Історія української літератури. Том 6

Не думаю про тебе, прешляхетний Народе Російський, аби ти мав виродитись від Предків твоїх! 1

Апологіарові не дивота, що він так учинив! Чого не мав з Предків своїх, то мусів набувати відступством від віри і Церкви святої. Тобі ж не годиться утрачати таким способом те, що ти мав від Предків своїх.

Тих давніх віків люди більше щастя покладали собі в побожності і в православній вірі, аніж в отаких дигнітарствах, достатках і маєтностях. Апологіар радить тобі більше віддаватися славолюбству світовому (що його самого звело!), ніж побожності і вірі православній: приподоблюється в тім Епікурові, аби лише мав славу та достатки світові 2. Але чи не минає всякий достаток? Чи не йде колесом щастя? Тому "зла рада — найгірше для того, хто ради питає" 3. Відкинь раду нечестиву, а послухай від мене слів ап. Петра: "Це воля божа, аби ви добрими вчинками затикали уста невігласів — як свобідні, а не вживаючи свободу на покривку злості, як слуги божі! всіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, короля шануйте".

Бо краще вам зістатися при старій православній вірі й церкві східній, аніж, покинувши віру і церкву (без котрої трудно спастися), гонити за урядами й дигнітарствами, котрі за кроваві заслуги вітчині можете мати, й не порушуючи віри" (л. 46-8).

1 Я зберігаю тут великі літери так, як їх розставив автор.

2 Тут збоку по-польськи: "Брешеш! твої браття — попи і ченцісхизматики — то Епікурові сини. Апологіар же був святого життя. ВЂчная єму памят[ь]", л. 48. Останні слова письмом українським (XVII або початку XVIII віку), значить автор приписок був русинуніат.

3 Латинський афоризм.

Така ця книжка, кінець кінцем все-таки більш інтересна іменем автора і його позицією в тодішній боротьбі, ніж своїми літературними прикметами. Автор не виявляє ні глибини думки, ні влучної проникливості полеміста, ні хисту літератора-стиліста. Безпомічно повторює він слабку вимівку, що за помилки "скрибентів" церква не відповідає, і раз у раз зводить мову на особисті докори Апологіарові — кінець кінцем дуже загальні і мало переконуючі (про його амбітність та лакомство). Натомість лишає нерозвиненими цілком влучні, але більш побіжно кинені і наче недооцінені ним самим такі, напр., тези, що боротьба і ворогування православних богословів з римською доктриною почалися зовсім не від Берестейської унії, як представляє "Апологія", а мали за собою зовсім поважну давність на Русі, що виступала тоді єдиним православним фронтом, і гасло "єдності русі" лежить не попереду, в формі об’єднання з римською церквою, а позаду — перед унією і означає повернення уніатів до єдиного руського православного табору 1.

1 Автор пише на л. 7: "Ти тут затаюєш єдність (невлучний вираз, бо сам же автор закидає "Апології" фальшиве уживання терміну єдності). Бо народові руському мати єдність з собою — це значить бути таким, як тому сорок літ. коли руська церква була єдиною. А бути так єдиним, як тепер, що деяка частина русі — кількадесять осіб пробувають в єдності з західною церквою, то не значить бути русі в єдності з руссю, а бути русі в єдності з західною церквою, котрої єдності тому сорок літ у нас не чувано!

Коли ти просив у Господа Бога, щоб русь була одна, то насамперед мусів би просити, щоб було скасовано і внівець обернено те, що стоїть на перешкоді єдності — впроваджене до наших країв сорок літ тому. Аж тоді русь з русею погодившися, мусіла б признати щось добре і похвали, гідне твоїй праці. Така єдність, дай, Боже, аби була. Тому і ми при св. літургії просимо в Господа Бога, аби була така єдність, як була за наших св. отців східних — тих Афанасіїв, Григоріїв, Василів, Єпифаніїв, Хризостомів. А як би інакше — то трудно нам перескакувати границю отців святих!"

Знову те старе гасло, висунуте ще Василем Острозьким, піввіку тому.

Що унія не означає щирої єдності і з західною церквою, бо крає її під різними зовнішніми відмінами (причастя під обома і на квашенім хлібі, символ без "і от сина", старий календар), і тому це згода ані з любові, ані з одного розуміння артикулів віри, тільки якесь ошуканство.

З другого боку, ми знаходимо у нашого автора і деякі перекручення і натягання тексту противника, замість ясного і одвертого полемізування. Все це робить враження дійсно "поривчої", скороспілої відповіді, зробленої без належного продумання і обгрунтування. Бо кінець кінцем і в знанні, і в певній літературній здібності авторові не можна відмовити: кінцевий заклик до шляхти свідчить про це найкраще. Але в своєму теперішньому вигляді книжка, повторюю, більш інтересна особою свого автора як лідера українського попівства проти зрадливого єпископату. І тому я вважав потрібним присвятити їй більше уваги, ніж скільки вона заслуговує своїми чисто літературними прикметами. Саме цей авторитет протопопа, в буквальному розумінні слова, очевидно, потягнув і самого Смотрицького, що, ледво отримавши цю книжку, зараз же кинувся відписувати на неї. Відповідь його має дату 3 квітня; цензурний дозвіл аж 10 червня 1629 р. Смотрицький назвав свою відповідь "Екзетезисом, себто розправою з Антидотом про решту єресів Зизанія, Філалета, Ортолога і Клірика" 1.

1 Exethesis abo Expostulatia, to iest Rozprawa Miedzy Apologią, y Antydotem o Ostanek blędow Haereziy y kłamstw Zyzaniowych, Philaletowych, Orthologowych, y Klerykowych uczyniona. Prez w Bogu wielebnego Meletiusza Smotrzyskiego, Rzeczonego Archiepiskopa Połockiego, Episkopa Witepskiego y Mscislawskiego; Archimandrytę. Wiłeńskiego y Dermańskiego; do oboiey Strony Narodu Ruskiego. Anno Domini 1629, Aprilis 3. W Monasteru Dermaniu. Cum Licentia Superiorum. We Lwowie w Druk. Jana Szeligi I. M. X. Arcybiskupa. Мале кварто карток ненум. 6 — нум. 102. З доліпленою (на кінці) карткою "помилок". На обороті титулу герб Заславських, далі присвята Ол. Заславському: "Панові і добродієві свому милостивому". Потім "Передмова до православного читача Народу Руського". Далі, під заголовком: "До Руси Грецького набожества" дванадцять "експостуляцій" на дванадцять розділів "Антидоту" і додаткова тринадцята загальна. На кінці — апробата владики Мороховського, 10 червня 1629 р.

Трактуючи автора "Антидоту" дуже зневажливо і грубіянськи, називаючи його писання збіркою "сарказмів, ском, брехень, потворів і блюзнірств, а до автора його звертаючися в таких виразах, як: "проклятий схизматику", "глупий дурню", "вшетечна губа", "премерзкий учитель", "собача морда" і под., він мотивує свою відповідь тим, "аби той обманець, калюмніатор і кощунник" не думав, що те, що він сказав, прийнялось за правду, і щоб хтось з необережності не злакомився на ту трутину" (обернення навпаки титулу "Антидот"). Але заразом — на самому початку своєї книги, в присвяті тому ж своєму патронові Ол. Заславському, котрому був присвятив попередні писання, Смотрицький висуває інший, чисто суб’єктивний мотив. Він не хоче втратити ні одного дня ("ні одного дня без стрічки"), почасти для того, щоб загладити перед Богом свої грішні, єретичні писання давніших років, почасти на те, щоб не упустити сприятливого моменту, бо часто "одна година дає те, чого не хотів дати цілий рік". В цьому відбивається нервовість людини, яка під кінець життя, зломивши свою лінію й попаливши кораблі, гарячково силкується виправдати і обгрунтувати свій крок. А попри те — і та загальна нервовість, з якою уніатсько-католицькі круги спішили використати сприятливу, — як їм здавалось, — констеляцію: прихильність до ідеї унії двох головних стовпів православної церкви — митрополита і печерського архімандрита, призначення спільного собору, що сталося за згодою деяких православних (в тім числі згаданого Бобриковича, віленського намісника, що його Смотрицький вважав своїм підручним), і под.

Ця нервовість відбивається і в нерівнім, невитриманім тоні самого викладу.

Книга ставить собі завдання підготувати грунт для соборового диспуту, в котрім і сам Смотрицький збирається взяти участь. Відти певна дипломатичність в дискусії. Смотрицький всею силою вдаряє на царгородського патріарха, на різні способи повторюючи обвинувачення його в кальвінській єресі. Головним завданням майбутнього собору ставить емансипацію руської церкви в залежності від царгородського патріархату — визволення руського народу від погибельних, єретичних впливів його 1.

1 "І про це (на тім будучім соборі), аби подумано, щоб той чоловік (патр. Кирил) з своєї задуманої стежки був скинений, перше ніж його замисли не дійшли такого скутку, що вже потім йому й запобігти нелегко" (передм., л. 3).

Тому кількома наворотами в різних місцях своєї книги він повторює, що під час свого побуту він переконався в тім, що патріарх цілком піддався кальвінській доктрині, і хтозна навіть, чи й не побусурманився (л. 7 об.). Моральний і науковий рівень патріаршого осередку впав незвичайно низько, на доказ того наводиться кілька подробиць в додатку до поданого в двох попередніх книгах (напр., про те, як два дидаскали патріарші, Матій і Миколай, під час присутності Смотрицького в Царгороді виступили проти єретичних збочень патріарха і непорядків в обсаді ієрархічних становищ, і це мало тільки той наслідок, що зараз їх викинено з патріархії, і він їх потім стрів уже в Яссах, л. 9). Все це, одначе, говориться тільки принагідно і досить побіжно і в сумі дає небагато конкретного, хоч з огляду на таке стратегічне завдання мало далеко більше значення для планів Смотрицького, ніж уся та дрібна літературна полеміка, котрою він завантажив свою книжку.

Як вислід цієї тези — про з’єретичення і повний упадок грецької церкви — кладеться друга: на Русі все-таки церковна справа стоїть краще, ніж у Греції. Супроти уваги "Антидоту", що в Царгороді Смотрицький "не на Русь трафив" (себто що там скоро розкусили його дійсні наміри і він як непишний мусів з нічим вертати), він трагічно завважає, що дійсно так: не на Русь!