Історія України-Руси. Том 2

47) Про се див. в гл. VII.

48) Про число його синів (рахують або шість або сїм) див. у Давидовича с. 71.

49) Іпат. с. 181-2 (1102 р.).

АҐРЕСИВНА БОРОТЬБА З ПОЛОВЦЯМИ, ЕНТУЗІАЗМ СУСПІЛЬНОСТИ; ОСЛАБЛЕННЄ ПОЛОВЦЇВ.

Постанови княжих з'їздів в Городку, по ослїпленню Василька, і потім у Ветичах скасували побожні заміри Любецького з'їзду. Постанови про забезпеченнє спокою, про оборону покривджених потоптали слїдом зовсїм безпардонно самі їх автори. Постанову про отчини потоптано теж — князї забрали отчину у Давида, хотїли забрати і у Ростиславичів, та тільки ті не дались. Замість аби „соблюдати” Руську землю від Половцїв, вони знову залїзли з головою у внутрішнї війни. Але половецька справа занадто була пекучою, щоб її можна було заспати. В повісти Василя мотив — уважати на Половцїв виходить все на верх, де йно заходить мова про княжі відносини: він вкладаєть ся в уста князїв на Любецькім з'їздї, як доказ потреби солїдарности князїв; ним мотивує Мономах потребу спільної акції князїв против напастників, що нарушили спокій ослїпленнєм Василька; ним стримують Кияне Мономаха й його союзників від походу на Сьвятополка: „просимо тебе, княже, й братів твоїх — не губіть Руської землї! як почнете війну між собою, погані будуть тїшити ся тим і знищать землю нашу, що її зібрали до купи ваші дїди й батьки, великим трудом і відвагою, борючи ся за землю Руську — а ви хочете Руську землю погубити” 1). І скоро відносини трохи уставились — після Ветицького з'їзду, половецька справа стала на дневнім порядку.

Головно її пильнував і положив в основу руської полїтики на цїле десятолїтє Мономах. Тут передовсїм входили в гру його власні інтереси, як переяславського князя: Переяславська волость терпіла від Половцїв більш нїж яка иньша земля. Але міг бути й вплив публичної опінїї: Мономах взагалї дуже уважав на суспільність, на її погляди й опінїю, а суспільність дуже симпатизувала боротьбі з степом. Треба тільки поглянути на непохвальні замітки про князїв, що наводили Половцїв на Русь, й ентузіястичні оповідання про походи на Половцїв, щоб переконатись в сїм; лїтописцї та поети, що осьпівували сї походи, дають, безперечно, відгомін поглядів суспільности: всї популярні у пограничної, київської людности князї були завзяті вороги степу...

Вже 1101 р. з'їздили ся князї — Сьвятополк, Мономах і Сьвятославичі під Київом (на Золотчі), здаєть ся — власне в половецькій справі, може укладаючи плян якоїсь спільної боротьби: суджу з того, що як раз сюди прибули посли від усіх половецьких старшин для переговорів. Князї призначили місцем для переговорів Саків (трохи низше по Днїпру), і тут уложено угоду й обміняно закладнїв 2). Але саківська умова не упорядкована, видко, русько-половецьких відносин, і по роцї такої виникнув плян походу в степи, на половецькі кочовища. Спеціальних мотивів лїтопись не подає, не каже, чи Половцї самі переступили угоду, чи руські князї уважали її непевною й хотїли відстрашити Половцїв на далї; але низше ми побачимо натяк на те, що половецькі напади не переривались і по нїй. На початку 1103 р. в сїй справі з'їздили ся Сьвятополк і Мономах з своєю дружиною під Київом (на Долобську); похід був вже рішений в прінципі, ріжнились що до часу: дружина Сьвятополка уважала весну невідповідним часом з огляду на сїльські роботи: „знищимо смердів і переб'ємо їм рільні роботи”, Мономах довів, що нема що уважати на се, коли селяне — „смерди” незабезпечені взагалї від Половцїв. „Дивно минї, дружино, переказує лїтопись його арґументацію, що ви про коней до оранки думаєте, а того чому не поміркуєте, як почне смерд орати, а Половець приїде, ударить смерда стрілою, візьме його кобилу, потім піде до оселї його, візьме жінку й дїтей і забере все майно його — то коня того жалуєте, а самого його чого не жалуєте”. І не могла нїчого на те відповісти дружина Сьвятополка, а Сьвятополк сказав: я вже, братя, готов, і встав з ради”. Сї арґументи дружини й Мономаха інтересні, бо показують — перше, що в сих походах на Половцїв окрім дружини брали участь і земські полки з міщан і селян, друге — що половецькі напади йшли далї своєю дорогою, хоч в лїтописях не записано в сих роках половецьких нападів, — може тому, що занадто вже призвичаїлись до них.

І так плян Мономаха прийнято; похід ухвалено зараз; закликали иньших князїв. Давид Сьвятославич і кілька дрібнійших князїв взяли участь, Олег вимовив ся (може — не хотїв ще розривати з Половцями). Війська рушили в мартї, Днїпром у низ, від Хортицї рушили на схід степом, і пройшовши чотири днї, десь в басейнї Самари стрінули й погромили половецьке військо. Богато половецької старшини полягло, а взятого в неволю старшину Бельдузя Мономах казав забити — за те, що Половцї не держались присяги й напали на Русь 3). Русини захопили половецькі кочовища, забрали богато товару й невільників. Ще важнїйше було, що з степу при тім виведено ватаги Печенїгів і Торків, що були підвласними Половцям, а тепер переходили під руську протекцію та призначались до кольонїзації й оборони полудневого погранича 4). Сьвятополк ужив сї виведені з степу ватаги для нового скольонїзовання Порося і заходив ся коло його укріплення городами. В серпнї тогож року відновив він Юрїв, знищений Половцями тому вісїм років 5). Правдоподібно, теж робило ся й за Днїпром, в Переяславщинї.

За похід 1103 р. Половцї пімстили ся цїлим рядом нападів. Лїтопись, розумієть ся, згадує не всї (декотрі нпр. знаємо з приписок до автобіоґрафії Мономаха). Під 1105-1107 р. записано, що Боняк напав на околицї Заруба, на правім березї Днїпра, погромив ново осаджених Торків і Печенїгів, що мабуть хотїли його відігнати (1105). У Мономаха згадують ся два напади Боняка, обидва мабуть на Київщину; за ним уганяли, але догнати не могли. Меньш удав ся набіг Половцям в околицї Зарічська (на Погоринї): за ними гнались аж до Дунаю, догнали й перебили, а здобич відібрали (1106). На другий рік терпіла Переяславщина: Боняк попустошив околицї Переяслава (май), потім, в серпні, він же прийшов з великим військом, з иньшими ханами, під Лубен, але Мономах постягав князїв (між ними був й Олег), і Половцїв сильно побито. Після того були переговори з Половцями; Мономах і Олег посвоячились з половецькими родами ханів Асеня і Гіргеня, висватавши доньок у двох одноіменних ханів — Аеп для своїх синів — Юрия Мономаховича і Сьвятослава Ольговича.

Але се не перепинило на дальше половецьких нападів. З автобіоґрафії Мономаха знаємо про два такі напади (в р. 1108-9) — один якогось Уруби (?), другий Боняка коло Лубна 6). В лїтописи є звістки про два пізнїйші половецькі напади на Переяславщину — 1110 р. Князї приходили до переконання, що треба сильно труснути Половецькою землею, аби зробити кінець з сими безконечними нападами. 1109 р. Мономах вислав військо в степи, і воно пройшло аж до „Дона”, як його називає лїтопись, в дїйсности до Донця 7), й знищило половецькі кочовища — „1000 веж взя”. По сїм походї, що мав, здаєть ся, характер воєнної розвідки, вибрались і самі князї походом, але вернули ся з дороги, і на ново вибрались на другий рік (1111) в лютім, в напрямі тієї розвідки — на полудневий схід, над Донець. Вийшли ще по снїгу і йшли цїлий місяць. Збірним місцем була р. Голтва, де чекали решту свого війська. Безборонні городи в басейнї Донця впали в їх руки: люде з Шаруканя стріли руських князїв з честию, винесли їм рибу і вино і поклонили ся руським князям. Що то були за люде, лїтописне оповіданнє не поясняє, але очевидно не Половцї, бо князї не зробили місту нїякого лиха; друге місто — Сугрів вони спалили. Не знайшовши тут Половцїв, стали вже вертати, коли появило ся Половецьке військо — з початку меньше, розбите руськими князями по „кріпкій брани”, за ним нове, значно більше „многоє множество” „як великі лїси і тьмами тьми”. Ся друга рішуча битва мала місце 27 марта на р. Салницї чи Сольницї, правім притоку Донця, коло теп. Славянська 8) і закінчили ся рішучою побідою Руси, що забрала при тім масу невільників, коней і худоби, і потім військо щасливо вернулось назад 9).

Сим походом закінчив ся сей одинокий в історії давньої Руси епізод активної, аґресивної боротьби Руси із степовими ордами, епізод незвичайно популярний, не тільки для свого часу, але у пізнїйших поколїнь, — він зістав ся для них героічним періодом в житю Руси. Рідко коли полїтика князїв в такій мірі відповідала бажанням суспільности. Треба тільки глянути на ентузіастичні описи походів 1103 і 1111 р.! Сї походи випереджають небесні знамення, гадку про похід вкладає князям Біг або ангел, ангел веде військо, ангели б'ють Половцїв; люди бачили, як летїли половецькі голови, стяті не знати ким (битва на Салницї); слава про похід 1111 p. іде „в далекі краї, до Греків, Угрів, Ляхів і Чехів, аж нарештї пройшла й до Риму” 10). Руські поети осьпівали сей похід в піснях, і уривки їх припадково доховали ся й до нас.

Душею сього героїчного періоду був Мономах: він виступає в лїтописних записках головним інїціятором і проводирем сих походів, його наставляє ангел, його осьпівує перехований уривок пізнїйшої піснї:

„Мономах знищив Половцїв; загнав хана Отрока в край Обезів (Грузію), за зелїзні ворота (Кавказькі гори), а Сирчан зістав ся на Дону, відживив ся рибою (був у крайнїй бідї). Тодї Володимир Мономах пив Дін золотим шоломом і забрав усю землю їх, загнавши клятих Агарян. По смерти Володимира послав Сирчан музику („гудця”) Оря, що оден тільки й лишив ся у нього, в край Обезів і переказав через нього (Отрокови): „Володимир умер, верни ся, брате, в свою землю”. Він велїв переказати Отрокови ті слова, засьпівати йому половецьких пісень, а як ще не схоче — дати йому понюхати зіля евшан. Отрок не схотїв вертати ся, анї послухати ся, але як дав Орь йому зїлє, — понюхав і заплакав, кажучи: „лїпше в своїй землї кістьми лягти, нїж у чужій землї славному бути”. І він вернувсь у свою землю, а від нього родив ся Кончак (герой половецьких нападів 2-ої пол. XII в.), що ходячи пішки й носячи казан на плечах, знищив Посулє” 11).

Ся то боротьба з Половцями дала Мономаху славу „доброго страдальця за Рускую землю”, ту незвичайну популярність, що кілька років по тих походах здобула йому київський стіл і ту виключну авреолю, котрою оповита його фіґура в старім письменстві і котра задержала ся на сїм вирахованім полїтику і зручнім ковалю своєї фортуни до наших часів. Вона, ся боротьба, дала йому й першу ролю в полїтицї ще перед смертию Сьвятополка. Вище ми бачили, що перед сею половецькою полїтикою Мономах займав другорядне становище, ізольований попри союзї Сьвятополка з Сьвятославичами. Тепер, взявши боротьбу з Половцями в свої руки, він як головний репрезентант дуже популярної і в тодїшніх обставинах жизненної справи, як талановитий вожд і знавець половецьких відносин, заняв ролю провідника, ментора иньших князїв. Хоч в лїтописних оповіданнях перше місце даєть ся Сьвятополку, як київському князю, але дійсним вождем, героєм, душею всїх тих походів виступає Мономах.

Треба признати, що ся боротьба була не тільки популярна, але дїйсно мала свої добрі результати. На лїпшу полїтику не ставало руських володарів і полїтиків, і ся аґресивна боротьба з головною степовою ордою та перетяганнє до себе, для оборони й кольонїзації границь дрібнїйших орд — Печенїгів, Торків, ворожих головній, Половецькій орді, була ще лїпшою полїтикою в порівнянню з иньшими, які практиковали ся. Се видко з дальших фактів. Бачимо, що по сїй десятолїтнїй боротьбі Половцї таки притихли, і тільки безконечні війни руських князїв, що втягали й Половцїв в ролї помічників, осьмілили їх та приготували нову половецьку бурю в останнїй чверти XII в. Цїле ж півстолїтє Половцї дуже слабо дають себе знати: вони являють ся в ролї наємників руських князїв, або часом пробують використати для нападів важні полїтичні переміни на Руси: так прийшли вони 1113 р., на лївобічне пограниче, прочувши про смерть Сьвятополка, але втїкли зараз; подібне повторилось по смерти Мономаха, 1125 12). Коли може (і навіть правдоподібно) було й більше таких нападів, то очевидно, не були вони важні, коли не згадують ся в наших джерелах. Тільки 1130 р. київському князю Мстиславу прийшлось витримати якусь більш енерґічну боротьбу з Половцями — маємо про неї лише пізнїйшу згадку в лїтописи і досить не ясну, але й вона закінчилась побідою його 13). Нїчого подібного до страшних спустошень 1068 або 1093 р. не чуємо. Кочовища половецькі, видно, відсунулись від руських границь: в походї 1120 р. за „Дін” (може теж Донець) Ярополк так і не знайшов половецької орди, по словам лїтописи 14), а Мстислав мав загнати її, як гіперболїчно висловляєть ся трохи пізнїйша згадка, „за Дін, за Волгу і Яік” 15). Ослабленнє Половецької орди привело до повстання против неї ріжних підвластних орд; 1116 р. останки печенїзьких і торкських орд задали битву Половцям, але не здужавши перемогти, піддались Руси 16). Подібні переходи ворожих Половцям орд до Руси давали її дуже цїнний матеріал для кольонїзації й оборони полудневих границь.

Примітки

1) Іпат. с. 167, 171, 172.

2) Іпат. с. 181.

3) „То вЂдЂ яли вы рота! многожды бо ходивше ротЂ, воєвасте Рускую землю”. Сї слова, мині здаєть ся, показують ясно, що саківська умова 1101 р. була переступлена Русю, а не Половцями, инакше Мономах, певно, не закинув би Половцям, що вони не додержують роти. Підношу се з огляду на те, що проф. Голубовський, занадто остро взагалї судячи полїтику руських князїв що до Половцїв, і тут припускав зломаннє роти руськими князями (Исторія СЂверской земли с. 93 і 102).

4) Іпат. с. 183-5.