Історія України-Руси. Том 1

Над сим сушили голову поколїння за поколїннями істориків, і завзята боротьба велася від середини XVIII віку, а хоч новійшими часами (яких тридцять лїт) полєміка притихла, то два противні погляди все стоять проти себе. На сїм місцї ми не будемо ширше входити в історію сього питання 13), вкажемо тільки головнї моменти.

Довгий час самий факт приходу до Київа заморської династії, закликаної до Новгороду, не викликав непевностей, і застановляли ся тільки над тим, хто були ті Варяги і як розуміти факт закликання варязької династії. Проти т. зв. норманїстів, що в Варягах бачили Скандинавів, виступали иньші з теоріями західно-словянської, литовської й иньшої дружини і династії, що мовляв були закликані на Русь і положили початок Руській державі й династії. Але серед сеї полєміки виявила ся з часом хиткість самої лїтописної традиції, виказав себе її штучний характер, ріжні суперечности й хиби в нїй, в результатї вона здіскредитовалась, й історики стали пробувати обійти ся без неї в реконструкції початків Руської держави.

Справдї, хронольоґія лїтописи (початок Руської держави в серединї IX в.) показалась зовсїм хибною; Руська державна орґанїзація мусїла завязатись далеко ранїйше, бо вже на початку IX в. звістні заморські напади Руси і їх князїв на Чорнім морі, а грецький ритор з першої половини IX в. говорить про Русь як про нарід звістний своїми нелюдськими нападами (Житиє Георгія Амастридського); тодіж знали добре словянську Русь і на далекім сходї (ібн-Хордадбег). Такі ж сумніви викликає лїтописна теорія, що імя Руси було принесене з півночи варязькою дружиною. В самій Повісти з під редакторської руки, яка силкуєть ся скрізь одностайно і можливо категорично перевести погляд, що імя Руси було принесене покликаною варязькою дружиною, зовсїм замітно видобуваєть ся погляд першого укладчика (чи укладчиків) лїтописи, що говорив про прихід на Русь Варягів, а не Руси, бо руське імя вважав традицією київською і прихід варязьких дружин до Київа вважав тим моментом, коли до них пристало руське імя 14). Історикови ж приходить ся рахуватись з одного боку з тим фактом, що норманської Руси в скандинавських сторонах таки не вдало ся відшукати і через те прийнятий норманїстами вивід руського імени Варягів через їх фінське прозвище робить ся з великими натяганнями 15). З другого боку він мусить мати на увазї, що імя Руси в наших тубильних джерелах все привязуєть ся спеціально до Полянської землї, і се виразно показує, що се імя належить не півночи, а полудню, було місцевим в Київщинї 16). Нарештї важне і argumentum a silentio: північні саґи, що так богато знають про своїх земляків, які ходили на Русь, нїчим не натякають на скандинавський рід руської династиї, для них вона чужа, і Русь — чужий край; рівнож нїчого не говорять про варязький початок Руси иньші руські джерела, поза Повістю.

З другого боку одначе стоять далї перед дослїдниками ті факти, на яких оперла ся варязька теорія київських лїтописцїв, і підперті їх авторитетом, категоричним тоном їх оповідання, всею пізнїйшою історичною традицією, що оперла ся на їх виводах — вони не перестають впливати на напрям історичної мисли... Лїтописна теорія стала занадто привичною розвязкою проблеми початків Руської держави, занадто глубоко війшла в оборот наукової мисли і домашньої і західно-европейської, а ненаукові славянофільскі наскоки на норманїзм як на доктріну „непатріотичну“ призвичаїли наукові круги, особливо західнї, дивити ся на антінорманїзм як певний симптом ненаукового мишлення. Се безсумнїву в дуже сильній мірі паралїзує наукову мисль і затримує її на утертих стежках традиції. Варязька теорія лежить все ще завали-дорогою на шляху дослїду початків полїтичного житя східного словянства — камінем соблазна, котрий історична наука так само вагаєть ся положити в цїлости основою історії Руської держави, як і перескочити через нього — боячи ся завадити о нього, як билинний Васька Буслаєвич. Особливо же в останнїх часах, по десятилїтях скептичнїйшого настрою, стало помітне знова збільшене поважаннє для лїтописної традиції (під впливами головно фільольоґічних дослїдів) і в звязку з тим нерішуче становище історичних дослїдів перед загадкою варязтва, не здатного анї на те щоб покласти його во главу угла, анї охочого уступити своє місце реконструкціям без нього. Тим часом така реконструкція неминуча.

Норманїсти протягом близько двох столїть нагромадили великий арсенал доказів; між ними є деякі й справдї важні, та вони доводять тільки те, що на Руси в IX — Х в. в княжій службі було богато Варягів, і що через се в Візантиї не відріжняли часом сих варязьких зайд від Русинів-Словян. Се доводять найважнїйші історичні свідоцва — Лїудпранд і особливо Бертинська хронїка, і фільольоґічні — норманські імена Олегових та Ігоревих дружинників і „руські“ імена Днїпрових порогів у Константина Порфирородного, що як не всї то бодай в части таки безперечно норманські. Але що варязький елємент грав велику ролю в двірськім і державнім житю IX-Х в., ми й без того знаємо; се власне був той момент, що привів і авторів лїтописи до варязької теорії. Питаннє лежить в чім иньшім — чи вірні їх звістки, що київська княжа династия, котра творила Руську державу, була норманська, здобула полуднє завойовуючи з північних земель, і на праві завойовання, операючи ся на свої варязькі дружини, будувала суспільно-полїтичний уклад Руси ? Чи треба рахувати ся тільки з варязьким елєментом в еволюції місцевого житя, чи з варязькою державою заложеною на місцевім, словянськім ґрунтї?

Теорія варязької держави опираєть ся виключно на оповіданню лїтописи. Одначе серед сучасних дослїдників, навіть найбільше прихильних норманїзмови, дуже не богато знаходить ся охочих прийняти її оповіданнє в цїлости. Особливо скептично приймаєть ся сими норманїстами лїтописна історія закликання варязьких конунґів Новгородцями і їх союзниками; вона дїйсно настільки неймовірно сконструована, що її тяжко виратувати навіть найбільш поблажливою аналїзою, почавши від неймовірної фантазії сих північних полїтиків — запрошувати до себе на панованнє тих самих насильників, котрих що йно прогнали вони від себе за їх насильства, — і кінчаючи сею предивною федерацією Новгородських Словен з фінськими племенами, що служили предметом економічної експлоатації і полїтичних аспірацій Новгорода в X-XI вв., але нїколи не могли представляти такого союза племен разом з Новгородцями. Дослїдники-норманїсти загально вважають сю історію невдалою комбінацією книжників, шукають в нїй ріжних полїтичних тенденцій,-але за те в иньших частях лїтописної традиції, тому тільки що вони виглядають більш імовірно, хочуть бачити живу память і народнї перекази.

Так само відкидають вони теорію Повісти, що до Словян переселив ся цїлий варязький нарід і скупив ся по ріжних містах в більших масах, заслонивши собою тубильну словянську або фінську людність 17). Сьому справдї рішучо противить ся факт, що норманський елємент не зіставив таких значних слїдів анї в мові, анї в праві, анї в побутї, як можна було-б сподївати ся при такій масовій міґрації, і тому приходить ся, ратуючи варязьку теорію, признавати, що на Русь прийшла династия з нечисленною горсткою дружини, і ту норманську горстку зараз же, без слїду майже, проглинув словянський елємент.

Ті теорії, що в противність норманїзму не хотїли бачити в Варягах Повісти Скандинавів, але виходили все таки з звістки про закликаннє князїв, також не годні були ратувати тим оповіданнє лїтописи. Важнїйшою з них була теорія балтийська; вона уважала тих лїтописних Варягів балтийськими Словянами, та мала против себе всї ті арґументи, які має норманізм, з додатком того, що против неї стояла сама Повість, бо вона безсумнїву уважає Варягів Норманами, а на Руси не можна навіть виказати присутности балтийської дружини, як се можна виказати для Норманів. Вся вага письменників, що виступали з балтийською теорією, лежала в полєміцї з норманїзмом, позитивна-ж частина їх розправ стояла занадто слабо, щоб мати яке небудь значіннє.

Друга теорія, яка взяла в спадщину певну частину норманїстів, була ґотська, чи ґотсько-герульська в своїй новійшій фазї. Досї одначе нїхто з її репрезентантів не виступив з цїлою конструкцією початків Руської держави, не пішов далї поодиноких натяків, і ті натяки звичайно не йшли дальше виводу самого руського імени.

Які поправки не робити в теорії чужоземного початку Руси й Київської держави, приймаючи її, приходить ся сей чужоземний початок прийняти на віру, з джерела досить пізнього, як показало ся — штучно укомбінованого, з цїлим рядом основних помилок.

Супроти такого характеру його — наукова обережність наказує в усякім разї не класти варязької теорії лїтописи підвалиною для реконструкції руської історії; її можна, скажім фіґурально, ужити собі для декорації, але нїчого на нїм не годить ся будовати, бо се була-б будова на піску.

З огляду на се постараємо ся розглянути ся в початках руського державного житя, по можности меньше опираючи ся на теорії Повісти, а оперуючи тими даними, які лїтописи дають незалежно від своєї тенденції, та звістками иньших джерел.

Примітки

1) Екскурс II.

2) Порівняти: „бяхуть бо мудри и смыслени и нарицахуся Поляне, от них же суть Поляне Кияне и до сего дне“ (Іпат. с. 5). Кияне — тут очевидно, пізнїйша ґльоса, пор. Толстовський кодекс 1 Новгор. лїтоп.: „отъ нихже суть нынЂ Поляне и до сего дне“; з початку приписано було може тільки слово „Кыевъ“, як в Радивилівськім кодексї (Лавр. с. 9). Потім до сього тексту додано ще поправку: „яже и до сеи братья бяху Поляне“ — погляд просто протилежний, що заперечує, мов би Поляне походили від київських братів.

3) В Повісти: „по сей братьи почаша держати родъ ихъ княжениє въ Поляхъ“ (в новгородській того нема).

4) Absumptis deinde Kyg, Szczyek et Korew, filii eorum et nepotes linea directa succedentes principabantur apud Ruthenos annis multis, donec successio huiusmodi ad duos fratres germanos Oszkald videlicet et Dyr pervenit — кн. I с. 63. В пізнїйших компіляціях маємо версію, що Аскольда і Дира вважає „Києвими племянниками“ (Гилярова Преданія русской начальной лЂтописи ст. 140).

5) Се слово виводять звичайно з давнього норманського vár — віра, обітниця, отже заприсяжена дружина — Томсен, відчит III.

6) Про сей дуже важний для вияснення ґенези лїтописної лєґенди момент див. особливо у Васїлєвского — Варяго-русская и варяго-англійская дружина вь КонстантинополЂ XI и XII вЂковъ, 1874, передруковано в „Трудах В.Г. Василевскаго“, т. І, 1908.

7) Іпат. с. 53.