Історія української літератури. Том 6

1 На боці: Провіщання будучої Апостазії. І знак — кождий його завважить разом з Апологіаром.

Тепер ми всі на око бачимо здійснення і, дивлячись на те, оплакуємо всі твій упадок та просимо Господа Бога, аби принаймні дав тобі час до покути за той гріх твій і твої злісні вчинки, нім ти з тим світом попрощаєшся. І то теж було знаком, коли тебе на ієрейство — стан великий — покликувано вже священно, аж ієрейської шати не стало. В тім часі міг би Христос до тебе сказати: брате, пощо прийшов єси, не маючи весільної одежі? Але він стерпів тобі того, чекаючи твоєї покути і опам’ятання: може, повернешся і опам’ятаєшся? Але сьогодні тобі можна це слушно сказати, Апологіаре: пощо, брате, вдираєшся до східної церкви? Пощо, брате, приходиш, не маючи такої шати, якої мати церква вимагає? А її коли не будеш мати за матір, не будеш мати й Бога батьком!

Я тоді хоч і здивувався тому, але, захоплений слабістю людською, прийняв то за припадкове. Мусів вложити на тебе свої ризи, а сам тільки в стихарі кінчив службу божу при велебнім в бозі о. патріарху єрусалимськім Феофані. Але Бог не обмежився тим, далі виявляв ще значніші знаки твого будущого упадку — коли ти в Вільні прощався з зажуреною братією, а особливо з тими, котрі через твоє затурбовання безвинно підземне і ратушне в’язнення в великодушному настрої зносили задля св. Церкви. За неї вмирали, за неї маєтності тратили; знущання, промови гірші, ніж на поган (Боже всемогучий), приймали покірно. Інші, виключені з магістрату, і по нинішній день мусять в такім стані зіставатись. А ти тепер своїм нестатком — від нестатечного батька зроджений 1, ще значно то погіршив. Горе чоловікові, від котрого приходить соблазн!

Через те Господь Бог, не лишаючи в тобі ніякої надії, тоді як ти прилюдно чинив св. Церкві останнє прощання і на місці святім гіпокритсько кланявся Господу Богу, — за волею того ж Бога упав стовп, що стояв при образі Спасителя. Побачивши це, ти сам зчудувався. А значило це, що той, кого люд правовірний тепер уважає за свого стовпа церковного, через свою пиху й гордість упаде і, виключений з церкви, буде соблазнею для багатьох" (л. 11 об. — 12).

1 Z niestatecznego oyca będzie zrodzony, л. 12; дивний відзив!

Сенсаційна фраза Смотрицького, що він, бувши православним архієпископом, як і всі православні — аж доки не увірив в римську віру, "не знав, у що вірив", дає привід дуже інтересним міркуванням, що мають характер апології спасенності православної віри.

"Знати православну віру" можна брати двояко. По-перше, способом історичним, що про нього ап. Яков згадує в своїм посланню: і демони вірують і тремтять. Другий спосіб мати і знати віру — це покладати в ній своє спасення і нею одідичити царство небесне.

Першим способом ти віру мав і тепер маєш, але що другим способом її ти не мав, це ти вірно сказав, і її ти й тепер не маєш. Бо ти більше уподобав світ і славу, ніж Бога і його заповідь.

Прошу ж тепер тебе: хто ж такий слабий і нерозумний, аби не пізнав твоєї такої явної брехні, аби архієпископ православної руської церкви не знав віри, котру й найпростіший чоловік добре знає! Чи не рецитував ти в церкві на голос людові посполитому мало не щонеділі або й щодня сповідь віри, в котрій не тільки ми, але й весь люд християнський покладає своє повне спасіння, відхиляючи непотрібні або, краще сказати, порожні питання схоластиків, без котрих вся православна церква певна спасіння?

Чи не читав ти писань пророчих святої Євангелії, котрими потверджуємо все, що говоримо і в що віримо, і вважаємо, що в них спасення наших душ?

Але ти вірно сказав, що ти не мав віри. Бо ти тільки устами Господа визнавав, а серце твоє далеко було від нього. Тому був єси ні холодним, ні теплим, і тому виблював тебе Бог з уст своїх і віддав тебе в безчестя, щоб ти неподібні речі чинив і говорив хулу на маєстат божий (л. 9).

"Коли хто є єпископ, то ще з того зараз не виходить, що він має в серці своїм повну і православну віру. Бо часом недовірство знаходилося в серцях і тих великих людей, що їх писання й досі знаходяться в церкві, а часом в серцях людей простих (podłych) тримається така гаряча й несумісна віра, що й гори переставляти може і ні в чім перед Богом не підозрена.

Отже, й ти віри не мав не як єпископ, а як недовірок, що прожив вік свій до сивого волосу, а серця свого на пробуток Христові відчинити не хотів. А живучи в недовірстві, до того прийшов, що став явним апостатом і гонителем Христової церкви!

Чи не стукав він до серця твого, коли ти св. Євангелію читав або інші при тобі читали?

Чи не міг там повчитися віри?

Чи не читав послань апостольських, в котрих міститься душеспасенна наука, а всяка їй противна мусить бути душогубна — як апостол Павел каже: коли навіть ангел, з неба зійшовши, проповідав би інакше, ніж ми, не вірте!" (л. 10).

Ми ще побачимо цей мотив, докладніше й ясніше виложений наступним полемістом, автором "Антапології"- тепер тільки підчеркнемо ці провідні гадки Мужилівського: схоластичні тонкості не потрібні православним, вони і без них певні свого спасіння, воно міститься в символі віри, воно черпається з Євангелії, з апостольських писань, і ті питання, в які заглибився Смотрицький, критикуючи православних богословів, не приносять нічого важливого.

Мужилівський виступав тут як представник попівської маси дуже влучно, і це дивно, що він не розвинув свого незвичайно вдячного, демагогічного мотиву, що знаходив послух і спочуття у ширших мас і у "божих бойовників", православних лицарів — козаків, протекторів і охоронців православної церкви. Це була позиція, протилежна Могилі і його пізнішій церковній політиці. Під новим натиском уніатської інтриги, що хотіла знов побивати православних католицькою школою і теологією, як то робив Скарга з Гербстом піввіку тому, провідники православного загалу, оці попи, що своїми претензіями на провід і авторитет доводили до гніву Смотрицького і компанію, готові були в крайній потребі відступити на старі позиції православної простоти і негації всього іншого, крім символу віри, Св. Письма і богослуження. Не висловлялися ще так різко, як Вишенський, але в їх аргументації вже починали бриніти ноти великого афонського аскета. Це інтересний момент, що я вважав потрібним підчеркнути в книжці Мужилівського.

Розділи IV — VII, присвячені догматичній полеміці, менш інтересні. Автор насамперед доводить, що помилки, які б знайшлись у "трьох скрибентів" Зизанія, Філалета і Ортолога, скритикованих "Апологією" Смотрицького, зовсім не можуть кластися на рахунок руської православної церкви взагалі, бо писання згаданих "скрибентів" ніколи не були апробовані руською церквою як канонічні, хоча вона й не відкинула їх виразно або, як він висловлюється, "не відкидає їх умовно" і не ставить їм у вину, як вони в чім-небудь помилились, поскільки одні з них з любові, а інші з прихильності відзивалися проти її неприятелів" 1.

1 Позиція, як бачимо, доволі слабка, і слабість її відкрив виразно Смотрицький у "Паренезисі", домагаючися від православної сторони виразної відповіді, де і коли православна церква відмежувалася від єресей "скрибентів", ним інкримінованих. Чи не додав цього Смотрицький уже після появи "Антидоту" як відповідь на його оборону?