Історія України-Руси. Том 1

Урядивши управу на Руси, Святослав міг вернути ся до своїх болгарських плянів. Ситуація там ставала трудною. Никифор, напускаючи Святослава на Болгарів, розумієть ся, не мав зовсїм заміру дати йому опанувати Болгарію — треба було її тільки ослабити. Святослав від разу розбив Болгарську державу, і Никифорови треба було спішити ся зберати овочі з своєї полїтики, поки вона не обернула ся против нього самого. Він енерґічно забрав ся до скріплення Царгорода (очевидно — боячи ся морського походу Руси на саму столицю, як за давнїйших князїв). Розпочав переговори з болгарським правительством, приймаючи на себе ролю вже опікуна Болгар. Але серед сих заходів спіткала його двірська революція: в грудни 969 р. вбито Никифора, й імператором оголошено Іоана Цимісхія, його убийцю, Вірменина з роду, зручного правителя і воєводу 13).

Цимісхій переняв управу в трудних обставинах: в Візантиї панував голод, треба було боронити Сирію від Арабів, а з півночи насувала ся руська гроза.

На жаль, за другу болгарську кампанїю Святослава ми ще меньше знаємо як за першу, можна сказати — нїчого не знаємо. Оповідає нам про неї тільки наша лїтопись, але те що вона дає тут — се народна традиція про війну Святослава з Болгарами й Греками взагалї, без ріжницї першої і другої кампанії (в новійшій редакції вона скомбінована з умовою Святослава з Візантиєю й відповідно до того дещо змінена). Роскішний епічний розмах і величава простота роблять її одним з найцїннїйших епізодів — з лїтературного боку, але з фактами стоїть вона в повній суперечности й історичної вартости не має нїякої. Оповіданнє лїтописи починаєть ся облогою Переяславця. Болгари вийшли на бій і вже перемогали, але Святослав підбодрив дружину: „прийдеть ся нам тут полягти, потягнїм же мужно, братя і дружино“, і переміг Болгар та взяв місто „копієм“ — віддав пограбувати. По сїм він заповів похід Грекам, але ті хитрим підступом довідали ся про число його вояків: прислали послів сказати, що не годні з ним бити ся, дадуть йому дань, питають лише, скільки має війська, аби вирахувати дань, а як він сказав — вони виставили десять разів сильнїйше військо („суть бо Греци льстиви и до сего дне“, додає при тім оповіданнє). Руське військо настрашило ся чисельної переваги ворогів, але не тратить духа Святослав: він держить свою славну, наведену вище промову до війська, і одушевлене військо відповідає йому, що готове полягти з ним разом („гдЂ, княже, глава твоя, ту и главы наша сложимъ“). Греки побиті, тїкають; Святослав, розбиваючи міста („иже стоять пусты и до днешнето дне“) іде під Царгород. Греки пробують його зманити богатими дарами, але Святослав не звертає уваги на золото й паволоки, за те як посилають йому в дарунку ріжне оружє, приймає його з великою утіхою. Греки переконують ся, що мають до дїла з дуже твердим вояком, і рішають згодити ся давати йому дань, скільки, він скаже — „бо мало що не дійшов Царгорода“. Святослав вертає в Переяславець „с похвалою великою“, але що військо його понесло великі страти, постановляє удати ся на Русь за свіжим військом, та на дорозї гине від Печенїгів 14).

Се тільки далекі й покручені відгомони війни з Греками як її з большою фактичною вірністю оповідають візантийські джерела 15).

Святослав, ідучи з Болгарії ратувати Київ, певно, не кинув її на ласку божу, лишив у нїй своє військо й не потрібував на ново підбивати з поворотом, хиба скріпив та розширив перші здобутки. Він опанував тепер не тільки передбалканську Болгарію 16), а перенїс війну за Балкани, терором держачи Болгарів в послуху: казали, що взявши Филипоподь, він вбив на палю 20 тисяч люда. Розумієть ся, се чутка у всякім разї сильно побільшена.

Візантийцї кажуть, що Цимісхій з огляду на сирійську війну хотїв з початку полагодити справу з Святославом без війни, та не знати, о скільки він дїйсно надїяв ся на можливість такого полагодження. У Льва Диякона він жадає від Святослава, щоб той взяв собі нагороду, „яку обіцяв йому Никифор за напад на Болгарію“, і залишив її, бо вона, мовляв, належить Візантиї. Та коли справді така була пропозиція, то вона хиба могла провокувати Святослава: йому наперед предложено було взяти Болгарію собі, а тепер кидали подачку як муринови за роботу й відсилали до дому. Він відповів, що пристане, коли Візантия дасть йому відповідну оплату за здобуті ним богаті краї, за підбиті міста й забраних на війнї в неволю Болгарів, а як нї — то нехай Греки завчасу забирають ся з Европи до Азії, лишивши цїлий Балканський півострів Святославу: инакше мирити ся він не буде. А коли Цимісхій на се мав пригадати йому невдатний похід Ігоря й його нещасливу смерть та грозив Святославу, що пропаде тут в Болгарії, розгнїваний Святослав мав заповісти, що прийде під Царгород. Так оповідає Лев. Се може бути реальною основою тої заповіди, яку дає Святослав Грекам в лїтописи.

Про дальші перипетії війни Візантийцї не дають нам докладних відомостей; руські війська спустошили Тракію й може справдї були недалеко Царгорода, як пригадувала собі київська традиція. Для оборони візантийських земель Цимісхій, занятий тодї передовсїм азіятськими справами, вислав против Святослава маґістра Варду Склїра з військом. На сю вість рушило на Склїра військо руське, разом з ватагами Болгарів, Угрів і навіть Печенїгів 17). Коло Аркадіополя (недалеко Адріанополя) стала ся битва, де по словам Візантийцїв Греки завдяки засїдцї мали страшно побити Русинів: пропало більш як 20 тис. Руси, а Греків тільки 55 (чи навіть 25) мужа, і тільки богато покалїчено. Очевидно, ся звістка не богато більше варта, як оповіданнє лїтописи про ту світлу побіду Святослава з 10 тисячами над 100 тисячами Греків. Що грецькі справи не стояли дуже добре, показує дальше оповіданнє Льва: Цимісхій слїдом послав нове військо в Европу, поручивши йому перезимувати в Тракії й Македонїї, очевидно — для їх оборони, а на весну обіцяв прибути сам для походу на Русь 18),

Та замірови Цимісхія перешкодило повстаннє братанича імп. Никифора Варди Фоки в Малій Азії. Цимісхій не тільки сам не міг піти на Русинів, але й Склїра мусїв відкликати до Азії. Коли Склїр пішов, Русь знову почала господарити в візантийських землях: особливо терпіла Македонїя, котру вони „немилосердно грабували й руйнували“ 19). Аж зловивши Фоку, Цимісхій з початком 971 р. міг забрати ся до боротьби з Святославом 20). Він вислав брандери („огненосні кораблї“ — з грецьким огнем) на устє Дунаю, .щоб загородити Руси дорогу до дому, як каже Лев, а скорше — аби не пускати. до них нїяких помічних сил, а сам рушив під Адріанополь — пограничне місце Візантиї з Болгарією. Тут він довідав ся, що Русь против всякого сподївання зіставила балканські проходи незанятими. Не зважаючи на протести своєї старшини, що уважала занадто рисковним дальший похід, Цимісхій постановляє використати руську необачність та скоренько йти за Балкани, щоб від разу опанувати Болгарію. При тім він іде слїдом полїтики Никифора, бере на себе ролю опікуна Болгарів супроти Руси і тим перетягає їх на свою сторону.

Похід Цимісхієви удав ся. По словам Візантийцїв, він мав меньші сили, нїж Святослав (Лев рахує Святослава на 60 тис., а Цимісхія на 15 тис. пішого і 13 тис. кінного війська, а Скілїца рахує Цимісхієве військо, що з ним рушило наперед, навіть тільки на 9 тис.). Але хутким нападом Цимісхій застав неприготованою болгарську столицю Преславу. Там сидїв з руським військом „Сфенкел“, як його називають візантийські джерела — „що мав третє місце по Святославу“, мабуть Свенельд, що в лїтописній транскріпції трактату 971 р. виступає поруч Святослава. В Преславі ж був болгарський цар Борис та Калокір. В битві Русь не устояла ся, замкнула ся в містї, але по двох днях, по сильній оборонї, його взято в велику пятницу 21). Руська залога майже вся загинула: останки її замкнули ся в царськім дворі і сильно боронились, але двір запалено, й огонь примусив Русинів вийти. Сфенкел з незначним числом удав ся до Святослава. Взятого в полон Бориса Цимісхій признав болгарським володарем і заявив, що прийшов боронити Болгарію від Руси.

Взявши Преславу. Цимісхій поспішив ся на Святослава, що з головним військом стояв в Доростолї, на Дунаю. Взятє Преслави й проголошеннє Бориса зробило своє вражіннє в Болгарії: по дорозї болгарські міста передавали ся Цимісхієви, і Болгари взагалї переходили до нього. Святослав, заклопотаний тим, хотїв, по словам Візантийцїв, ратувати ся терором, арештовав значнїйших Болгар і богато їх повбивав. Та Цимісхій не гаяв часу з приверненнєм Болгарії, а пішов просто на Святослава. По кріпкім бою йому удало ся перемогти Святославове військо, що мусїло замкнути ся в містї, і Цимісхій розпочав бльокаду Доростода. Як раз наспіла й фльота та обступила Доростол брандерами від Дунаю. Русь, боячи ся тих брандерів, повитягала свої човни до міста. Розпочала ся тяжка тромісячна облога Доростола, широко описана і у Льва і у Скілїци 22).

Русь зчаста виходила з Доростола й пробувала розбити бльокаду, але їй не удавало ся перемогти Греків. В містї не ставало запасів; дуже тяжко було пробитись за припасами під доглядом грецького сухопутного війська й фльоти. Попробувано одного дня попалити грецькі машини, але се не вдалось, і Русь, заложивши на спини свої великі щити, мусїла поволї відступати по невдатнім бою до міста. Богато загинуло її при тім: в ночи при світлї місяця збирала Русь трупи земляків на рівнинї і потім палила їх на огнищах над Дунаєм, забиваючи при тім невільників на службу небіжчикам, а в Дунай кидаючи дїтей та півнїв, як оповідає Лев Д. Але й Грекам було не весело: побіди над Русию коштували дорого, Русь била ся завзято, і то не тільки чоловіки: оповідають, що Греки, роздягаючи убитих Русинів, знаходили між ними й жінок. Великі страти і безконечна облога дуже гризли Цимісхія. Скілїца оповідає інтересний переказ, що Цимісхій заохочував Святослава закінчити війну поєдинком замість тратити свої війська; Святослав мав дуже гідно відповісти, що він свої обовязки лїпше знає, як його ворог, а коли імператорови не хочеть ся жити, то може собі вибрати котрийсь з тисячних способів смерти.

По тих великих стратах коло машин, Святослав мав нараду з своєю старшиною; де-хто мав радити викрасти ся по ночи через грецьку фльоту; иньші, уважаючи се неможливим, радили прийти до згоди з Греками; але Святослав постановив ще раз спробувати щастя в бою. Другого дня — 24 липня став ся сильний бій: Греки поясняли, що тільки чудом, під проводом самого св. Федора, удалось їм перемогти Русь. Лев рахує страти Руси в сїм бою на півшіснадцятої тисячи (його числа одначе мусять бути сильно побільшені); сам Святослав мав дістати рану, й трохи його не взято в неволю.

По сїй остатній пробі Святослав постановив залишити дальшу боротьбу й другого-ж дня розпочав переговори з Цимісхієм, годячи ся віддати Грекам невільників і уступити ся з Болгарії, а жадаючи вільного пропуску до дому і потрібних для війська припасів. Цимісхій, розумієть ся, дуже радо прийняв згоду. Уложено трактат, де Святослав вирікав ся всяких претензій на кримські землї Візантиї („власть Корсуньскую и єлико єсть городовъ ихъ“) і на Болгарію, заповідав, що занехає боротьбу з Візантиєю й буде її союзником. Крім того Лев каже про відновленнє торговельної умови з Візантиею; з огляду, що перехована в Лїтописи умова нїчого про торговлю не каже, приходить ся думати, що попереднї торговельні умови були потверджені осібним трактатом. Русь дістала по дві мірки (медімни) збіжа, бо потрібувала припасу. Лев каже, що хлїб видано було на 22 тис. Руси, а втрати Руси в війнї рахує на 38 тисяч.

По закінченій умові Святослав захотїв побачити ся з імператором. Цимісхій прибув над Дунай з великим віддїлом кінноти в богатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човнї, гребучи разом з иньшими і нїчим не визначаючи ся з поміж них крім чистоти своєї полотняної одежі; одинокою окрасою у нього був золотий ковток в усї. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, синї очі, густі брови і виглядав понуро й суворо; мав обголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, „що означало значний рід“. Сидячи на лавцї свого човна, він поговорив трохи з імператором і відїхав.

Так закінчила ся болгарська війна. Візантийська полїтика осягнула своє: східня Болгарія була прилучена до Візантиї, тільки західня зацїлїла на якийсь час в руках нової династиї Шішмана. Пляни Святослава пропали. Лише руська традиція, переказана в лїтописи, запамятала собі щасливі початки сїєї кампанії і зіґноровала невдатне закінченнє; тому текст умови, заведений в ширшу редакцію лїтописи, стоїть в дивній суперечности з її оповіданнєм.

Завівши умову з Греками, Святослав міг потїшати себе богатою здобичею, що зісталась йому з болгарської війни, а хто зна, чи не мав він і дїйсно заміру з свіжими силами вернути ся назад, як то каже лїтопись: „и рече: поиду в Русь и приведу боле дружини“. Се дуже можливо. Сю можливість могло провидїти й візантийське правительство та постаратись її усунути.

Скілїца каже, що Святослав по згодї просив Цимісхія попосередничити у Печенїгів, аби його перепустили до дому без перешкоди. Тодї імператор послав до них свого посла, заохочуючи їх до союзу, з тим, аби вони не нападали на Болгарію і перепустили Святослава. Печенїги пристали на все, тільки не згодили ся перепустити Святослава, бо занївались на нього за те, що він помирив ся з Греками 23). Ся звістка дуже підозріло виглядає: виходить, що Печенїги були до останньої хвилї ворогами Греків (одначе не помогали Святославови в в останній війні!) — щож за розум був у Святослава просити Греків, аби посередничили у них? З другого боку виходить, що Цимісхій висилав послів не так в інтересах Святослава, як для забезпечення Болгарії від Печенїгів, а в справі Святослава Печенїги як раз постановили не перепускати його, і Греки, мовляв, мусїли се прийняти до відомости. Воно виглядає так, як би Скілїца своїм оповіданнєм хотїв закрити дїйсний предмет переговорів.

Коли Святослав надплив із своєю фльотою, показало ся, що Печенїги завчасу залягли Днїпрові пороги — те місце, де купцям приходило ся перетягати суходолом човни й переносити на руках всякі багажі, і де Печенїги звичайно нападали на торговельні ватаги. Лїтопись каже, шо Печенїги дістали вість від Переяславцїв — себто з Малої Преслави, що Святослав іде з великою здобичею та малою дружиною, і тому залягли дорогу. Питаннє, чи треба тут розуміти Болгарів, чи Греків, що опанували тодї Болгарію, вигнавши Святослава? Дуже правдоподібно, що мова тут про Греків, і се відповідало-б тій недоговореній звістцї Скілїци, а можна до того навязати звістку (вправдї — дуже загальну), що пізнїйші відносини Руси до Візантиї не були добрими, аж до Володимирового шлюбу: підступне поведеннє Греків супроти Святослава могло дїйсно уневажнити угоду уложену ним з Візантиєю.

Підійшовши до порогів, Святослав переконав ся, що сили Печенїгів занадто великі, аби йому можна було перебити ся з своєю сильно зменьшеною дружиною і великими баґажами. Свенельд радив покинути човни, багажі й піше військо на нижнїм Днїпрі та на конях промкнути ся степом до Київа. Але Святослав не пристав на се: се-ж значило стратити всю здобич з війни. Він вернув ся на устє Днїпра, на так зв. Білобереже 24), й тут зістав ся зимовати, сподїючись, що або Печенїгів відтягне що небудь від порогів, або наспіє поміч з Київа. Але тут не стало запасів (знаємо, що вже в Болгарії Русь пішла з дуже малим припасом); почав ся сильний голод, „яко по полугривнЂ голова коняча“ (продавалась). Перебідувавши зиму, Святослав з весною рушив Днїпром. Печенїги чекали. Святослава, очевидно, притисла біда, і він рішив ся рискувати — іти пробоєм. Проба випала нещасливо; сам Святослав наложив головою. На Руси оповідали, що печенїзький ватажок з пихи зробив чашу з голови Святослава; пізнїйші компіляції додають, що на тій чаші була зроблена напись в дусї боярських упімнень Святославови: „чужихъ ища, своя погуби“ 25). Свенельд промкнув ся в Київ, не знати — човнами чи суходолом — на конях.

Се стало ся 972 р., як я рахую. Святослав мусїв бути ще дуже молодим тодї, мав яких тридцять лїт з лишком.