Історія України-Руси. Том 2

Так Ярополк Ізяславич нпр. очевидно не мав анї трохи підпертя в землї і при кождім нападї мусїв заберати ся з Володимира та шукати якоїсь сторонньої помочи, аби його знову на володимирськім столї посадила: так було підчас його конфлїкту з Ростиславичами і потім в війнї з Всеволодом (1084 і 1085). Натомість коли Сьвятополк прийшов у 1099 р. на Давида, Володимирцї боронили ся завзято: облога трівала сїм тижнїв, і на сей раз, видко, громада не наставала на свого князя, аби піддав ся, бо справа дотикала ся не шкіри якихсь лихих дорадників-бояр, тільки його самого, його династиї, а з тим — і полїтичної окремішности землї. Вкінцї Давид сам не витримав — піддав ся, і Сьвятополк опанував місто. Але як кілька місяцїв пізнїйше Давид прийшов знова під Володимир, місто зараз піддало ся йому, і тільки Сьвятополкова залога в замку задержала ся і помогла Сьвятополковим союзникам вернути місто. Те саме повторило ся на ново трохи згодом: і Луцьк і Володимир піддали ся від разу Давидови, коли він лише з'явив ся 20). Ріжниця в відносинах землї чи її центрів до ріжних династий очевидна і зовсїм не двозначно показує нам полїтику землї 21).

Як відомо, династия Ігоря, в особі Давида Ігоревича не удержала ся на Волини й мусїла перейти на маленьке сусїднє Городенське князївство. Волинь знову переходить в руки династиї Ізяслава Ярославича, але ся династия таки не має опертя в землї і не може в нїй устояти ся. Се виразно показало ся в конфлїктї Ярослава Сьвятополковича з Мономахом; ще в перший похід Мономаха на Ярослава Ярослав остояв ся: по довгій, двомісячній облозї, Мономах помирив ся з ним. Але при новім конфлїктї Ярослав, не чекаючи навіть ворожого війська, подав ся з Володимира, бо, видно, зрозумів ситуацію. Дїйсно його бояре зараз перейшли до Мономаха 22), і Волинь піддала ся без боротьби. Коли Ярослав прийшов потім з великими силами, Володимир не піддав ся йому, невважаючи, що залога в нїм була дуже не велика: очевидно, Володимирцї не почували ся до нїякого обовязку супроти Ярослава.

Стративши династию Ігоря, Волинь признає своєю династиєю Мстиславичів, коли вони, по кількох перемінах, осїдають ся тут уже на певно в серединї XII в. Се показало ся виразно, коли Юрий кілька разів попробував відібрати від них Волинь для свого братанича Володимира, сина Андрія, що з руки Мономаха сидїв кільканадцять лїт в Володимирі. Волинь стояла при Мстиславичах — при Ізяславі, потім при його синї Мстиславі. Кампанїя 1149 р. скінчила ся на нїчім, обмеживши ся довгою, шеститижневою облогою Луцька, так само і кампанїя 1155 р. (нова облога Луцька). 1157 р. прийшло до недовгої, але дуже завзятої облоги Володимира; „стояли під Володимиром десять днїв, обложивши город, і богато крови пролило ся між ними, — люде гинули від ран”. Юрий побачив, що нїчого не візьме, і залишив облогу. Підчас її трапив ся такий характеристичний епізод: Юриїв кандидат на Волинь Володимир Андрієвич з частиною війська пустив ся під Червень. Червняне зачинили перед ним ворота, тодї він попробував покликати ся на свої отчинні права: підїхав під город і почав говорити до Червнян: „я прийшов до вас не з війною, ви були милими підданими мого батька, і я вам не чужий — свій княжич, відчинїть ся-ж!” Але на се котрийсь з города вдарив його стрілою в горло, ледви не вбив, і Володимир, стративши надїю добром узяти Червень, казав попустошити його околицї 23).

В завірюхах першої половини XIII в. володимирська громада також виказує особливе привяваннє до своєї династиї. Ми маємо кілька таких епізодів. Так коли галицькі бояре закликали до себе Ігоревичів, і Володимир Ігоревич вислав посла у Володимир, де була тодї Романова родина, жадаючи, аби її видали, а князем собі прийняли Ігоревича Сьвятослава, та грозячи инакше знищити місто, — Володимирцї так роз'ярили ся на сї жадання, що хотїли вбити посла. Тільки вдова Романа, помітивши, що декотрі з володимирських бояр уступають ся за послом, побояла ся боярської інтриґи й сама потайки вибрала ся з синами з Володимира. Володимир після того прийняв князем Сьвятослава, але Володимирцї й далї духом тримали ся з Романовичами. Коли між Ігоревичами почала ся сварка, братанич Романа Олександр белзький з польською помочию прийшов під Володимир; Володимирцї відчинили йому зараз місто й видали Сьвятослава — „відчинили Володимирцї їм ворога, кажучи: се братанич Романів”; а коли прийняті добровільно разом в Олександром Ляхи почали по неприятельськи грабувати в містї, Володимирцї нарікали, що повірили їх присязї, та казали: як би не був з ними наш Олександр, не пустили-б ми їх і за Буг” 24). Про Берестян лїтописець теж каже, що коли Романова родина утїкла перед Ігоревичами з Володимира, до польського князя Лєшка, Берестяне удали ся до Лєшка та упросили пустити до них Романовичів княжити, і стріли їх з великою утїхою, „радїючи як би бачили перед собою великого Романа” 25).

Від 1215-20 рр. Романовичі міцно засїдають у Володимири, і володимирська громада вже не мала погреби розшибати ся за своїми отчичами. Вона зістаєть ся одначе при тій самій льоальности до своєї династиї, котру підносить лїтописець нпр. оповідаючи про смерть Володимира Васильковича — „особливо плакали ся за ним лїпші мужі володимирські кажучи: добре-б було нам умерти разом з тобою, господине, бо з тобою малисьмо „свободу” (себто вигоду): дїд твій Роман визволив був нас від усяких кривд, тиж, господине, подобив ся до нього (сему поревновалъ) і йшов слїдами свого дїда” 26).

Супроти такої загальної льояльности Волини до своєї династиї, вдаряють в очі „коромоли” Берестейської землї з середини і з другої половини XIII в. Якийсь запах „коромоли” дає себе відчувати вже в згаданім оповіданню про Василька дорогичинського, де сей князь, вигнавши з Берестя Володимира минського, боїть ся одначе лишати ся там сам і полишивши залогу, вертаєть ся до Дорогичина. Але на детайлї сього оповідання тяжко покладати ся, тож і наперати на сї подробицї нема що. Пізнїйше, на початку XIII в., як ми бачили, Берестяне виявляють велику любов до волинської династиї Романа. Перший зовсїм певний епізод коромоли став ся в Дорогичинї підчас татарського походу 1240-2 рр. Коли Татари перейшли на Угорщину і Данило вертав ся з Польщі на Волинь, з своєї утечі, він прийшов в пограничний Дорогичин, але місто замкнуло перед ним ворота. Данило на разї запротестував: „се був город наш і наших батьків, а ви не пустили мене до нього”, і з тим пішов далї, відложивши пімсту на пізнїйше. Лїтопись додає, що дїйсно пізнїйше Бог помстив ся над „держателем” Дорогичина й дав його в руки Данилу 27): Данило узяв місто силоміць, „копьємъ”, і видко — при тім не пожалував його, так що прийшло ся потім „обновляти” Дорогичин 28).

Оповіданнє лїтописи говорить так, наче завинив у сїй коромолї „держатель” Дорогичина — отже якийсь боярин. Але що такий боярин, припустїм — оден з тих „нечестивих” галицьких ворохобників, тут, на краю Руси, далеко від огнища боярських партій і впливів міг затримати при собі місто в своїй коромолї, так що Данилови прийшло ся аж „копіємъ” його здобувати, сього не пояснимо инакше як тільки так, що коромолу сю піддержувала й міська громада, або якась її частина, отже що се було повстаннє народне. Тим поясняєть ся й таке остре поступованнє з містом Данила, взагалї дуже дражливого на пунктї масових рухів і в каранню їх безоглядного, як побачимо ще низше.

Як толкувати собі треба се повстаннє, на се лїтописне оповіданнє не дає нїяких вказівок. Я бачу два можливі толковання; одно — що дорогочинська громада, недавно перед тим прилучена до забужських земель Галичини і таким чином відірвана від Берестейщини, не була задоволена сим. Друге можливе об'ясненнє — що се був оден епізод з серії тих громадських рухів, де міські громади, користаючи з панїки, наведеної татарським находом на князїв, пробували виломити ся з-під княжої зверхности й перетворити ся в автономні міські републїки — сї рухи, що в такій численности виступають на східнїм пограничу Волини в тім часї, будуть нами обговорені низше. Се друге толкованнє здаєть ся минї правдоподібнїйшим, і з ним знов таки лекше пояснити собі те завзятє Данила, хоч і перший мотив міг не зістати ся без впливу.

Другий епізод — далеко простїйший — маємо в Берестейщинї, по смерти Володимира Васильковича. Своїм наступником він оголосив Мстислава Даниловича, але Берестяне сього роспорядження не услухали. Лїтопись се оповідає так: Берестяне учинили коромолу: іще за житя Володимира, коли він захорував, вони удали ся до Юрия Львовича (що держав землю Холмську й Дорогичинську волость) і присягли йому на тім: „як не стане твого стрия (Володимира), то ми твої, і город твій, а ти будеш нашим князем”. Тож коли умер Володимир, Юрий, довідавши ся про се, приїхав у Берестє і почав у нїм княжити за порадою своїх дурних, молодих бояр і коромольників Берестян”, а в Камінець і в Більськ післав свої залоги 29).

Отже властиво тут не було зради династиї, тільки Берестяне на випадок смерти Володимира зарядили собі инакше, нїж хотїв Володимир, можливо — ще перед тим, нїм він оголосив своїм наступником Мстислава, зголосили ся до Юрия і могли виходити з того погляду, що всякі з'обовязання послушности і підданства кінчать ся з кінцем династиї. На вибір князем Юрия дуже легко могло вплинути те, що він володїв частиною Берестейщини, отже приймаючи його собі князем, Берестє вертало собі ті пригороди, що буди від нього відірвані за Данила (Дорогичин і Мельник). Разом з Берестєм і солїдарно з ним при тім ішли його пригороди — Більськ і Камінець. Справа скінчила ся на тім, що Мстислав страхом татарського находу змусив Льва, аби відкликав свого сина з Берестейщини, і Юрий забрав ся звідти, а разом з ним подали ся до Дорогичина й провідники сього повстання — „Берестьяни началницЂ коромолЂ”. Юрий обіцяв їх не видавати Мстиславу. Берестє мусїло покорити ся Мстиславу і стріло його з великою парадою, коли він приїхав сюди „утвердити людей” : „пріяша и с радостью великою своєго господина”, як запевняє нас лїтописець, хоч щирости тої радости не конче мусимо вірити. Справа скінчила ся на фіскальній драчцї: Мстислав, аби укарати за повстаннє, запровадив в Берестейщинї на вічні часи („в вЂкы”) новий податок — „ловчеє”, „за ихъ коромолу”.

Наведені, досить припадково переказані нам факти показують у всякім разї, що громади волинські вміли брати досить діяльну участь в полїтичнім житю, хоч того рода прояви їх полїтичної інїціативи й були більш надзвичайними явищами в житю і з розвоєм князївсько-дружинного режіму трактували ся все більше зі становища „коромоли”.

Дружинно-боярська верства на Волини дійшла значного розвитку. Про її економічну силу можемо судити тільки з пізнїйшого: з незвичайного розвою боярського і князївського володїння землею (князївська верства тут злучила ся з боярською). Безперечно, ся велика боярська земельна власність мала свої початки ще в руських часах, хоч при загальній бідности наших звісток про внутрішнї відносини на Волини ми й не маємо на се виразних вказівок в лїтописах. Трохи лїпше стоїть справа з полїтичною ролею боярства; тут бодай з XIII в. маємо деякі звістки. З попереднїх столїть можна піднести хиба впливи бояр на Ярополка і Давида Ігоровича: війну Ярополка з Всеволодом й інтриґу Давида на Василька поясняли боярськими впливами; можна вказати також на відступленнє бояр від Ярослава Сьвятополковича 30). Але сї факти в собі нїчого особливо характеристичного не мають. Інтереснїйше починаєть ся вже після смерти Романа. Тим часом як загал боярства, очевидно, стояв по сторонї своєї прирожденної династиї — Романовичів, знайшла ся й тут партія, що шукала собі иньшого князя. Так 1206 р. визначив ся тут напрям прихильний до Ігоревичів, так що вдова Романа уважала небезпечним довше зіставати ся в Володимирі й утїкла з дітьми в Польщу, а бояре прийняли князем Сьвятослава Ігоревича. Пізнїйше коли Володимир опинив ся в руках Інгвара Ярославича, бояре виступили против нього і наслїдком того в Володимирі засїв Олександер Белзький: „бояром же не любяшимъ Инъгвара, Олександръ же совЂтомъ Лестьковымъ прия Володимерь” 31).

Сї епізоди дають нам зрозуміти значну полїтичну ролю волинського боярства. Але воно не мало такої сили як боярство галицьке: при браку всякої трівкости в полїтичних відносинах Волини, при частих змінах династий, тут не могло виробити ся таке впливове й сконсолїдоване боярство як у Галичинї і не визначаєть ся такою сьмілою інїціативою як се. Чи тому що не мало таких сил і впливів, чи тому що не виеманципувало ся від династичної льояльности в такій мірі як боярство галицьке, тільки своїх полїтичних впливів воно не розвинуло далї в напрямі, вказанім сими вступними епізодами XIII в. — аби свобідно роспоряджати ся княжим столом. Проявів противдинастичннх змагань ми пізнїйше не бачимо зовсїм. Противно, лїтописець, що так часто титулує „невірними” галицьких бояр, не раз зі співчутєм підносить льояльність волинських. „Бояри не спроневірили ся (бояре не изневЂриша ся), але пішли у Камінець” за Васильком, зі співчутєм зауважає він про них, коли Романовичам з цїлої спадщини їх батька полишила ся маленька Камінецька волость 32).

Дуже значна, мабуть переважна частина володимирських бояр, на чолї котрих стояв тодї Вячеслав Товстий, вірно тримали ся Романовичів в 1240-1 рр., коли в Володимирі сидїв піддержаний Лєшком Олександр белзький, і дїлили всї пригоди вигнаних княжичів. Вони беруть участь в церемонїї, коли Данила садовили в Галичу на стіл: „бояре володимирські й галицькі — Вячеслав володимирський і Володислав галицький (проводирі), і всї иньші бояре володимирські й галицькі й воєводи угорські”. А коли галицькі бояре вигнали з Галича Данилову матїр, володимирські бояре разом з Уграми зайняли ся реституцією її: „прийшов король в Галич и привів ятрів свою велику княгиню Романову, також бояре володимирські, Інгвар і иньші князї”; з Романовою княгинею і володимирськими боярами, як її головною підпорою і радою, нараджуєть ся при тім король, як йому бути з галицькими боярами 33). Поруч сеї льояльної партії мусїла бути й иньша: на нїй мабуть опирав ся Олександр белзький, коли потрапив кілька років задержати ся в Володимирі. Але від коли Романовичі вертають ся до Володимиру 34), ми нїчого не чуємо вже про яку небудь противдинастичну партію тут; вона видно покорила ся, зійшла на далекий плян, або забрала ся з Володимира. Ми стрічаємо тільки від часу до часу вказівки про важне і впливове становище волинського боярства. Нпр. Мстислав Данилович, діставши спадщину по Володимирі, каптує собі бояр, ще за житя Володимира роздаючи їм княжі села 35).

Безперечно, що власне на другу половину XIII в., коли Волинь жила без всяких полїтичних пертурбацій в спокою і міцно уставлених полїтичних відносинах, треба покласти розвій економічної сили волинського боярства та внутрішнє сконсолїдованє його. На се останнє — що боярство сформувало ся в дїдичну клясу, вказує нпр. поява терміну „боярський син”, як певного суспільного технїчного терміну 36). Одним з чинників, що причинив ся в тих часах до престіжа боярської кляси на Волини, мусимо признати домішку до неї служебних князїв. Про них маємо вказівки в другій половинї XIII в.; так стрічаємо на дворі Володимира Васильковича воєводу князя вслонимського Василька, і Юрия князя пороського, що „служив Мстиславу, а перед тим служив Володимиру”. Таких служебних князїв мусїло бути тодї на Волини й у Галичинї багато, і число їх мусїло зростати при кінцї XIII і на початках XIV в. все більше, в міру того як упадало державне житє в землях східноукраїнських, а в північних розширяло ся панованнє литовських князїв. Тим поясняєть ся така маса княжих родів на Волини XV-XVI вв.; значна частина їх була потомками служебних князїв XIII-XIV в.

Найвищою точкою в розвою сили і значіння волинського боярства треба признати третє й четверте десятилїтє XIV віку. Тодї столиця всеї Галицько-волинської держави перенесена була в Володимир, і з кінцем династиї Данила володимирське боярство мусїла взяти керму держави на якийсь час в свої руки. Та й потім, вибравши своїм князем Болеслава Тройденовича, воно задержало в своїх руках першорядний вплив на державні справи — про се будемо говорити далї.

Для культурного житя Волини досї ми маємо переважно лїтературний матеріал; що до археольоґії, то Волинь належить до найбільше занедбаних країв. Дуже інтересну ілюстрацію волинської культури XIII в. дає оповіданнє Волинської лїтописи про побудовані Володимиром Васильковичом церкви й подаровані їм річи. Тут стрічаємо писані на золотї ікони, ікони оковані золотом або сріблом „з дорогим каміннєм”, прикрашені часом „гривнами” або „монистами”, золотими, садженими каміннєм і перлами; евангелия оправлені в оксамит або оковані сріблом або золотом, з емальовими образками (цяты с финиптом); срібні або золоті, часом саджені каміннєм церковні сосуди; вишивані золотом і перлами або саджені „дробницею”-дрібними образками, оксамитні або шовкові (з паволоки) церковні завіси, покрови, мідяні виливані двери і т. и. 37).

Як особлива дорогоцїнність згадують ся тут же й церковні книги, між ними евангелиє, молитовник і служба св. Георгию списані самим князем Володимиром, — бо він по словам лїтописця був чоловік незвичайно розумний і очитаний, що не спиняв ся й перед трудними, симболїчними толкованнями, „книжникъ великъ и филосъфъ, акого же не бысть во всей земли и ни по немь не будеть — разумЂя притчЂ и темно слово” 38).

Галицько-волинських рукописей з XII-XIII в. взагалї рахують дуже багато — як нї для одної иньшої української землї. Але діалєктольогічний критерій, котрим їх відріжняють, не зовсїм певний — чи треба уважати ті діалєктичні ознаки виключною прикметою галицько-волинського діалєкту, чи нї 39). Рукописей же з докладним означеннєм місця переписання властиво не маємо зовсїм, можна лише догадувати ся про декотрі: евангелиє 1280 р. поповича Евсевія було писане по всякій правдоподібностн в Холмі. Дуже можливо, що в Холмській землї було списане евангелиє Георгія презвитора (т. зв. Галицьке), здаєть ся 1282 року. В самім Володимири мабуть був списаний номоканон 1286 р., на замовленнє Володимира (самої копії не маємо, а маємо тільки кодекс списаний з неї). В державі Володимира-ж, але без близшого означення місця, для його тивуна Петра, списані буди поучення Єфрема Сирина 40)...

Памяткою лїтературної дїяльности Волинської землї, одинокою але високоцїнною зістала ся Волинська лїтопись, писана, правдоподібно, в 1270 і 80-х рр., якимось чоловіком дуже близьким до княжого двора — до Володимира Васильковича, потім до Мстислава Даниловича. Тут же — чи десь може на волинсько-пинськім пограничу довершена була збірка українсько-руських лїтописей, представлена ґрупою Іпатського й подібних до нього кодексів.