Історія України-Руси. Том 2

18) Іпат. с. 442.

19) modico tempusculi interiecto.

20) Подаючи докладний розбір сеї крутої справи в прим. 11, я тут зазначаю тільки, що в сїй формі се оповіданнє має право на довірє, хоч з огляду на трудности, які з ним заходять, все таки треба його брати з певною резервою.

21) Іпат. с. 444.

22) 3 контексту лїтописи с. 444-5 виходить зовсїм виразно, що йде мова все про тих синів від попадї.

23) Що правда, одинокість документа робить сю справу не зовсїм певною, тим більше, що се документ не самого короля, а епископський — Fejér II с. 247 (2/V 1189). Перед тим маємо такий титул на одній грамотї 1124 р. — кор. Стефана (fejér II с. 67), але сей титул (Hungariae, Dalmatiae, Croatiae, Gallitiae Bulgariaeque etc. rex) власне робить сю грамоту зовсїм підозрілою.

24) Іпат. с. 445.

25) Іпат. с. 446.

26) Сей епізод лїтописи взагалї визначаєть ся вірою в незвичайне полїтичне значіннє Всеволода і мусїв вийти від якого небудь його прихильника.

27) Наше головне джерело про сї подїї — Київська лїтопись (Іпат. с. 447-8) оповідає про сї подїї під р. 1188-1190, але мабуть трохи спішить ся (хоч взагалї її хронольоґія в сих роках досить правильна -див. вище с. 219): оповіданнє про третїй хрестоносний похід, що розпочав ся в маю 1189 р, стоїть у нїй під 1190 р. (в се же лЂто иде царь немЂцкый...). Воно іде безпосередно по оповіданню про Володимира, вступні слова: „въ то же лЂто”, очевидно, належать до року володимирової утечі. Супроти тото Володимир міг бути у цїсаря найпізнїйше весною 1189 р. Припустити, що тут іде мова не про Фридриха, а про його сина Генриха VI, що заступав батька підчас того походу в рр. 1189-90, трудно: лїтописець, певно, не назвав би його „царем”.

Окрім того оповідає про сей епізод Кадлубек (с. 512-5), за ним, з ріжними довільними змінами, Боґухвал (с. 535) і Длуґош (II с. 121). Але тут Володимира виганяє Казимир за його напад на Польщу; посередництво цїсаря в сїй справі не згадуєть ся, й Казимирова поміч виходить актом крайньої і несподіваної великодушности з його боку, що обудила незадоволеннє серед польських панів.

28) В лїтописи: и ко королеви в Ляхы (Іпат. 449), але, очевидно, треба читати: ”и в Ляхы”, бо короля там не було.

29) Іпат. с. 468.

30) В руських джерелах нема дати смерти Володимира, в останнє Володимир згадуєть ся, як ми бачили, в осени 1196 р. (Іпат. с. 468), про Романа ж у Галичинї чуємо 1201 р. (під 1202 р. в Лаврентиєвській, що тут спізнюєть ся о оден рік). Дату 1198 р. дав Длуґош. Його хронольоґія руських подїй взагалї дуже кулява, він то спізнюєть ся, то спішить ся незвичайно, але на сей раз може він і мав перед очима якусь записку — пор. його приписку в Monumenta Pol. hist. II. 800. Я одначе скорше був би за трохи пізнїйшою датою — нпр. 1199 р., виходячи от з чого: Київська лїтопись, що тут досить інтересуєть ся галицькими подїями і повинна б згадати про смерть Володимира, а знов у хронольоґії сих років акуратно кінчить ся 1198 р. (1199 ї 1200 зайняті похвалою Рюрикови), — про смерть його не згадує; через те правдоподібнїйше, що він умер не 1198 р., а 1199 наприклад. Мабуть такими самими міркуваннями прийшов до такої дати й густинський компілятор (с. 327), бо у Кромера і Бєльского, котрих він цитує, сеї дати він не мав.

31) Theineri Monumenta Hungariae І с. 10: annuum cere redditum tredecim cantariorum a Basilica et Iohanne Blandemero Rusorum regibus apud Galizam vobis (монастирю in Laberria, коло p. Сави) concessum. Думати про справдешнїх галицьких князїв — Василька Ростиславича і Володимира Володаревича тут трудно. Не можна думати й про Володимира Ярославича з огляду на се імя Василька, отже се якісь иньші княжата з галицької династиї, а з тим apud Galizam скорше треба розуміти як їх титул, нїж як місце, з котрого мали йти ті надані ними монастиреви доходи. В лїтературі предмету, скільки знаю, вперше на тих князїв звернув увагу і відгадав їх пок. Шараневич в Hypatios-Chronik с. 117-8.

ТЕРИТОРІЯ ГАЛИЧИНИ — ГРАНИЦЯ ВОЛИНСЬКА І ПОЛЬСЬКА, КАРПАТСЬКЕ ПІДГІРЄ, ПОГРАНИЧЕ РУСЬКО-ПОЛЬСЬКО-УГОРСЬКЕ, ГРАНИЦЯ УГОРСЬКА; ПОЛУДНЕВЕ ПОГРАНИЧЕ. ЗНАЧНЇЙШІ ОСАДИ: ПЕРЕМИШЛЬ, СЯНОК, ЯРОСЛАВ, ЗВЕНИГОРОД, ГОРОДОК, ТЕРЕБОВЛЬ, ГАЛИЧ, ЙОГО МІСЦЕ, ЙОГО ПАМЯТКИ, СИНЕВІДСЬКО, СКАЛЬНІ ЗАМКИ Й ПЕЧЕРИ НА ПІДГІРЮ, ПОКУТЄ І ПОНИЗЄ, ЛЬВІВ.

Вище, обговорюючи границї Волини 1), визначили ми заразом, до можности, східню й північну границю Галичини. Перед прилученнєм до Галичини волостей Червенської (Белзько-Холмської) і Дорогичинської ся границя йшла більш меньш вододїлом Днїстра і Припети, потім, переходячи в басейн Буга, відтинала на користь Галичини його верхівя і йшла до Сяну в напрямі означених більше меньше белзьким Потеличом і галицьким Любачовим, так що пограничними ріками можна-б уважати Рату (від Волини, себто Червенської землї) і Любачівку (від Галичини). По прилученню Белзької, Холмскої й Дорогичинської волости до Галичини територія її виступила далеко на північ на Побужу, маючи східньою границею здебільшого Буг (але переходячи на його правий бік на полудню, в Бужській волости, а на півночи, за Бугом займаючи береги Мельника, Дорогичина й Більська). На півночи се галицьке Побуже сягало Нура і Нарови, поки не перейшла за Наров, а західня границя його ішла майже просто на полудень від устя Нура на вододїл Лади і Вепра 2).

На Посяню крайнє руське місто згадане в сучасних джерелах — се Перевореськ 3); але з пізнїйших вказівок видко, що границя тут сягала значно дальше за се місто. Так волости Крешівська (Krzeszоw) і Замхівська (Zamech), що займали майже цїле порічє Танви, зачисляли ся до Перемишльської землї, і соймова конституція 1588 р., що надавала Замойскому староства Крешівське і Замхівське, виразно зачисляє їх до „руських земель” 4). Взагалї границї земель і воєводств консервували ся в старій Польщі досить добре, й ми з значною певностию можемо виходити від них, визначаючи границї давнїх руських земель, де бракує нам старших вказівок; треба памятати лише про змінність тутешнїх границь в часах староруських, в боротьбі Польщі і Руси за пограничні землї.

На лївім боцї Сяна область річки Требішнї належала ще до Перемишльської землї обома берегами: її лївий бік в нижній части належав до староства Лежайського (село Сарина, в актах XV в. зачислюване до Лежайської королївщини), а в верхнїй части, на тім же боцї, містечко Соколів заложено на ґрунтах „Переворського повіта”, як значить ся в осадчім привилею XVI в. 5). Далї границя ішла, очевидно, вододїлом Вислока і Вислоки: на лївім боцї Вислока акти XIV в. вказують нам в Перемишльській землї Ряшів, на горішнїм Вислоку Коросно і село Роги на р. Любатовій 6), при тім одна з сих грамот виразно покликуєть ся на часи руських князїв в тім означеню границь. Як пограничні осади Сандомирської землї називають вони Мрову (теп. Мровля на північний захід від Ряшева) і Домброву (мабуть Домброва межи Судишевим і Ряшевим) 7). Що стара границя Галичини ішла дїйсно на захід від Вислока, се потверджує й звістка Длуґоша, як Володаревичі по смерти батька вислали військо в Польщу, але воно „ледви діткнувши ся польських границь — спаливши кілька сїл коло Вислоки, вернуло ся назад” 8). Дуже правдоподібно, що Длуґош зачерпнув і сю подробицю про Вислоку з руського джерела, як і цїлу сю звістку. З неї-б виходило, що польська границя ішла десь недалеко Вислоки — правдоподібно по правім боцї її 9).

Колїно Вислока, де тепер міста Чудець, Стришів, Фриштак, виступає в польських руках уже в 1270-х рр., між маєтностями цїстерсіанського монастиря в Копшивницї, як польські волости, так само Ясло на Вислоцї і ряд сїл в його околицї в порічю Яселки 10). Грамота ся одначе звістна нам тільки в пізнїйших потвердженнях і нїяк не можна покладати ся на її вичисленнє монастирських маєтностей. Певнїйше про приналежність Польщі вислоцького колїна можемо говорити в 1320-х рр. 11) — воно мабуть не належало тодї до Руси; пізнїйше і воно, і порічє горішньої Вислоки не зачисляло ся до руських земель — Перемишльської й Сяніцької, і волости Ряшева, Коросна і Яслиск замикали руську границю від заходу. Коросно також фіґурує як польська волость — в привилєю Лєшка Чорного для біскупів любуських, але і він також не звістний нам в автентичнім ориґіналї 12). Коли б числити ся з сими згадками для XIII в., виходило б, що сї области горішнього Вислоку й Вислоки часто переходили з руських рук до польських, бо з другого боку маємо виразні вказівки, що границя Галичини на карпатськім підгірю сягала значно далї на захід, займаючи порічя Вислоки, хоч все таки не досягала етноґрафічної границї.