Історія української літератури. Том 6

2 Ми ще далі поговоримо про це.

Воно протиставляло себе єпархіальному духовенству, претендувало на контроль, на право цензури над ним; творити собі самим такий контрольний апарат київському духовенству — що за інтерес був?

Може думати про київську шляхту і міщанство? Одному і Другому трудно признати ініціативу — хоча в одній і в другій верстві не бракувало, без сумніву, одиниць, які з усією щирістю прилучились до цієї акції і підтримували її. Але в цілому православна київська шляхта зовсім не визначалась особливою політичною активністю, а головка міщанська таки виразно зарекомендувала себе в церковній справі опортуністично, і зимою 1623/4 р. на цьому грунті стався потім звісний київський бунт, у котрім війт Ходика наложив головою 1. Отже, аналізуючи ситуацію, ми не знайдемо spiritus movens братської організації — як бойової організації церковно-національної оборони як тільки в козаччині, на чолі з Сагайдачним, правдоподібним ініціатором цього плану.

Правда, в офіціальній фундації братства (його "Уписі") ми не знайдемо цих бойових нот — їх зазначає братство в своїй декларації московському урядові, вказуючи як мету організації: "да твердЂе и скорЂе противовЂрных отразити возмогут" 2. Правда й те, що свій бойовий характер братство дійсно виявляло головно в перших роках свого існування, за життя Сагайдачного: тоді ото уніатський митрополит Рутський вважав це "три роки тому засноване схизматиками братство" головною перешкодою для заведення унії в Києві — "там вони мають свої збори і наради; а наслідком їх було зараз це, що, по-перше, утоплено митрополичого намісника, потім слугу митрополичого, що збирав податок, зловлено в степу і приковано до гармати, а тепер схоплено і єдиного там уніатського попа, й не знати, де його поділи" (виконавцями, мовляв, були козаки, а ініціаторами братчики) 3.

1 Про цей епізод див. "Історія України", VII, с.530-2, і звісна розвідка Антоновича "Кіевскіе войты Ходыки".

2 Архив Ю. 3. Р., І, VI, ч. 221: прохання звернено до державного секретаря (думного дяка) Граматіка.

3 Див. "Історія України", т. VII, с. 399.

Після смерті Сагайдачного таких оказательств за братством не знаходилось — хоч воно в отій декларації своїй ставило своїм завданням "відбивання противовірних". Але це тільки потверджує гадку про ініціативну роль у його організації Сагайдачного: він його зав’язував, він, записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати в усіх братських справах у ролі його членів, коротко — зав’язав братство як козацьку експозитуру, козацьке представництво в церковних і національних справах, і був його spiritus movens до кінця свого життя.

В історії відновлення православної ієрархії, що було найважливішим ділом їх обох: братства і Сагайдачного, дуже добре відбились ці взаємовідносини. Київське духовенство, міщанство, шляхта стали на боці, щоб не стягати на себе можливих наслідків цього сміливого виступу проти королівського маєстату і святого права патронату. Все взяло на себе братство: воно прийняло патріарха до себе на мешкання, в Братській церкві святили нових владиків, а за безпеку й оборону ручив Сагайдачний. Братство й військо, з Сагайдачним на чолі, виступають в цьому епізоді властиво як два аспекти тої ж самої організації — тої самої козацької рушійної сили 1.

1 У своїй "Історії України", аналізуючи ці факти (VII, с. 428, дд.), я доходив до висновку, що в справі посвящення ієрархії могло бути вже раніше порозуміння з патріархом, коли він по Дорозі до Москви довго мешкав у Тулі, в сусідстві воєнних операцій, і брав участь у польсько-московських переговорах. Тепер я йду далі і ставлю питання (поки що тільки питання) — чи, зав’язуючи братство при кінці 1615 р. в Києві, не мали наміру використати сподіваного патріаршого приїзду в справах Церковних і національних? Патріарх їхав довго, в Криму був затриманий цілий рік, як каже Борецький. Про план його подорожі до Москви через Орду (щоб не стягнути на себе чогось подібного до того, що спіткало екзарха Никифора) могли в Києві знати вже в 1615 році, тоді, коли виник план організації братства.

Була це найяскравіша маніфестація змін, які зайшли протягом останніх кільканадцяти літ. На місце Львівського братства в національнім проводі виступило Київське. Місце міщанської верстви як рушійної сили українського національного життя, витвореної економікою Західної України, що створила перше національне відродження кінця XVI в., зайняла козацька верства, витворена колонізаційними і продукційними змінами Східної України. Перейнявши провід від цієї знеможеної західноукраїнської верстви, козаччина взяла на себе репрезентацію національних і культурних інтересів.

Виступ нової соціальної верстви відповідно відбивається в культурному житті. Українська літературна творчість вступає в нову фазу своєї історії 1.

1 Історію пересунення національного центру з Західної України на Наддніпрянську і розвій тутешніх церковних відносин і культурно-національних організацій представив я в "Історії України", т. VII і VIII аж до Хмельниччини (гл. V і VII — VIII, т.VII — це повторено в популярній формі в книжці "Культурнонаціональний рух на Україні в XVI — XVII вв. 1912 і друге вид. 1919, потім гл. І — III, т. VIII). Новіше (коротко) в книжці "З історії релігійної думки на Україні", 1924, с. 74 дд. З старшої літератури особливо С. Голубєва "Петр Могила и его сподвижники", т. І, розд. IV—V.

Вона мусить орієнтуватися на нову соціальну силу. Але козаччина, — як я відзначив вище, — ще сама не скристалізувалася як соціальна верства. Вона не усвідомила свого соціального змісту, в ній ферментували різні соціальні й ідеологічні елементи, і трудно було вгадати, куди вона піде, — чи продовжить ту міщанську течію, що почала відкриватися в попереднім літературнім руху, чи, перескочивши через неї, прийме провід над революційним селянством, що становило базу козацького росту.

В результаті свого політичного процесу воно завернуло назад — на старі шляхи шляхетські, але це не легко було передбачити. Класовою невиразністю нової України пояснюється соціальна невиразність нового літературного руху. Промине багато часу, поки вона викристалізує те, що лежало в ній: спочатку тенденції вищих, шляхетсько орієнтованих верств, а далі її низів. Тим часом вона продовжує напрями, взяті в попередній добі, на галицькому грунті, і гребе на новому київському, вишукуючи суголосні старі традиції, з котрими можна було б зв’язуватися і їх використати в інтересах спільного завдання, що може об’єднати різноголосі соціальні елементи оборони національної церкви й народності. Передусім же громадить літературні засоби, пересаджуючи на новий грунт досягнення острозько-львівської доби і стараючись використати й приспособити про свою потребу те, що їй удавалось добути "з криниць іноязичних".

Релігійна реакція.

Що передусім я хочу тут вказати як один з характеристичних наслідків перенесення культурного життя з Західної України до Східної, з-під міщанської опіки під козацьку, — це певне віддалення від Європи, ще глибший розрив з реформаційними течіями, скріплення релігійного консерватизму, назадництва (ретроградства) в церковній доктрині й шкільній науці: повний перехід з реформаційних течій до лав католицької реакції. Яскраво це виступає в Могилянську добу, але певні підстави тому були і в попередній, передмогилянській.

Розуміється, і попередній, західноукраїнський рух — хоч і піднявся на хвилях реформації і не одно запозичив від неї, — принципіально не солідаризувався з нею нітрохи. Я підчеркнув з усією виразністю в попередньому томі, що, незважаючи на всі зв’язки динаміки нашого відродження з реформацією, воно виносило гасла не реформаційні, а консервативні. Його направа церкви не була поворотом від середньовічних церковних практик куди-небудь до принципів апостольських або євангельських, а тільки до сучасних канонів царгородської церкви. Царгородський взірець був альфою і омегою, правилом віри й ідеалом як для острозьких богословів, так і для львівських борців за церковну реставрацію. Власне це була реставрація, а не реформа, і всі силкування таких політиків, як Константан Острозький, про те, щоб наблизити православну догму і практику до євангелицької доктрини і осягнути не тільки політичного, але й релігійного об’єднання, незмінно розбивалися об гасло духовенства — нічого в релігійних, догматичних питаннях не робити і навіть не дискутувати без волі, згоди й відома царгородського патріархату. Найсильнішу пробу в цьому напрямі було зроблено на віленському з’їзді, скликаному весною 1599 р. проводирями литовських кальвіністів спільно з кн. Острозьким — може, навіть з його ініціативи — під впливом крайнього подразнення сумним оборотом справи екзарха Никифора і гарячого бажання утворити можливо сильну опозицію ультракатолицькому курсові уряду. Коли вірити справозданням з цього з’їзду, списаним євангеліками, старий князь доходив до таких заяв у присутності православного духовенства, що коли воно не піде на згоДУ з протестантами, то нехай його чорт бере: світські православні без них підтримуватимуть обопільну згоду і любов 1.

Але православні духовні все-таки на ніякі конкретні заяви не пішли, хоч це були майже все люди з маєтностей Острозького, дуже сильно від нього залежні, і справа скінчилася тільки політичним союзом — так званою конфедерацією, що гарантувала обопільну поміч "греків" і "євангеліків" у справах їх церков. Справу ж релігійного порозуміння здано на патріархів, і коли євангелицька старшина в можливо чемних і навіть улесливих виразах звернулась безпосередньо до патріархів — царгородського і александрійського, долучивши ті головніші пункти, де вони вважали свою доктрину згідною з "грецькою" 2, — вони і від них не почули нічого для себе приємного, навіть від патріарха Мелетія, що в католицьких кругах уважався приятелем євангелізму 3.

1 На жаль, цей з’їзд не займав новіших істориків релігійної боротьби. Лукашевич (О kościołach braci czeskich, c. 174 і далі, дещо також в "Dzieje kościołów wyzania helweckiego", I, c.123 далі) і митр. Макарій (Исторія рус. церкви, X, с. 276 і далі) переповіли свого часу історію його за старим істориком євангелицького руху — Andreae Wengerscii. Slavoniae reformatae libri quatuor, 1679, c. 478 і далі, і новіші історики не повертались до цього епізоду. Пок. Жукович (Сеймовая борьба, с. 364 і далі) дав кілька побіжних документальних вказівок, але ближче не ввійшов в історію цього інтересного епізоду. Кілька заміток до нього в моїй книжці "З історії релігійної думки на Україні", с. 58 і далі.