Історія України-Руси. Том 2

33) В лїтописи: рання, треба рамянъ — великий.

34) Іпат. с. 388-392, Лавр. с. 346-7, 1 Новг. с. 151 (тут облога тріває 7 тижнїв).

35) „Чому тобЂ наша отчина? тобЂ си сторона не подобЂ”. Тут сформуловані змагання Мономахової династиї до виключення чернигівських князїв від правобічної України, спеціально від Київа. Відповідь Сьвятослава: ” я не Угринъ ни Ляхъ, но одиного дЂда єсмы внуци, а колько тобЂ до него, толко и мнЂ”, формулує знову змагання і погляди Сьвятославичів: вони обстають за правами до Київа всїх Ярославових потомків і признають тільки першинство старшенства: вказують на те, що Сьвятослав і Ярослав належать до одного (четвертого) поколїння від Ярослава, тільки династия Сьвятослава старша від Мономахової. Спеціально що до умови Ярослава з Сьвятославом Всеволодичем з наведеного діальоґу їх виходило б, що Ярослав уложив таку умову підчас облоги Вишгорода (він і не заперечує її), але коли надумав дістати Київ через Ростиславичів і відступив від армії Андрія, скинув ся її.

36) 29 червня 1174 р.

37) Лавр. с. 348-366, Іпат. с. 394-408, 410, 1 Новг. с. 152-4.

38) Іпат. с. 407, 1 Новг. с. 152.

39) Себто: князя карають відібраннєм волости, боярина головою.

40) Хронольоґія сих років дуже неясна, бо Іпатська не дає зовсїм докладних дат і з початку спішить ся о оден рік (її 1175 = 1174), а далї спізнюєть ся (приїзд Мстислава до Новгорода 1178=1179 в дїйсности), Новгородська ж дуже рідко де дає вказівки на хронольоґію українських подїй. І так сей напад Половцїв і Сьвятославове князюваннє в Київі, що стоїть під 1177 р., може належати або до 1176, або до 1177 р., або навіть до 1178 р.

41) Іпат. с. 415-422, Лавр. с. 368, 1 Новг. с. 156-7. Що Вишгород лишив ся далї за Давидом і там сидїв його син Володимир, довідуємо ся з виданої недавно записки пролога — ИзвЂстія отд. рус. языка 1903 І с. 222 (рукоп. XVI в.).

42) Нпр. Іпат. с. 426, 427, 429-30.

43) Іпат. с. 422.

ПОЛЇТИЧНА СИТУАЦІЯ В 1180-х рр.; ПОЛОВЕЦЬКА СПРАВА; БОРОТЬБА З ПОЛОВЦЯМИ В 1180-х І 1190-х рр.

Компроміс 1181 р., помиривши дві найбільш впливові тодї на Українї династії — Ростиславичів і Ольговичів, привів українську полїтику до рівноваги, що й потрівала до смерти Сьвятослава Ольговича, яких тринадцять лїт. Полїтична система східньої Европи виглядала по нїм так: В центрі два „великі князї” київські — Сьвятослав і Рюрик. Між собою вони не дуже сердечні, але почувають себе звязаними обовязком солїдарности в інтересах Київської землї й потребою спільної боротьби з Половцями, що головно наповнює сї роки; при тім звязує їх у формальний союз 1), заведений мабуть при самім компромісї ж. Тож по можности вони поступають за порозуміннєм, і коли один з них іде „з Руської землї” „своихъ дЂля орудий”, то другий мусить лишити ся „стерегти її”, або полишити кого небудь на своє місце 2). Чернигівщина подїлена між кількома князями Ольгової династиї, не дуже солїдарними між собою. Волинь теж подїлено, і найбільш сильний з волинських князїв Роман поки що не грає нїякої визначнїйшої ролї. В Галичинї догорає старий Ярослав Осмомисл, занятий своїми родинними клопотами і взагалї не цїкавий полїтикою, яка б виходила за межі безпосереднїх інтересів його князївства. Смоленське князївство ослаблене внутрішньою боротьбою князїв з громадою й не грає значнїйшої ролї. Турово-пинська і Полоцька землї подїлені на дрібні князївства без всякого значіння, а при тім ще заколопотані новим ворогом — Литвою, що починає непокоїти своїх руських сусїдів. Отже справдї цїла система князївств трошки більше або трошки меньше сильних, трошки більше або трошки меньше впливових, урівноважених на разї союзом найбільше неспокійних, тай найбільше сильних династий, що мали чільне місце в українській полїтиці протягом останньої чверти віка. Цїлий же північний схід лежить під нероздїльним полїтичним впливом суздальського Всеволода. Він відновив сильну власть Андрія в Ростово-суздальськім князївстві і вповнї підпорядкував свому впливу Новгород (хоч той і пробував від часу до часу вибити ся з під його руки) і Муромсько-рязанську землю.

Але його полїтичні пляни, як і його попередника Андрія, не обмежали ся північним сходом. Його впливи поволї дають себе знати й на Українї. Сьвятослав київський, дарма що титулував Всеволода „братом і сином”, мусїв взяти участь в походї Всеволода на волзьких Болгар 1173 р., а коли рязанські князї надто вже докучили були сусїднїй Чернигівській землї, і Сьвятослав з братиєю хотїли їх приборкати, то удав ся попереду до Всеволода по дозвіл — іти на Рязань; Всеволод йому сього не дозволив, і Сьвятослав з тим і зістав ся 3). Иньший симптом Всеволодового впливу бачимо на галицьких справах, коли Володимир Ярославич, вернувши ся по своїх бідах у Галич, звертаєть ся до свого вуя Всеволода, просячи „удержати Галич під ним”, а Всеволод зобовязує князїв, аби не зачіпали Володимира, і тим дїйсно його забезпечає. Одначе більший розвій суздальського впливу здержував ся тією українською рівновагою, і Всеволод, як в своїм часї Андрій за часів Ростислава, сидїв тихо і терпеливо чекав нагоди сю рівновагу порушити.

Рівновага на разї була о стільки певна, що її не нарушили важні справи, що дїялись на заходї України, і про котрі я тут згадаю лише коротенько, з огляду на загальну полїтику 4). 1187 р. умер старий Ярослав галицький 5). Він передав свій стіл улюбленому, але нешлюбному сину свому Олегу, та бояре переступили його волю й посадили в Галичи шлюбного сина Володимира, і Олег утїк до Рюрика. Слїдом прийшлось тїкати й Володимиру, що теж не помирив ся з боярством. Бояре покликали з Волини Романа Мстиславича, що своїми впливами від довшого часу підбивав галицьке боярство до революції, але Володимир навів угорського короля, й той вигнав Романа, Володимира увязнив, а в Галичинї посадив свого сина. Роман задумав за помочію свого тестя Рюрика здобути галицький стіл собі, одначе похід його не удав ся, як і новий, зроблений за помочію Поляків. Тимчасом угорський король всеж таки занепокоїв ся сими заходами Романа й Рюрика і для рівноваги завів зносини з Сьвятославом, та просив його прислати котрого з синів, і Сьвятослав дїйсно послав, надїячись, що король передасть йому Галич. Таким чином зарисував ся конфлїкт між Рюриком і Сьвятославом, але до боротьби між ними не прийшло.

Рюрик закинув Сьвятославу, що він тим мішаннєм в галицькі справи виходить з умови, і Сьвятослав уступив: казав, що він нїчим не хоче перешкаджати Рюрику і навіть готовий іти з ним разом на Галичину. В сїм напрямі впливав на обох князїв і митрополит патріотичними мотивами: ,,от чужоплеменники забрали вашу отчину, варто б вам поклопотатись (коло її відібрання)”. Сьвятослав з Рюриком постановили йти на Галич, і пішли були, але акція розбила ся на питанню, як потім з Галичиною бути? Сьвятослав радив, щоб Рюрик її взяв собі, а йому передав свої київські волости, Рюрик же був звязаний плянами Романа на Галичину, отже не міг її собі взяти, та й ледве чи мав охоту міняти певне на непевне, київські волости на галицькі. Не прийшовши до порозуміння, князї залишили сю справу, а слїдом галицька справа сама собою полагодилась: Володимир Ярославич втїк з неволї й за помочію Поляків вернув собі Галичину 6). Галицьке питаннє на якийсь час зійшло з дневного порядку.

Так само не розбили союза Сьвятослава й Рюрика та полїтичної рівноваги на Українї якісь близше нам незвістні претензії Ольговичів — „тяжа с Рюрикомъ и съ Давыдомъ и Смоленьскою землею”, що сягала якихось давнїх „тяж” за часів Ростислава. Заносило ся на конфлїкт, але Рюрик з Давидом взяли ще на свій бік Всеволода, і Сьвятослав не відважив ся розривати з ними: „цїловав до них хрест на всїй їх волї 7).

Ся, як бачимо, досить певна і трівка рівновага та спокій дали можливість князям звернути більшу увагу на половецькі відносини. Тим часом як західня Україна зайнята була галицькими справами, на Поднїпровю — в Київщинї, Переяславщинї, Чернигівщинї увага князїв у сих роках головно звернена на боротьбу з степом, що знову почавши від третьої чверти XII в. все сильнїйше давав себе в знаки українському пограничу.

Ми бачили, що вже в 60-х рр. половецькі напади сильно клопотали київських князїв — Ростислава і Мстислава, і вони орґанїзували колєктивні походи на Половцїв. Глїб Юриєвич, посаджений на місце Мстислава 1169 р., мав з ними також досить клопоту. В лїтописи маємо оповіданнє про два сильні половецькі напади, здаєть ся — один 1169, другий при кінцї десь 1170 р., описані дуже подібно, але в деяких основних пунктах відмінні, так що не може бути непевности, що ми маємо тут два осібні напади. Перший з них став ся на початках Глїбового князювання. Половцї прибули до нього „на мир” разом з обох боків Днїпра: одні, правдоподібно — правобічні, до Корсуня, другі — лївобічні, під Переяслав; поки Глїб контентував переяславських, корсунські пустили ся пустошити Київщину й зайшли далеко, „за Київ”, в околицї Полоного, міста, що належало тодї до київської катедри. Введене в лїтопись оповіданнє обертаєть ся власне коло того, що Богородиця оборонила своє „десятинне” місто й завдяки її помочи вислане Глїбом мале військо знищило переважні сили Половцїв, несподївано напавши на них. Другий напад попустошив „множество сел за Київом”, але Половцїв наздогнали вже за Богом і відібрали полон. В Никонївськім збірнику маємо для 1170 р. ще одну згадку про половецький напад. Потім лїтопись згадує, що Половцї „почали пакости чинити” на Поросю, десь 1171 р., але про дальше нїчого не оповідає. Того ж року (лїтом) хани Кобяк і Кончак напали на Переяславщину, але на них трапив Ігор Сьвятославич, герой звістного ”Слова”, й погромив 8).

За замішаннями, що почались слїдом на Українї, лїтопись не згадує далї про Половцїв, за те під 1177 р. маємо звістний уже нам напад, де мав завинити Давид, і Половцї зруйнували городи Берендивів на Раставицї й побили висланих на них князїв. Того ж року, покликані Сьвятославом на поміч, Половцї, не заставши вже його в Київі, попустошили околицї Торчеська; пакости ж і пустошення від половецьких полків, що тим часом все фіґуровали як союзники в ріжних війнах, треба тим самим розуміти. Під 1179 маємо знову напад Кончака на Переяславщину, а оповідаючи про компроміс 1181 р., лїтопись підносить, як головний мотив до нього для Рюрика те, що „християн погані беруть безнастанно в неволю” 9).