськими силами, без помочи Поляків. Він зістаєть ся досї одиноким джерелом про сей епізод, і на підставі загалом того, що знаємо про fides historica сеї лїтописи, треба припустити, що в головнім його оповіданнє вірне. Про якийсь конфлїкт з Федором Кориятовичом згадує його грамота з 1403 р., звісна тільки в реґестї XVI в.: тут „Федор кн. подільський і пан Мункача пробачає королю Володиславу й його підданим за своє арештованнє” 33). Але чи йде тут мова про війну 1392 р., чи якийсь пізнїйший конфлїкт — може пробу Федора вернути собі Поділє, не знати. Лїтопись, як ми бачили, не каже, аби він сам попав у неволю 34). Лїтописна дата подільської окупації — осїнь 1393 р. посередно знаходить собі потвердженнє в датах подїй, які мали по лїтописи її випередити; витебської війни й походу на Київ 35).

Федор Кориятович по сїм забрав ся на Угорщину, з якою уже перед тим його звязували якісь близше нам неясні звязки. Від короля одержав він Мукачів в державу і володїв нею до смерти, справляючи часами також уряд бережського наджупана; але при тім не покидав свого титулу „князя подільського” 36). Умер в р. 1414. З його побутом на Угорській Руси звязала ся потім лєґенда про руську кольонїзацію угорського підгіря — але про неї не місце тут розводити ся.

Перейдїм до окупації Київа.