Історія України-Руси. Том 2

Але в дїйсности він не полишив сього свого злобного наміру — посварити українських князїв, і коли не трісла попередня бомба, пустив нову. Діставши ті відібрані від Романа городи, він найважнїйший — Торчеськ віддав свому зятю, Рюриковичу Ростиславу, а иньші лишив собі.

На сей раз він влучив добре. Роман прийшов до переконаня, що се Рюрик зробив тільки комедію з Всеволодом, аби відібрати Торчеськ від нього, Романа, для свого сина, і зненавидівши з цїлої сили тестя, з котрим так добре жив досї, постановив пімстити ся. Свою жінку — Рюрикову доньку почав він обиджати, примушував постригтись, а на Рюрика завів зносини з Ольговичами, підмовляючи Ярослава Всеволодовича, аби вигнав Рюрика з Київа. Але Ольговичі не мали охоти розпочинати з Рюриком боротьби. Тодї Роман попробував знайти поміч у Польщі, але сини Казимира Справедливого, до котрих він звернув ся, зайняті були війною з своїм стриєм — Мєшком Старим; Роман прилучивсь до сеї боротьби, але Мєшко побив своїх противників, і самого Романа ранено в битві 5). По сих неудачах він не бачив иньшого виходу як тільки помирити ся з Рюриком. За посередництвом митрополита удав ся він до Рюрика з перепросинами, вислав до нього посла, „кланяя ся и моля ся и покладывая на собЂ всю вину свою”, і Рюрик прийняв сї перепросини, заприсяг його „на всїй волї своїй” і дав волость у Київщинї. З пізнїйшої звістки довідуємось, що Роман при тім з'обовязав ся розірвати союз з Ольговичами і тримати ся Рюрика, ,,въ єго воли быти и зрЂти нань” 6). Та щирих відносин уже не було — вони вже були попсовані безповоротно 7).

Та Всеволод ще не заспокоїв ся, а постарав ся також пересварити Рюрика з Ольговичами. Його рука в сїй справі видна ясно: Рюрик, нарікаючи потім на Всеволода, виразно каже, що він розпочав з Ольговичами війну тільки через Всеволода, що Всеволод мав з ними якісь рахунки, а сам Рюрик від Ольговичів не мав нїякої прикрости 8). Ольговичі теж казали, що у них „не було нїякого лиха” з Рюриком 9) і ми дїйсно бачили, що вони не хотїли підтримати Романа против Рюрика. Які мав рахунки Всеволод з Ольговичами, не знати; знаємо, що вони бороли ся за Новгород, може були ще якісь спірні справи — нпр. на вятицькім пограничу або що. Але причиною для конфлїкту Всеволод висунув київську справу: в осени 1195 р. Ростиславичі з Всеволодом поставили Ольговичам постулят, аби вони вирікли ся на завсїди всяких претензій на Київ і Смоленськ: „послали мужів своїх до Ярослава (чернигівського) і всїх Ольговичів і сказали йому: „цїлуй до нас усіх хрест зі всею своєю братиєю, що ви не будете старати ся відібрати собі нашої отчини, Київа і Смоленська, анї від нас, анї від наших дїтей, анї від усього нашого Володимирового племени: нехай так буде, як роздїлив нас Ярослав — по Днїпро, а до Київа ви аби нїчого не мали”. Головна вага сього постуляту лежала, очевидно, в Київі, і Смоленськ фіґурує тут більше як декорація, і розумієть ся таке жаданнє було чистою провокацією, після того як два поколїння Ольговичів сидїли на київськім столї, і спеціяльно в устах Ростиславичів, що самі були авторами кількох компромісів з Сьвятославом, було б воно занадто дивним. Нема найменьшого сумнїву, що до сього жадання підбив їх Всеволод, приобіцявши свою поміч на Ольговичів, — що він був його властивим інїціатором і автором 10), і що робив він те сьвідомо, аби спровокувати Ольговичів на Рюрика і заплутати його в війну з ними.

Як треба було надїяти ся Ольговичі, розумієть ся, постуляту не прийняли, і Ростиславичі умовились з Всеволодом на Різдво іти всїм походом на Чернигів. Рюрик зібрав „братию” й спровадив „Диких Половцїв”. Але Ольговичі постарали ся розвести союзників. Вони зробили всякі уступки Всеволоду в тих якихось інтересних для нього справах („ємлючися єму по всю волю єго”) і він не пішов у похід. Заразом Ольговичі зробили Рюрику пропозицію перемиря — не воювати ся, поки вони будуть вести переговори з Всеволодом і Рюриковим братом Давидом Смоленським: „брате, ми з тобою не мали нїякої кривди! хоч ми не прийшли до угоди з Всеволодом, і з тобою, і з братом твоїм Давидом, але ми з тобою сусїди — поцїлуємо собі хрест, що ти з нами не будеш воювати, поки ми з Всеволодом прийдемо до згоди, або не прийдемо!” Рюрик, не маючи помочи від Всеволода, а не знаючи ще про його сепаратну умову з Ольговичами, пристав на перемирє і розпустив військо. Таким чином не примиреним на разї з Ольговичами зістав ся тільки Давид. З смоленськими князями Ольговичі мали вже від давна, від часів Ростиславичів якусь давню „тяжу”, котрої близше не знаємо, але бачимо, що вона виявляла ся, бодай між иньшим, в боротьбі за полїтичні впливи в сусїднїй Полоцькій землї. Рюрик хотїв посередничити між ними у сїй справі, але Ольговичі скориставши з такої наручної ситуації, з початком 1196 р. розпочали війну з Давидом, щоб силою відібрати від нього Витебськ (одну з полоцьких волостей). Рюрик признав се нарушеннєм умови й завізвав Всеволода, аби взяв участь у сїй війнї. Всеволод казав йому починати війну, обіцяючи взяти в нїй участь. Покладаючи ся на се, Рюрик спровадив знову Половцїв і розпочав війну з Ольговичами. Ярослав чернигівський просив Рюрика дати йому спокій, помирити його з Давидом і обіцяв всяку сатисфакцію, запевняв, що не має нїяких замислів против нього 11). Але Рюрик, розпочавши кампанїю за порозуміннєм з Всеволодом, не хотїв без нього мирити ся з Ольговичами, й жадав, аби вони пустили його послів до Всеволода і до Давида для порозуміння, ті ж бояли ся, що Рюрик хоче підняти на них Всеволода і Давида і послів не пускали, „заяли бо бяхуть Ольговичи вси пути” 12).

Тим часом Роман, побачивши таку ситуацію, задумав і собі пімстити ся над Рюриком, відновив союз з Ольговичами і почав воювати Київщину. Рюрик одначе відчепив ся від Романа, наславши на нього Володимира галицького. Сам же він все лїто вів дрібну війну з Ольговичами, чекаючи Всеволодового походу. Нарештї Всеволод, перепустивши цїле лїто, в осени з Давидом разом напали на Чернигівську землю й почали пустошити Вятицькі городи. Але радість Рюрика була не довга: Всеволод зараз же на першу пропозицію розпочав переговори з Ольговичами, та почав укладати з ними згоду. Даремно противив ся тому, доказуючи, що така сепаратна умова була б в високій мірі не льояльною супроти Рюрика, що покладаючи ся на приречення Всеволода розпочав війну з Ольговичами, що Рюрик такої умови не прийме, і т. д., Всеволод, таки вів далї переговори й поставив Ольговичам такі умови: аби вони розірвали союз із Романом, випустили взятого в неволю братанича Ростиславичів, котрого вони і так давно вже готові були пустити, і видали претендента на ростово-суздальське князївство Ярополка. Першої — найважнїйшої для Рюрика умови Ольговичі не прийняли; дві иньші прийняли, і Всеволод уложив з ними згоду на тім, що Ольговичі не будуть претендувати на Київ за житя Рюрика, на Смоленськ за житя Давида, а на волости Всеволода — нїколи, анї за дїтей його. Осягнувши такі незвичайно користні результати, Всеволод поспішив ся потїшити ними Рюрика — що він помирив ся з Ольговичами, з'обовязавши їх не претендувати на Київ і Смоленськ за житя Рюрика й Давида 13).

Рюрик тим був роздражнений до останнього! Він пригадав Всеволоду, як він старав ся сповнити всї його бажання, і через нього пересварив ся з Романом та з Ольговичами, що й не думали претендувати на Київ, і як тепер Всеволод поступив собі проти всяких обіцянок і з'обовязань 14). Він відібрав ті волости, що був дав Всеволодови, але се була слаба потіха. Всеволоду вони послужили лише до інтриґи, й він вповнї осягнув, чого хотїв: Рюрик тепер пересварений на два фронти — з Ольговичами й Романом, і між сими ворогами істнує союз, признаний і Всеволодом. Сам Всеволод після того, як Рюрик відібрав від нього волость, міг уважати себе ображеним і увільненим з всяких обовязків до нього. Йому треба було тільки трохи почекати, щоб посїяна ним ворожнеча розвинулась на добре і дала свої овочі. І се прийшло дуже скоро — Роман незабаром став о стільки сильним, що міг помстити ся над тестем.

Небавом умер останнїй з галицької династиї Володимир Ярославич. Роман, що здавна, як ми знаємо, вів зносини з галицькими боярами і раз уже пробував сїсти на галицькім столї, знову здобув Галич і сим разом задержав Галичину в своїх руках 15). Близші обставини сеї події нам зовсїм невідомі, бо маємо тут семилїтню перерву в українськім лїтописанню, від 1198 р. і до смерти Романа — 1205. Се тим більша шкода, що сї роки у нашій історії мають дуже важне значіннє: здобувши Галичину, Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнїйшим, а при своїх здібностях і енерґії — і найвизначнїйшим з українських князїв. Подібно як ростово- суздальські князї, він при тім теж не ласить ся на Київ, і на крайнїм заходї українських земель з'являєть ся таким чином новий полїтичний центр, значнїйший від Київа, що й дає на далї тон українській полїтицї. Правда, скора смерть Романа робить перерву, і нове значіннє галицько-волинського стола відновляєть ся вповнї тільки тридцять лїт пізнїйше. Але галицькі подїї вже від кінця XII в. стають центром української полїтики, більше від київських. Київ, переставши бути полїтичним центром для всеї системи земель Руської держави, і зійшовши на друге місце поруч суздальського Володимира, від тепер перестав поволї бути центром і українських земель та сходить на другий плян поруч Волини-Галичини.

Як сформованнє нової полїтичної сили на півночи, в ростовсько-суздальських землях, дало себе знати Київу страшним погромом 1169 р., так і поява нової полїтичної сили на заходї знаменуєть ся новим погромом Київа, що становить центр сього другого періода замішань. Одначе сей другий удар не вийшов від галицько-волинського князя, а властиво виплинув з того ж джерела що й перший: був приготований інтригою ростово-суздальської полїтики. Зі сторони галицько-волинських князїв ми не бачимо такого систематичного, вирахованого вороговання до Київа, як зі сторони князїв ростово-суздальських, що в сїй своїй полїтицї дають перший історичний прояв емуляції молодшої, великоруської народности, котру вони репрезентують, з її старшою, полудневою сестрою, котрій дає вона вперше відчути свою силу.

Перше нїж перейти одначе до сеї нової київської катастрофи, насамперед треба згадати за деякі переміни в полїтичній ситуації, серед котрої вона зайшла.

Смоленський князь Давид Ростиславич, вірний союзник Рюрика вмер 1197 р., передавши Смоленськ свому братаничу Мстиславу Романовичу. Се не перемінило відносин вповнї, бо взагалї Ростиславові не тільки сини, але й унуки визначали ся своєю солїдарністю; але нова ґенерація не бере вже в справах Рюрика такої дїяльної участи, як Давид, не підтримує його так дїяльно.

Переяслав з кінцем XII в. перейшов вповнї під вплив Всеволода, і по смерти свого братанича Ярослава Мстиславича, що сидїв тут, посадив він свого сина Ярослава 16).

В Чернигові вмер Ярослав (1199), за ним слїдом Ігор (1201), що перейшов був по нїм в.Чернигів, і на чернигівськім столї засїв Всеволод Сьвятославич, призвищем Чермний, внук Всеволода Ольговича. Син недавнього київського князя, він і сам нетерпеливо чекав київського стола, тим часом як його попередники на чернигівськім столї, здаєть ся, не були особливо заінтересовані київським столом.

Найзначнїйшою переміною в полїтиці України одначе була злука Володимирської волости з Галичиною в руках Романа; як я вже сказав, він став тепер найбільшою полїтичною силою на Українї. При тих ворожих відносинах, які істнували між ним і Рюриком, се Рюрику було дуже прикро, тим більше, що Роман увійшов у приязні відносини і з Всеволодом; коли саме се наступило, не знати, та се могло стати ся коли небудь, відколи Рюрик посварив ся з Всеволодом. З другого боку перехід Галичини до Романа зблизив Рюрика до Ольговичів. Ми бачили, що ще Сьвятослав Всеволодович, за угорської окупації, мав пляни на Галичину. У Ольговичів там була партія, що хотїла висадити на галицький стіл Ігоревичів — синів звістного Ігоря Сьвятославича. Супроти ворожих відносин Рюрика до Романа, Ольговичі надїють ся здобути Галичину за помочію Рюрика і стають його союзниками. Що до Рюрика, то він досї в відносинах до Романа був пасивною стороною: Роман гнївав ся на нього й силкував ся пошкодити чим небудь, Рюрик старавсь помирити ся з ним. Коли тепер він не тільки лучить ся з Ольговичами, але й переходить до аґресії на Романа, то можна гадати майже напевно, що до того примусив його знову сам Роман, шкодячи йому й далї. В Густинській компіляції ми маємо звістку, що Роман „богато нашкодив Рюрику”, гнїваючи ся за ту давню кривду, що він числив за ним 17). Ся звістка не авторитетна і може бути простим здогадом компілятора, але вона вповнї відповідає відомим нам фактам. Правдоподібно, Роман, придбавши нову силу, не залишив дати себе в знаки Рюрику, тим більше, що мав вільні руки й добре стояв. І се мабуть було причиною, що Рюрик разом з Ольговичами забрав ся до аґресивного кроку — до походу на Романа, на Галичину, десь 1200 чи 1201 р.

Але поки Рюрик з Ольговичами збирали ся до походу на Галичину, Роман їх випередив і кинув ся на Київщину. Все покинуло Рюрика й перейшло до Романа: і сини Володимира Мстиславича, що сидїли в дрібних волостях Київщини, і Чорні Клобуки, і з ріжних городів Київщини люде посьпішили ся до нього. Роман не гаючи ся подав ся до Київа, де був Рюрик з Ольговичами, що прибули до нього для спільного походу на Галичину. Коли він зблизив ся до Київа, Кияне самі відчинили йому ворота й пустили до міста. Вони надїяли ся, очевидно, що Роман, взявши в свої сильні руки Київську землю, забезпечить її спокій і силу. Що більше, — поділяючи те загальне одушевленнє для енерґії, сили і здібностей Романа, що відбило ся в слабих останках Романової лєґенди, які долинули до нас, вони мусїли бачити в нїм чоловіка, покликаного вернути київському золотому столу, його давнїй блеск і славу, вирвати Київ і Київщину з тої дрібної провінціональної полїтики, в якій заснїтила ся вона протягом останнього півстолїтя, і своєю енерґією й полїтичними силами видвигнути її на утрачене становище полїтичного центра України. Але сї надїї їх були даремні. Часи Київщини минули безповоротно. В очах князїв здібнїйших, з ширшими полїтичними плянами, ширшим сьвітоглядом вона була ареною невідповідною, безнадїйно пережитою — занадто ослаблена, розбита, безвихідно замотана в полїтицї, і вони не хотїли брати її, а тільки пильнували, аби в чужих руках вона не зміцнила ся о стільки, аби бути для них небезпечною...

Перехід Киян на сторону Романа рішив кампанїю. Рюрик з Ольговичами сидїли на „горі”. Бороти ся їм не було що й думати, мусїли капітулювати. Роман уложив з ними умову: Рюрик зрікав ся Київа й діставав свої київські волости по давньому, Ольговичі — не знаємо що: може вирікали ся претензій на Галичину. Умовившись і заприсягши їх, Роман пустив їх до дому. Сам він у Київі не сїв, а посадив тут одного з другорядних князїв — свого стриєчного брата, Інгвара, князя луцького, сина Ярослава Ізяславича.

Суздальська лїтопись, що служить нашим одиноким джерелом для сього епізоду, каже, що Інгвара посадили „великий князь Всеволод і Роман”, але вона в сїй части особливо дбає про побільшеннє поваги свого князя, і Всеволод по всякій правдоподібности не мав тут такої ролї, яку вона йому надає. Що найбільше — Роман міг запитати його про згоду на свій плян, з огляду на його претензії на старшинство „у Володимері племени”, до котрого належав і Роман, та на його претензії до курателї над Київом. Я думаю, що перспектива сеї курателї Всеволода, котрій піддавати ся Роман не мав охоти, головно і вплинула на те, що Роман сам не сїв у Київі. Окрім того Київ, сам оден, без Київської землї, переданої Рюрику, був досить ненаручною столицею для Романа, що головну вагу покладав на Галичину, де всякими способами старав ся зміцнити й побільшити свою власть. Тому він посадив у Київі свого свояка, але тільки як номінального, підручного князя, з тим щоб бути тут самому властивим володарем. Тим пояснюють ся походи Романа на Половцїв, що слїдом він робить: вони ж мали значіннє для нього тільки з огляду на інтереси Київа і видко, що сї інтереси уважав він своїми інтересами. Цїкаво, що Густинська компіляція 18) і тут дуже зручно попадає в тон, називаючи Інгвара „намістником Романа”.

Зимою — десь при кінцї 1200 чи 1201 р. — Роман ходив на Половцїв, пограбив їх кочовища і взяв богато здобичи. Сучасний візантийський історик Никита Хонїят, згадуючи про сей похід (бо він примусив Половцїв залишити грабованнє візантийських земель), каже, що окрім половецьких нападів Романа до сього походу спонукав ще вплив митрополита 19), але вартість сеї звістки досить сумнївна. Закінчивши сим подвигом свій побут в Київщинї, Роман вернув ся в свої західнї волости.

Тодї Рюрик віджив. Він відновив свої зносини з Ольговичами, післав по Половцїв і на самім початку 1203 р. 20) напав з Ольговичами і „всею Половецькою землею” на Київ. Чи був тодї в Київі Інгвар і чи пробував він боронитись, лїтописи не кажуть; в них згадуєть ся тільки один з Володимиричів Мстислав, що дїйсно міг мати від Інгвара або й Романа порученнє „стерегти” Київа. Але розумієть ся, він не мав сил оборонити його, і Київ взято без клопоту.

Місто пограблено без милосердя: і Поділ, і Гору, церкви й монастирі. Половцї забирали в неволю людей. З чужоземних купцїв взяли тільки контрибуцію; за те церквам не було помилування: обдирали ікони, забирали посуду, одежі й книги. Суздальська лїтопись навіть дає розуміти, що ся руїна була гірша як 1169 р., бо каже, що такого нещастя і „взятя” не було в Київі, від коли охрещено Русь; але се правдоподібно фраза, бо в обох разах руйновано Київ без помилування, однаково з участию Половцїв, і навіть сама руїна описуєть ся в подібних словах. Цїкава тільки одна відміна: на сей раз повели Половцїв грабувати Київ Рюрик і Ольговичі, ті самі, що так завзято бороли ся з ними тому кілька лїт, і на чолї Половцїв, що грабували разом з ними Київ, стояв той самий окаянний Кончак і Данило Кобякович 21).

Се була пімста Рюрика Киянам за їх „зраду” — що покинули його й перейшли до Романа. Собі задержати Київ супроти сил Романа й його союза з Всеволодом та й супроти настрою Киян до нього Рюрик не міг надїятись, і не знати навіть, чи лишив ся він у Київі по сїм погромі, бо слїдом бачимо його „дома”, в Овручу. Дїйсним, властивим автором сього другого київського погрому був Всеволод, зручно посваривши Романа з Рюриком. Нема нїчого дивного, що він, як каже Суздальська лїтопись, „бувши боголюбивим і милосердним”, дуже легко пробачив Рюрику сю руїну Руської землї: прецїнь власне його метою й було понижати Київ і ослабляти.