Історія України-Руси. Том 2

Під власть руських князїв Тмуторокань перейшов, мабуть безпосередно з рук Хозарів, підчас упадку Хозарської держави. В своїм місцї я вказав, що вже на початках X в. Русь мусїла держати в своїх руках Азовське море, а з тим правдоподібно, що й Тмуторокань залежав тодї від Київа, а й по другий бік керченської протоки мусїли бути землї в руськім володїнню — на се маємо досить виразний натяк в умові Ігоря 15). Зруйнованнє Сьвятославом Хозарської держави мало забезпечити руське панованнє на Азовськім морю, а походи його на Ясів і Касогів, очевидно, мали спеціальну мету — зміцнити Тмутороканську волость і розширити її полїтичний вплив у землях між Доном і Кубаню. Ми можемо припустити, що й хозарська людність на Подолю була приведена тодї в залежність від Тмутороканя.

Розширеннє руської зверхности по другий бік Керченської протоки було задержане нещасливою війною Ігоря з Візантиєю й умовою 945 р., де Русь вирікала ся всяких аспірацій на Корсунську область. З завойовань, зроблених за Володимира, коли взято й самий Корсунь, теж зрезиґновано в інтересах союза з Візантиєю. Але на кавказькім березї протоки Русь тримала ся міцно. Коли границї Руської держави почали взагалї відступати під печенїзьким натиском, і при кінцї X в., за Володимира, навіть пограничні землї на Поднїпровю пускали ся на божу ласку, — в Тмутороканю Русь тримала ся далї, і навіть волость ся уважала ся дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів Володимира — Мстислава. Мстислав провадив далї боротьбу з Касогами і Ясами, і то успішно. Заведене в лїтопись з якоїсь піснї оповіданнє каже, що Мстислав, перемігши касозького князя Редедю — забивши його в поєдинку, „наложив дань на Касогів”, а на памятку своєї побіди поставив церкву Богородицї в Тмутороканю 16). Пізнїйший спільний похід на Ясів Мстислава і Ярослава мав на метї очевидно також інтереси Тмутороканської волости 17).

Сї звістки належать до перших десятилїть XI в. Потім ми маємо знову звістку з 1060-х рр., коли в Тмутороканю сидїв Ростислав Володимирович, і лїтопись каже, що він брав дань з Касогів й иньших земель, та що його сила й полїтичні впливи настрашили Греків. Корсунський намістник (катепан) отруїв його на пиру, аби позбути ся небезпечного сусїдства, але се викликало повстаннє проти нього в самім Корсунї: Корсуняне побили каміннєм сього катепана 18).

З усїх сих звісток бачимо, що в XI в., за Мстислава і пізнїйше Тмутороканська волость тримала ся міцно й тримала в залежности від себе сусїднї кавказькі племена, а ся історія з корсунським катепаном наводить на гадку, що Роман мабуть пробував розширити свою волость і в Кримі, як се було в X в.; корсунське повстаннє, коли дїйсно стояло в звязку з смертию Романа, показувало б, що він встиг придбати собі прихильників і в самій столицї Криму — Корсунї. З сими кримсько-тмутороканськими відносинами звязуєть ся руська печатка, знайдена в Енї-кале, недалеко Керчі: вона має напись „от Ратибора”, і досить правдоподібно толькуєть ся, що се Ратибор, тмутороканський намістник кн. Всеволода Ярославича 19).

В другій половинї XI в. Тмуторокань став звичайним пристановищем для князїв ізгоїв. Сама волость належала до Чернигівської волости, але її віддаленнє, відрізана від решти руських земель позиція не давали можливости чернигівським князям держати її під своєю контролею, й князї ізгої легко вибивали звідси чернигівських підручників і намістників та осїдали ся тут самі. Не можучи вибити їх з Тмутороканя оружною силою, чернигівські князї мусїли брати ся на иньші способи: Всеволод нпр. в 1079 р. підняв на Олега тмутороканських Хозарів, і вони його вхопили й видали Грекам 20); очевидно, тих Хозар було богато в тмутороканській околицї.

Трудно сказати, чи се господарованнє в Тмутороканю ізгоїв, що тривало з перервами яких тридцять лїт (1064-1094) було для Тмутороканської волости користне чи шкідне. З одного боку сї всї ізгої пильнували иньших справ і більше думали про боротьбу з узурпаторами своїх отчин нїж про оборону Тмутороканя від його ворогів, але з другого боку — між ними були люде дуже талановиті; здібні вояки, що дуже були на місцї на сїй загроженій позиції, сїй українській Сїчи XI в., а ватаги прихильників, що збирали ся наоколо них з їх ріжних отчин, могли тільки скріпляти (хоч би й хвилево) словянські елєменти Тмутороканя.

З закінченнєм ізгойської справи кінчить ся така сїчова роля Тмутороканя, бодай на якийсь час. Заразом Тмуторокань зникає взагалї з обрію руської полїтики. Від половецької бурі 1090-х рр. XI в. почавши не чуємо в наших джерелах про нього нїчого, аж в останнїх десятилїтях XII в. чуємо про нього знову, але як про волость уже страчену Русию. Одначе страчена вона, по всякій правдоподібности, тільки десь в другій пол. XII в., не скорше.

Можна здогадувати ся, що при кінцї 60-х рр. XII в. Тмуторокань стояв у сфері полїтичного впливу Візантиї. Укладаючи 1169 р. умову з Ґенуезцями та даючи їм право приставати у всїх пристанях Візантийської держави, Візантийське правительство виключило з того тільки „Росію” і Тмуторокань 21). Правда, можна б думати, що тут іде мова тільки про сферу торговельних впливів (як тепер европейські держави роздїлюють на чужих землях території „своїх інтересів”). Особливо стає таке толкованнє можливим з огляду на ту „Росію” — чи розуміти тут Руський порт коло устя Дона, чи взагалї руські землї. Але як би не було з нею, Тмуторокань таки, правдоподібнїйше, стояв тодї в залежности від Візантиї. Певний натяк на се можна найти і в Слові о полку Ігоревім, де Тмуторокань, в оповіданню про подїї 1185 р. виступає поруч грецьких міст Корсуня і Сурожа 22), Що Тмуторокань тодї не належав до Руси, се виразно каже те саме Слово 23). Памятаючи, як Візантия все пильним оком дивила ся на сю руську волость, та що сї часи були періодом найбільшої сили Візантийської держави, буде найбільше правдоподібно прийняти, що Візантия загорнула тодї Тмуторокань під свою зверхність.

Але незадовго перед тим Едрізі, що писав у серединї XII в. (1154), каже про Тмуторокань, що в нїй сидять „князї, відомі з своєї сили, відваги й воєвничости, що зробила їх дуже страшними для сусїдів” 24). Отже тодї Тмуторокань до Візантиї в усякім разї не належав. Що то були за князї, Едрізі близше не пояснює, але найбільше правдоподібним таки буде, що були се далї руські князї, хоч про них і не згадують наші лїтописи — якісь minores gentes, або таки й ізгої XII в.

На потверженнє гадки, що в серединї XII в. Тмуторокань міг належати ще до руських князїв, піднесу оден факт, що вказує на якісь близькі зносини середини і другої половини XII в. з кавказькими народами. Се численні шлюби руських князїв з сього часу з ріжними княжнами і царівнами грузинськими й осетинськими, „з Обез” і „з Ясів”. Так 1153 p. висватав собі Ізяслав Мстиславич „изъ Обезъ цареву дщерь”. Андрій Юриєвич оженив свого сина Юрия з славною грузинською царицею Тамарою. Всеволод суздальський оженив ся з Ясинею, а сестру своєї жінки (свесть) видав за Мстислава Сьвятославича чернигівського (1181). У Андрія Юриєвича був ключник Ясин Анбал, оден з його убійників і т. и. 25). Всї сї шлюби виглядали б досить дивно, якби ми прийняли, що вже з кінцем XI в. Тмуторокань і нижнє Подолє стали для Руси „землею незнаємою”. Я думаю, що й Слово о полку Ігоревім натякає на недавну втрату Тмутороканя, малюючи Сьвятославичів як двох соколів, що полетїли „поискати града Тмутороканя” 26): не дуже б воно було мудро пригадувати волость страчену перед трома поколїнями й давно забуту, як то виглядало б з нашої лїтописи. З того всього я уважаю правдоподібним, що Тмуторокань руські князї стратили десь тільки в третїй чверти XII в.

„Соколам-Сьвятославичам” не удало ся вернути Тмутороканя. Нема взагалї нїяких натяків, аби руські князї його вернули, а заразом і дальша історія Тмутороканя виходить за границї нашої працї, тим більше, що й для руської кольонїзації він був страченим. Угорські місіонарі, що були в Тмутороканю 1237 р., застали тут судячи по їх описи, вже якусь варварську, не-словянську людність 27).

Додам, що торговельне значіннє Тмутороканя тривало далї в XIV-XV в. Чи стояв він в якійсь залежности від Візантиї в XIII в. не знати. Пізнїйше загнїздили ся тут Італїяни: в XV в. бачимо в Матрезї осібних володарів з ґенуезької фамілїї Ґвізольфо, що залежали з одного боку від Ґенуезької републїки, з другого — від якихось місцевих татарських династів. 1475 р. зробили сьому володїнню кінець Турки, забравши Тмуторокань, разом з сусїднїми пристанями 28).

Покінчивши з Тмутороканем, поглянемо на руську кольонїзацію в сусїднїх краях. Про Русинів у Криму ми маємо перший натяк у тій ославленій загадковій звістці, що св. Кирил у Корсуни знайшов „еуаггеліє и псалтырь роуськими писмены писано и чоловЂка глаголюща тою бесЂдою” 29). Ся записка, хоч значно пізнїйша від IX в., але все досить старої дати, виходить, очевидно, з переконання, що Русини в Криму були посельниками досить звичайними 30).

У ібн-ель-Атіра, сучасника першого приходу Монґолів в Кіпчак є цїкава звістка, що говорить очевидно про богаті руські кольонїї Криму і Азовського побережа. „Богато визначнїйших руських купцїв і богачів, каже він, поскладали в кораблї що мали дорогого й кількома кораблями поїхали в мусулманські краї”, себто на малоазійське побереже Чорного моря 31). Кількадесять лїт пізнїйше Рюйсброк, переїздячи з Судака на північ, на Перекоп, каже, що між місцевою людністю було богато Русинів; про якихось невільників не можна тут думати, бо сї Русини, як оповідає Рюйсброк, дуже остро тримали ся супроти татарських звичаїв і доводили, що хто пє кумис, не може спасти ся 32). У східнїх письменників також знаходимо звістки про руську кольонїзацію в Кримі в другій половинї XII в. Так посли султана Бейбарса, що звідали місто Солхат (Старий Крим), коло 1263 р. оповідали, що воно було залюднене Половцями, Русинами й Алянами 33).

Правдоподібно, значною домішкою Русинів у людности Криму й треба пояснити змагання руських князїв підбити його під свою власть, про які я згадував вище.

Про Подонє маємо дуже слабкі звістки, хоч істнованнє тут руської кольонїзації в XI-XIII в., не підлягає сумнїву. Так мав я нагоду згадувати, що археольоґічні останки Білої Вежі (коло c. Цимлянської на Дону) виказали істнованнє тут христіанської руської кольонїї 34). Супроти того тих Біловежцїв, що виеміґрувади звідси на початках XII в. в Сїверщину 35), треба уважати Русинами. В XII в. як на руську кольонїю можна б вказати на Шарукань, з огляду, що його не знищили руські князї в походї 1111 р. 36). Може й деякі з „команських городів” Едрізі належать сюди 37).

З другої половини XII столїтя маємо кілька згадок про той Руський порт в околицї устя Дону очевидно досить важний в тім часї 38). В околицї нижнього Дону, згадує Рюйсброк „Руське село”: їдучи від Перекопа на нижню Волгу, він переїздив Дін коло сього Руського села, що сидїло на лївім боцї ріки й мало від Батия порученнє перевозити подорожних через Дін човнами 39). Сї Русини живили ся хлїборобством, сїючи жито й просо, і рибальством, сушачи рибу. Самий Дін Рюйсброк називає при тім східньою границею Руси 40), тим самим натякаючи на якусь значнїйшу руську кольонїзацію на захід від Дону. Далї на схід, на Волзї знайшов він подібну осаду перевозників, „нове село”, що Татари осадили з Русинів і Сараценів на суміш, аби перевозили послів 41). Але Русини й тут не були якимись тільки невільниками, приходнями, перенесеними з татарського примусу. Пляно-Карпінї, оповідаючи про місто Орну, що лежало правдоподібно десь на Каспийськім морі і було зруйноване підчас Батиєвого походу, каже, що в нїй було богато християн: Хозарів, Русинів, Алянів і иньших 42).

На Подоню ж бачили ми Бродників підчас війни 1223 р., але про них ми будемо говорити ще трохи низше, а тепер перейдїм далї на захід — в краї днїпровські й дальші.

Що тут руська кольонїзація перед печенїзьким розпростореннєм сягала моря й Дунаю, себ то виповнювала цїлу просторонь між Днїпром, морем і Дунаєм, про се виразно казала нам Повість временних лїт. По печенїзькій бурі на нижнїм Днїпрі ми знаємо з наших джерел тільки одно місто — се Олешє.

Воно лежало на устю Днїпра, і теп. Олешки (Алешки) стоять, очевидно, в ґенетичнім звязку з сим старим містом 43). Вперше воно виступає в наших джерелах в другій половинї XI в. (1084), і почавши від тодї кілька разів згадуєть ся в XII-XIII в. 44). З тих бачимо, що се було більше торговельне місто, з значнїйшими кольонїями купцїв. Через нього йшла комунїкація Київа, взагалї середнього Поднїстровя з морем, і Олешє було нїби морським портом Київа — низше Олешя по Днїпру нїякої значнїйшої пристани ми не знаємо. Сюди виїздили з Київа стрічати визначних гостей, що прибували з моря. Відси вивозили полудневі товари, що приходили з того ж моря, в иньші краї, як нпр. на Поднїстровє. Окрім того в околицях Олешя, на Днїпровім лиманї розвинено було рибальство, ще в X в., в умові Ігоря згадують ся „Корсуняни”, що приходили на устє Днїпра. І пізнїйше вивозили з Олешя рибу в дальші краї — Данило коло Кучелмина, на галицькім Понизю стрічає на Днїстрі „лодї з Олешя”, що везли рибу й вино 45). На значіннє Олешя в заграничній торговлї й комунїкації вказує той факт, що на італїянських мапах XIV в. Днїпро зветь ся по імени Олешя, castrum illicis в латинськім перекладї рікою de ellexeellexe (звідти elese, erese). В XV в. бачимо тут ґенуезьку кольонїю, знищену Турками в серединї сього столїтя; пізнїйше її місце заступив турецький Очаків 46).