Історія української літератури. Том 6

И рицерской дельности так набыл

Сам теж щасливе в Олександрове перемешкивал,

Потех своих з великою радостю заживал".

Судячи з згадки автора, що йому доводилось бувати при боці покійного підстарости, що ходив, мабуть, з старостинським полком на Москву і на татар, можна думати, що автор був старостинський служебник, може, писар черкаського замку, що лизнув дещо шкільної премудрості і нахилу до віршування — тільки віршував старим "некшталтним віршом руським": вірші нерівноскладові, без правильної цезури і взагалі досить незграбні, але інтересні для літературних уподобань нижчої письменської братви.

Вагання в київській орієнтації. Зносини з Москвою; супліки до царя, патріарха тощо.

Відродження національної традиції і зростання національного почуття й самопевності, що ми констатували в цих роках, 1620 — 1623, лучшюся також з політичною активністю, з енергійним піднесенням національно-політичної гадки в київськім осередку і взагалі серед провідних кругів Східної України.

Коли на соймі початку 1623 р. уряд переконав українську опозицію в тім, що за життя старого короля їй не добитися ніяких уступок у національних справах і, зокрема, в церковній реставрації, піднятій останніми роками, в тутешніх кругах виникають плани — шукати московської протекції. Це не було нічим незвичайним якраз для цих кругів. Київ тільки що перестав бути пограничним з Московщиною замком. Ще недавно, до польських інтервенцій у московській смуті, з київського замку можна було бачити на обрії недалеку смугу московської границі. Вона проходила так безпардонно через київську територію (так як поняття її уложилось в цих віках, від татарського приходу, вв. в XIV — XVI), що з нею майже не рахувалися як з якимсь категоричним явищем: місцева людність по обох боках границі, не рахуючись з нею, спільними силами, за старою традицією, полагоджувала свої життєві справи — боронилася від татар, організувала на них походи. Козаччина наша, воюючи з татарами, вважала, що вона це робить в інтересах обох правительств — польсько-литовського і московського, виручаючи їх у цій боротьбі з Ордою. Претендуючи на платню з польсько-литовського скарбу, одночасно зверталася з подібними ж жаданнями до скарбу московського, і польський уряд уважав це настільки натуральним, що навіть вважав можливим для себе в дипломатичних переговорах з московським урядом доходити платні для своєї козаччини!

Так і київське духовенство, Печерський монастир і інші монастирі, звертаючись за старими традиціями по милостиню до тих родів, що вписані були в їх синодики, мали своїх предків в їх гробовцях тощо, не робили різниці між родами Польщі, Литви й Московщини і нагадували про себе від часу до часу як царській фамілії, так і іншим потомкам старої київської династії, просячи то на поновлення церков, то на утримання і т. под. В 1600-х рр., з оживленням київських традицій і церковного життя, ці пригадки стали особливо часті й інтенсивні. А в 1620-х рр., під пливом прикрих вражінь польської відпорності на всякі церковні домагання з православної сторони і повної безвиглядності на які-небудь корисні зміни, починають відзиватися ноти, що на чверть століття випереджували аналогічні пропозиції Хмельницького і товариства.

Відродження Московської держави після глибокого упадку Смути, з одної сторони, з другої — відродження старих традицій династичних та історичних зв’язків великоруських країв і династій з Києвом вирощують у київських кругах плани, властиво — проби і концепти планів утворення московського протекторату над Україною. Так як сто літ з верхом, ці пограничні українські землі звернулись були до великого кн. московського за охороною "від великої нужі, що прийшла їх грецькому закону" від Вел. кн. Литовського, і Мих. Глинський пробував був не тільки сіверські землі, а й сам Київ перевести з-під руки Вел.кн. литовського під руку Вел. кн. московського. Тоді це робили православні князі наші, тепер їх не було, вони заникли, перейшли на латинство, пристали до польського панства. Але черговий актив Східної України і патрон православної церкви — Військо Запорізьке так само звикло служити на дві сторони і вважало себе свобідним ставати по своїй волі по тій чи по цій стороні, як і ті пограничні князі, що вважали своїм історичним правом вибирати собі зверхника і протектора і з огляду на згадану "нужю" почали в 1490-х рр. переходити в інтересах "грецького закону" під зверхність Вел. кн. московського.

Переїзд патр. Феофана дав привід козацькому війську зимою 1619/1620 р. відновити свої зносини з московським правительством і уставити наново приязні відносини після всіх пустошень і руйнувань, завданих козацькими ватагами під час Смути. Формальне "пробачення" за це цар дав козацькому війську в 1625 р., але вже козацьке посольство, що було в Москві, на новий рік 1620 приготувало для того грунт.

Отже, по тім всім не повинно бути для нас несподіванкою, що в 1622 р. звісний нам Ісайя Копинський, висвячений Феофаном на єпископство перемиське, але фактично далі займаючись організацією своїх приграничних лубенських монастирів, висилаючи до московського царя слезницю з благаннями матеріальної помочі для цих монастирів і для безпечності усно переказуючи через своїх посланців своє бажання перейти з своїми ченцями за московську границю від польського гоненія, коли на це буде воля царя, заразом велів переказати і більше — що всі православні Польщі і запорізькі козаки носяться з гадкою перейти до Москви, коли їх поляки притиснуть. Такі прохання він поновляв і пізніш.

Восени 1624 р. сам митрополит Ійов — очевидно, за спільною волею і відомом київського осередку, вирядив уже цілком формальне посольство до царя: поїхав фундатор Луцького братства Ісакій Борискович з печерським старцем (титулують його "архімандритом") Памвою Бериндою. Памва повіз в поклін лаврські книги, а Ісакій митрополичу грамоту з проханням вислухати усне доручення, дане через цього Ісакія яко "мужа во всЂм вЂрна и тайну царскую могуща сохранити": щоб цар прийняв під свою руку Україну і військо козацьке, пробачивши козакам їх пустошення московських країв під час Смути, з огляду на утиски православної віри від поляків і небезпеку польського наступу на козаків — її єдиних оборонців.

Я вважаю потрібним навести ці прохання владиків — як паралелю до наведених вище суплік, "Верифікації" і "Юстифікації", писаних на польські адреси. Вони мають не тільки політичний інтерес, а й літературний. Пишучи на польські адреси по-польськи, в термінах і ідеології шляхетської Річи Посполитої, на царську адресу, навпаки, вживали старих традиційних форм церковнослов’янської мови і різних риторських окрас церковного стилю. Місцями їх писання заплутують конструкцію до незрозумілості, сильно нагадуючи шумне послання Місаїлове, іноді ж дають гарні образи і ритмічні каденції; як літературні вироби вони, в кожному разі, варті уваги. На жаль, тільки декотрі листи маємо в оригіналах, інші в московських відписах, не дуже справних 1.

Перша супліка Ісайї Копинського ("список"):

"Благочестивому и христолюбивому князю и великому царю восточному, самодержцу Великия Росии, Москвы и иных земель многих государю, царю, великому светилу росийському, Михайлу Феодоровичю содержащему скифетр царствия.

Благословения божия благоденствия, мира, здравия, многолЂтствия державе твоей от Господа Бога вседержителя недостойный раб твой и богомолец топлейшиі присно желаю.

Исаия Копинский милостию божиею епискуп и ехсарха Малой Росии земли Киевской, раб твой и богомолец, тебЂ державному великому Государю, царю восточному московскому, ниско до земли челом бью и со умилением молю твое благородіє, просячі о жалованье, о святую милостинию. Сотвори нам убогим и зеле оскудным богомольцом своим, понеже не имамы к кому прибЂгнути. Царей и князей и боляр благочестивых не имамы; всЂ отступницы от благочестивые вЂри нашей. Едины ляхи, вторыи унеяты, третиі сымеве єретичестиі. Отовсюду обстоят ны скорби і гонения на благочестие наше и церковь сионскую восточную, матку нашу, хотяще ны растерзаити аки 2 звЂре дивиі, и аки львы рыкают на христоименитых людей, хотяще поглотити.

1 Очевидні помилки, де можна, справляємо, не зазначаючи цього, в сумнівних місцях пояснюємо.

2 В копії: яки.

И нигдЂ не имамы от них упокою, только всЂ, мы благочестивыі в маленьком кутку теснимося на Украине в землЂ Киевской, колько нас особ святительских благочистивых, которых посвятил на степень святительства всесвятЂйший патріарх ерусалимскиі кир Феофан, который был и в вашей велицЂй державе.