Історія України-Руси. Том 2

На вість про київську руїну Роман поспішив ся в Київщину. Відновлений союз Рюрика з Ольговичами й Половцями був для нього небезпечним, та й Київ він хотїв держати в залежности від себе. Самим Київом для себе, ж ми вже бачили, він не інтересував ся. „Руська земля”, що з таким одушевлевнєм і довірєм була піддержала його в боротьбі з Рюриком, мусїла розчарувати ся гірко і пожаловати даремної руїни, яку накликала вона останнїм проявом своєї полїтичної активности.

Приступивши до Овруча, де тодї сидїв Рюрик, Роман пообіцяв передати йому Київ з тим, аби він відстав від Ольговичів і Половцїв і присягнув на союз з Романом і його тодїшнім союзником Всеволодом. Рюрик пристав на се, й дістав назад Київ. На се згодив ся і Всеволод. Від тепер Київ мав зіставати ся під подвійною опікою нових полїтичних центрів і їх репрезентантів — Романа і Всеволода. Так треба розуміти тенденційне оповіданнє Суздальської лїтописи, де Роман каже Рюрику присягати Всеволоду й його синам і просити у нього Київа, а від себе обіцяв „молити” Всеволода про те ж; з рештою в тих переборщеннях значіння суздальського князя і раболїпности иньших князїв, перед ним проявляєть ся все той же „суздальський стиль” північного лїтописання.

Але кінець кінцем Роман з Рюриком таки не помирили ся. Зимою Роман вчинив похід на Половцїв знову. З ним ходив Рюрик, Ярослав Всеволодич, що сидїв у Переяславі, і ще деякі князї. Похід дуже удав ся, і князї забрали богато невільників, худоби, але закінчив ся він зовсїм несподївано. Вертаючи ся Роман з Рюриком мали якісь переговори в Треполю, мали „дати порядок з волостями, відповідно до заслуг кождого для Руської землї”, як каже лїтопись 22), a скінчило ся воно тим, що Роман ухопив Рюрика, відіслав з своїм боярином в Київ і казав його силоміць постригти в черцї. Казав також постригти його жінку й доньку — свою жінку, а синів — Ростислава й Володимира забрав з собою в Галичину 23). Чи посадив він кого в Київі, чи зіставив його просто собі, лїтопись не каже 24). Але Всеволод, що, розумієть ся, нерадо бачив таку самовластність Романа, і зріст полїтичного значіння його, уступив ся за своїм зятем Ростиславом, а заразом, правдоподібно, упімнув ся, чи посередно чи безпосередно за свої права теж розпоряджати Київом. Наслїдком того Роман випустив Ростислава з братом з неволї й посадив Ростислава в Київі. Але вплив Романа був і далї о стілько сильний в Київщинї, що Рюрик до смерти Романа не відважив ся скинути з себе накиненого чернецтва, хоч у Київі й сидїв його власний син. Разом з тим Роман упорядкував свої відносини й до Ольговичів: вони присягли на союз з Романом і Всеволодом.

Таким чином дві тодїшнї головні полїтичнї сили — Роман і Всеволод поставили під свою спільну опіку й впливи князїв середнього Поднїпровя. Тим самим уставляла ся нова система полїтичної рівноваги. Роман в нїй мав ту вигоду, що віддавав під догляд Всеволода своїх ворогів на сходї й мав вільні руки для своєї західньої полїтики. Від Ольговичів він, певно, виміг, що вони зрікли ся своїх плянів на Галичину, а Київщину поставив у певну залежність від себе. Але простояла ся нова система дуже недовго. Лїтом 1205 року Роман пішов походом на Польщу, з невідомих нам близше причин, і наложив головою під Завихостом, в червнї 1205 25). Все змінилося відразу.

Примітки

1) Є в тім оповіданню певні характеристичні подробицї житя. Вернувши ся до Київа хорий, він об'їздить фамілїйні сьвятощі — поїхав до Вишгорода, на гріб свого батька, потім до фамілїйного монастиря св. Кирила, і вже потім не міг виїхати з двору через слабість. Діставши вість, що ідуть до нього свати з Царгорода по внуку його Офімію, він післав на стрічу київських бояр. Сили його упадали все гірше, і язик „отемнївав”. В сьвітлїйшій хвилї спитав він княгинї, коли буде Маковеїв, коли ”пішов до Бога” його батько. Княгиня сказала, що в понедїлок, і він відповів: „о, не діжду я вже того''. „Княгиня, думаючи, що він бачив якесь видїннє, стала розпитувати його, але він не відповів, сказав тільки: я вірую в одного Бога”, і казав себе постригти в чернці та післати по свата Рюрика”. Був, характеризує при тім лїтописець, „князь Святославъ мудръ, в заповЂдехь Божнихъ ходя и чистоту телесную свещева, и черноризскій чинъ и ерЂйскій любя, и нищая милуя” — Іпат. с. 457.

2) Що Всеволодове поступованнє по смерти Сьвятослава було інтриґою, се зрозуміли вже давнїйші дослїдники (Карамзїн II с. 61, Соловйов II с. 542, Бєляєв Разсказы І с. 262, Іловайский I с. 277), хоч і не пробували осьвітити його в цїлости. Так і в Никоновській компіляції (II с. 23) воно представлено інтріґою: „сія же глаголя Всеволодъ и извЂтъ творя”; коли се додаток компілятора, то і в такім разї він інтересний як доказ його розуміння Всеволодової полїтики. В своїй Історії Київщини (с. 256 і далї) я дав деталїчну аналїзу полїтики Всеволода, і тут відповідно до неї оповідаю сї факти.

3) „И бысть межи ними распря велика, и рЂчи, и хотЂша межи собою востати на рать”.

4) „Рече митрополить Рюрикови: „княже! мы єсмы приставлены в Руской землЂ от Бога востягавати васъ отъ кровопролитья! аже про се ся прольєть крови крестьянской в Руской землЂ, ажь єси далъ волость моложьшему во блазнЂ предъ старЂйшимъ я крестъ єси к нему целовалъ, а нынЂ азъ снимаю с тебе крестноє цЂлованнє и взимаю на ся, а ты послушай мене: возма волость у зятя у своєго, дай старйшому, а Романови даси иную в тоє мЂсто”. Іпат. с. 460.

5) Певно в великій битві на Мозґаві в вереснї 1195 р.

6) Се мусїло стати ся десь при кінцї 1195 р. Хронольоґія сих років Іпатської лїтописи певна, бо крім дат під 1194 р. (в оповіданню про смерть Сьвятослава), що дають можливість перевірки, вона стоїть у повній згодї з 1 Новг. і польськими хронїками (боротьба з Мєшком — Monum. Pol. hist. II с. 800, 835 й ин.).

7) Іпат. с. 459-461, 467-8.

8) Іпат. с. 469

9) Іпат. с. 463.

10) До Всеволода і звергають ся Ольговичі з відповідю на сей постулят.

11) ”Чему єси, брате, почалъ волость мою воєвати, а поганымъ руцЂ полнишь? а мене с тобою ничтоже росчло, ни язъ подъ тобою Києва ищю”.

12) Іпат. c. 465-7.

13) Іпат. с. 468-470. В Лавр. с. 392-3, справа представлена з становища Всеволода.

14) Прихильний Рюрику лїтописець широко переказує сї жалї його: „Свате! ти цїловав минї хрест на тім, що хто минї ворог, той і тобі ворог! Просив єси у мене волости в Руській землї, і я дав тобі, хоч і не мав їх забогато (не от обилия), а відібравши задля тебе від своєї братиї і мого зятя Романа. Він минї тепер став ворогом не через кого, а тільки через тебе! І ти як минї обіцяв ? — всїсти на коня і помогти минї. Натомість ти перевів те лїто и зиму, а тепер хоч і всїв, то як ти минї поміг і свою умову сповнив?... А минї з Ольговичами хиба була яка кривда? Вони не шукали підо мною Київа, але що ти був до них недобрий, то я був недобрий і воював ся з ними, і волость свою запалив (наразив на спустошення). А ти на чім був зі мною умовив ся, і хрест до мене цїував, того всього не додержав”... Іпат. с. 470.

15) Ширше в гл. VII.