Історія України-Руси. Том 1

На се питаннє можемо дати тільки неґативну відповідь: судячи по всьому, охрещеннє Ольги було її особистою справою; наші джерела не дають підстави думати про якісь заходи її, подібні до пізнїйших Володимирових. Лїтопись каже тільки, що вона пробувала навернути до християнства свого сина Сьвятослава та що сама жила по християнськи і не позволила ховати себе по поганському обряду: „бЂ бо имущи презвутера и тъ похорони блажену Ольгу“ 20). На якогось епископа, орґанїзацію єрархії нема найменьшого натяку, і певно їх і не було. Правда, стара „Похвала“ каже, що Ольга, приїхавши з Царгорода, „требища бЂсовськая съкруши“, але коли се й не простий lapsus linguae, під впливом оповідання про Володимира, подібно як і проложна згадка про „сокрушеннє кумирів“ (Похвала ся взагалї написана дуже риторично й фразисто, без фактів), — то й тут хиба треба розуміти якісь домові, приватні „требища“, бо сама „Похвала“ нїчого не може сказати про якісь заслуги Ольги для християнства по за її приватним житєм.

Тим самим стає неправдоподібним, аби Ольга просила у Отона латинського епископа, бо з того мусїло-б вийти, що вона заходила ся коло орґанїзації християнської церкви на ширшу міру. Найбільш правдоподібним мусимо вважати обясненнє, що Ольга посилала посольство до Отона в полїтичних справах, але Отон схотїв використати сю нагоду для місіонерства, чи з власної інїціативи, чи тому що посли на власну руку щось таке сказали, що могло заохотити його до такого місіонерства. Не треба забувати, що Отон взагалї з запалом заходив ся коло навертання на християнство Словян: християнство служило його полїтичним цїлям.

Дальша історія того непорозуміння була така:

На другий рік висвячено на епископа для Руси монаха Лїбуція й поручено йому їхати туди, але він умер, нїм вибрав ся в сю дорогу, і на його місце посьвячено і вислано вже 961 р. Адальберта, пізнїйшого маґдебурського архиепископа; як прикрою уважали сю місію, видно з того, що визначеннє на неї Адальберта объясняли інтриґами проти нього. На другий рік Адальберт вернув ся назад, „не змігши нїчого зробити“ на Руси. Очевидно, непорозуміннє виявилось зараз же, і Адальберт не знайшов нїякого спочутя для свого місіонерства. Посольство Ольги для Отона тим часом зістаєть ся першим відомим нам фактом дипльоматичннх зносин Руси з Нїмецьким цїсарством.

З звістки про посольство Ольги до Отона виходить, що ще 958 р. була вона реґенткою. З сим згоджуєть ся й оповіданнє Повісти, що по своїм схрещенню Ольга даремно намовляла на християнство Святослава, той не слухав і гнївав ся, але Ольга, не вважаючи на те, любила його і молилась Богу за нього і за нарід, „кормячи сина своєго до мужества его и до възраста єго“, а се „мужество“ Святослава аж згодом наступило. Відповідно до сього, а також і з огляду на те, що для приготовання до ґрандіозного походу чи походів на схід в 966-7 р. Святослав мусїв мати килька років часу, ми повинні класти кінець Ольжиного реґенства й початок правлїння Сьвятослава на початок 960-х рр.

Про внутрішню дїяльність Ольги лїтопись виїмково упустила кілька слів в звязку з її розпорядженнями і ріжними слїдами діяльности в приборканій Деревлянській землї: по Деревлянській землї єсть її становища і ловища, і по иньших сторонах; по р. Мсті вона уставила „погости“ — центральні адмінїстративні місця для громад, і розложила дань „по всій землї“: від неї зістали ся погости, ловища і „знамения“-ловецькі знаки, і ріжні слїди дїяльности, нпр. в Пскові є її санки, на Деснї є село її імени — Ольжичі, на Днїпрі „перевісища“ (ловецькі місця) й села 21).

Істнованнє таких слїдів Ользкиної діяльности в Новгородських краях дав привід лїтописцеві викомбінувати її подорож на північ, „к Новгороду“, в сих адмінїстрацийних справах 22). А старе проложне житиє Ольги в звязку з сим характеризує її дїяльність взагалї, що вона „обиходяще всю Руськую землю, дани и уроки льгькы уставляющи“ 23). В сїм привязанню до Ольги ріжних слїдів княжої діяльности по ріжних сторонах безсумнівно відбила ся память про неї як про визначну правительку, хоч декотрі з тих традицій і назв могли йти не конче від Ольги, а від Олегів.

Державну систему руську Ольга без сумнїву держала сильною і зручною рукою. Ся система не ослабла і не розвалилась в часї між Ігорем і Сьвятославом, коли сей останнїй, як тільки до нього управа перейшла фактично, міг забрати ся до далеких походів, що вимагали таких сил і правильности в державнїй машинї. Він не потрібував гаяти часу на „примучуваннє“ непослушних племен, що користали з перемін на київськім столї, з ослаблення державної власти, аби вимкнути ся з київського ретязя — з рук матери прийняв він державу в повній силї й порядку. Княгиня, що лишила таку вікову память своєю пїмстою за смерть чоловіка, видко, вміла його заступити.

Примітки

1) На сї пізнїйші мішання звернув увагу поп. Халанский в своїх цитованих статях Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, Ж. М. Н. П. 1903, XI-XII, і Матеріали и замЂтки къ исторіи русскаго героическаго эпоса, ИзвЂстія отд. русск. яз. 1003, II. Але він не пішов далї побіжних заміток. Один з таких характеристичних переносів — се оповіданнє пізнїйших компіляцій про облогу деревлянського міста Кольця — вона прикладаєть ся то до Олега то до Ольги — Гиляровъ op. c. с. 141 і 250.

2) Іпат. с. 38.

3) Під час коректи сих сторін появила ся статя С. Корфа: Древлянскій князь Маль (Ж. M. H. П. 1912, II); він розвиває тут гадку Г. Піпінґа, що імя Мала вийшло з непорозуміння, з хибного розуміння скандинавської формули (!), котрою Деревляне сватали Ольгу за одного з своїх князїв-отже не було нїякого князя Мала. Згадую сей здогад не вважаючи на його фантастичність

4) Сей мотив несення в човнах і т. д. лишаєть ся неясним. В нїм бачили традицію про хованнє в човнах, але такого обряду не знаємо анї у Полян анї у Деревлян

5) Сього епізоду в новгородській версії Повісти нема-історія кінчить ся тут походом Ольги з Святославом на Деревську землю. Пімста Ольги над Іскоростянами-дальша амплїфікація лїтописного оброблення лєґенди

6) Цїкаві паралєлї до сього мотиву дає вірменський історик Асохік: він оповідає, що багдадський емір ібн-Хосров (кінець Х в.) спалив місто, добувши звідти псів і пустивши їх назад обмащених нафтою й запалених, і з тої нагоди згадує окрім Самсона ще Олександра Вел., що запалив деревляне місто, положене на високій горі, пустивши птиць з огнем; епізоду сього нема в романї Псевдо-Калїстена, а він цїкавий своєю близькістю до лїтописного (див. у Васїлєвского Варяго-русская дружина Ж. М. H. П. 1875, II с. 403). Треба згадати ще, що подібний мотив приложений в саґах до Ярославового зятя Гаральда: він подібним способом мав запалити одно місто в Сицилїї; колись се служило одним з арґументів норманської теорії, що сей мотив Повісти — норманський.

7) Свого часу д. Коробка опублїкував перекази про Ольгу з околиць Іскорости (Сказанія объ урочищахъ Овручскаго уЂзда и былины о ВольгЂ СвятославичЂ, Житомир, 1898). В основі вони далеко відходять від лїтописної лєґенди: Ольга тут посварена з чоловіком шукає і вбиває його. Але є де що дуже близьке: „Потом вона сама воювала тай звоювала тих, що воювала, і вони стали юй коритьця, то вона не просила грошей, а зловила по парі горобцов тай привязала серники тай пустила, тай полетєли вони по хлївах, по своїх хатах, тай попалили усе. I єсть тут могила, де єє чоловік закопаний“ (в Іскорости). Сї незвичайні близькі до Повісти подробицї, при загальній відмінности переказів, признаю ся, минї здають ся дещо сумнївними — чи не ідуть вони з книжної традиції.

8) Нов. с. 13-5, Лавр. с. 59-61.

9) Коротша версія приложила сю звістку хибно до Цимісхія, ширша поправила сю похибку.

10) Гиляров op. c. 250 — 3. Шахматов прихиляєть ся до гадки, що сей варіант істнував уже в епоху лїтописи і до нього ведуть деякі подробицї лїтописної лєґенди (Разысканія с 113). З сього погляду звертають увагу на себе досить неясні слова Антонієвого хожденія до Царгороду (див.низше) про дань взяту Ольгою „ходивши ко Царюграду.“

11) Бонський Corpus scrip. hist. Byz. VIII. II. 15.