Історія України-Руси. Том 2

5) Іпат. с. 185.

6) Лавр. с. 241, обидва походи були перед спільним походом 1110 р. під Воін (в текстї в воину, треба: к Воину — пор. л. Лавр. с. 273).

7) Аналїза оповідання про похід 1111 р. привела Барсова (Географїя с. 303-4) до дїйсно вповнї правдоподібного вивода, що в сих походах початку XII в. треба під Доном” лїтописей розуміти Донець.

8) Див. про неї у Аристова О землЂ Половецкой с. 221.

9) Іпат. с. 191-3. Початок сього оповідання — про нараду князїв перед походом, арґументи дружини Сьвятополка против походу і опозицію Мономаха — повторяє сказане про похід 1103 р. Се стоїть, очевидно, в звязку з тим, що тут кінчила ся одна з редакцій Найдавнїйшої лїтописи.

10) Іпат. с. 196.

11) Іпат. с. 480. Історія про те, що хан Отрок втїк на Кавказ, потверджуєть ся грузинськими звістками — Сборникь матеріаловъ для описанія Кавказа XXIІ. 35; в них він зветь ся Атраком син Шаргана == Шаруканя.

12) Іпат. с. 198, 208, Лавр. с. 241.

13) Іпат. с. 207.

14) Лавр. с. 277, пор. похід під 1116 Іпат. л. (с. 205), що теж обійшлось без якогось поважного конфлїкту з ордою.

15) Іпат. с. 218.

16) Іпат. с. 204.

СМЕРТЬ СЬВЯТОПОЛКА І СПРАВА КИЇВСЬКОЇ СПАДЩИНИ. КИЇВСЬКІ РОЗРУХИ І ЗАПРОСИНИ МОНОМАХА. МОНОМАХ У КИЇВІ; ЗБИРАННЄ ЗЕМЕЛЬ — КОНФЛЇКТ З ГЛЇБОМ МИНСЬКИМ І ЯРОСЛАВОМ ВОЛИНСЬКИМ. ВІДНОСИНИ ДО СТЕПУ, ЗНОСИНИ ЗАГРАНИЧНІ; СТАНОВИЩЕ МОНОМАХА В СИСТЕМІ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ; ЙОГО ЗАКОНОДАВСТВО; ЙОГО ХАРАКТЕР. СМЕРТЬ МОНОМАХА.

Боротьбою з Половцями вичерпуєть ся полїтичний зміст тих кільканадцяти лїт, що віддїляють закінченнє волинської справи від смерти її головного актора Сьвятополка. У відносинах князїв був спокій. Заграничні відносини (як нпр. участь Сьвятополка в польських справах, або загранична полїтика Ростиславичів, про котру низше) не грали особливої ролї 1). Вся увага була скуплена на Половцях.

16 квітня 1113 р. Сьвятополк умер десь за Вишгородом 2). Княгиня його роздавала милостиню велику на прочуд, бояре й дружина поплакали, але у низших верств смерть Сьвятополка викликала пімсту над його аґентами й протеґованцями: Кияне пограбили доми вищих урядників — тисяцького київського Путяти і соцьких, погромили Жидів. До пояснення сього першого в нашій історії жидівського погрому може служити оповіданнє Патерика в житиї св. Прохора. Тут оповідаєть ся, що волинська війна перервала була привіз солї з Галичини, сіль подорожшала за для браку, дїйшла цїни „двох головажень на куну”, і соляники в спілцї з Сьвятополком використовували сю дорожнечу; коли ж печерський монах Прохор почав роздавати народу сіль дурно (Патерик оповідає се так, що він чудом здобував її з попїлу і роздавав), Сьвятополк заграбив у нього сіль, бажаючи тим догодити купцям і собі заробити, і се викликало велике незадоволеннє 3). В сїм оповіданню переховала ся, правдоподібно, память про грошеві спекуляції Сьвятополка в спілцї з купцями, між тими спекулянтами були мабуть в першій лінїї Жиди, і се по смерти князя могло й викликати погром його клїєнтів. Так мабуть се треба толкувати 4).

Смерть Сьвятополка поставила питаннє про київський стіл. Ми бачили вище, що любецькі постанови признали кождій княжій лїнїї її „отчину”, але нїчого не сказали (принаймнї в тій редакції, в якій ми їх маємо) про порядок дальшої передачі тих отчин — в спадщинї. Зрештою й самі сї постанови, як ми бачили, були в значній мірі уневажнені дальшими подїями. Загалом беручи ми бачимо, що отчини, санкціоновані ухвалою Любецького з'їзду, стають дїдичними волостями тих княжих лїнїй, у котрих та ухвала лишила сї волости. Відповідно до того Київ мав би бути дїдичною волостию лїнїї Ізяслава, і нїщо не вказує на те, аби Київу було вперед тут признане якесь виїмкове становище 5). Значить, по Сьвятополку київським князем мав стати його син Ярослав. Дїйсно, воно так мабуть і мало бути: се потверджуєть ся пізнїйшими відносинами Ярослава до Мономаха. Коли ж би прийняти, що Київ мав становити виїмок з отчинного порядку і він мав переходити по черзї з лїнїї в лїнїю (хоч на таку постанову нїщо не вказує), по Сьвятополку мав би настати старший князь з лїнїї Сьвятослава чернигівський Давид. Але сталось анї сяк, анї так, а инакше.

Вищі, впливовійші верстви київської суспільности, настрашені народнїми розрухами, що грозили впасти й на бояр і взагалї на богатих та сильних, постановили для привернення спокою як найскорше закликати на київський стіл Мономаха. Правдоподібно, при тім вони числили на популярність сього князя, здобуту недавньою боротьбою з Половцями (київські люде особливо на пунктї сеї боротьби були вражливі) і на його енерґію та полїтичну зручність, котрих не можна помітити анї у Ярослава Сьвятополковича анї у Давида; Ярослав при тім же, здаєть ся, був і непопулярним у людей, судячи бодай по тому, що його власні волинські бояри під час війни з Мономахом перейшли на сторону останнього 6). Ситуація для покликання Мономаха була о стільки вигідна, що в Київі не було нїякого князя, і ніщо не вязало людности в виразах її бажань. На вічу другого дня по смерти Сьвятополка ухвалено просити Мономаха на стіл і вислано послів до Переяслава з запросинами: „поиди, княже, на столъ отенъ и дЂденъ”. Коли сї слова дїйсно належать київському посольству, а не пізнїйшому оповіданню лїтописця, то віче тими словами очевидно хотїло покрити свій вибір покривкою отчинности — мовляв і для Мономаха Київ „отчина і дїдина”. Що інїціатива вибору й посольства виходила від київської аристократії, під значним впливом розрухів, се видно й із самих слів лїтописи, де посли страхають Мономаха розрухами, й катеґорично заявляєть ся в оповіданнях про чудеса Бориса і Глїба 7): „по смерти Сьвятополка став ся великий розрух, бунт і великі замішання в народї („многу мятежю бывшю и крамолЂ въ людехъ и мол†немалЂ”); тодї зібрались усї люде, а головно „болшии и нарочитии мужи, і з участию всїх людей упрошали Володимира, щоб він прийшов і приборкав народнїй бунт. І він прийшов, утихомирив бунт та розрух народнїй і перейняв князївство Руської землї”.

Але Мономах, завсїди дуже обережний і уважний що до вимог зверхньої лєґальности, не спішив ся так приймати пропозиції київської громади, не маючи права на київський стіл, — хоч певно бажав його, бо розумів добре його вагу. На першу пропозицію „він дуже затужив і не пішов, в жалю по браті (Сьвятополку)”, як каже лїтопись, хоч і не відмовив виразно. Тим часом розрухи ставали все більш небезпечними для „нарочитих” людей. Вони прохали Мономаха прибути й страхали, що як не прийде, станеть ся в Київі „много зло”, почнуть далї грабовати вже не Жидів, а й княжий двір („ятровь твою” — жінку Сьвятополка), бояр і навіть монастирі, і Мономах буде відповідати перед Богом за розграблені монастирі. Монастирям, правдоподібно, народнї розрухи особливо страшні ще не були, й вони притягнені сюди для більшого ефекту. Мономах дїйсно прийняв, що небезпечности монастирів вистане, аби оправдати його узурпацію в княжих поглядах, які не дуже признавали права народнього вибору, і він поспішивсь у Київ. Прибув він туди на пятий день смерти Сьвятополка 16 квітня. Його стрінули з великою парадою — „митрополит Никифор з епископами й усїми Киянами, і всї люде були раді, і бунт перестав” 8).

Се був важний момент в еволюції полїтичної системи Київської держави. Старшу лїнїю Ярославичів відтиснено від київського стола і вона зійшла зовсїм на другий плян; київський стіл займає сильнїйша вже й без того і значно здібнїйша лїнїя Всеволода. Завдяки тому концентрація земель Руської держави коло свого старого центра — Київа могла осягнути ще кілька успіхів — останнїй проблиск в аґонїї сеї концентрації.

Сьвятополк в момент своєї смерти мав в своїй безпосереднїй управі Київщину і Турово-пинську волость. На Волини сидїв його син Ярослав. Мономах, покликаний на київський стіл, перейняв не тільки Київщину, але й Турово-пинське князївство 9), очевидно — яко ”київську волость” 10). І без того він був найсильнїйшим князем на Руси, а тепер, з сими двома новими волостями, Мономах займав уже виімково сильне становище, дорівнюючи великости володїнь свого батька. Свого противника, Сьвятополковича Ярослава, що мав оправдану причину бути незадоволеним як би й не за київський стіл, то за свою иньшу батьківщину — Туров, Мономах зашахував рядом союзів: оженив свого сина Романа з донькою Володаря Ростиславича й увійшов з ним в тїсний союз; знов же доньку свою Огафію видав Мономах за иньшого Ярославового сусїда — князя городенського Всеволодка, сина Давида Ігоровича. З другого боку Мономах опираєть ся на союз із Сьвятославичами, що являють ся його пильними помічниками (з них Олег умер скоро — 1115, а Давид жив до 1123 р.). Опираючи ся на свої власні сили і на сї союзи, Мономах потрапив не тільки забезпечити ся від противників, але й збогатити ся новими значними територіальними здобутками.