Історія української літератури. Том 6

Рач же теды отвореными внутрностями и ласкавыми руками а так честно приняти, як негды Феодосій цар константинополскій тЂло або мощи того святого з Кукус проваженыи пріймовал".

Потім наступає ще одно порівняння з книгою закону, поданою у Йосії, і нарешті автор нагадує Четвертинському своє споріднення, через свого брата Ермогена Копистинського, що згинув недавно на війні, і доручає його опіці посиротілих дітей.

Як бачимо, твір справді інтересний. І з чисто літературного становища конструктивністю, влучно вхопленим і зручно переведеним порівнянням з біблійним епізодом — віднайденням старого закону, мистецько розповідженими епізодами, як історія героїчної смерті Івана Четвертинського над Ворсклою, гарно збудованими риторичними зворотами. Як риторичний твір він може бути поставлений поруч з наведеною вище передмовою до "Книги Діянь"; я ставлю їх вище обох окремо виданих казань Копистинського і зараховую до кращих творів тодішньої риторики. Це справді риторство, а не потуги!

З ідеологічного погляду цікавий цей образ ідеальної людини — "Народу руського", — його представницьких верхів, не змальований в усій повноті, але зручно начеркнений рукою одного з найвизначніших представників тодішньої української інтелігенції: різні чесноти, представлені як реальність, в дійсності — дезидерати не тільки для цієї людини, але для всього сучасного українського громадянства "живот поцтивого чоловіка", як колись назвав свою працю Рей, позитивний образ "дитини руського", що може бути поставлений поруч з поученнями Василя Загоровського й Ів. Вишенського — представників тої ж традиціоналістичної чи консервативної течії, котру представляє також і Копистинський. Сповнювання свого класового і народного обов’язку, твердий традиціоналізм, вірність добрим прикладам і обичаям предків, прихильність і жертволюбність до церкви, прив’язання до грецько-слов’янської культури, книжності.

Я хочу тут спинитися власне на цих мотивах традиціоналізму, що висуває і захваляє сучасному суспільству Копистинський. З чисто історичного становища — це підчеркування богоусвяченості і благословенності старої Русі — церкви й держави, нероздільно зв’язаних в історичній перспективі цієї київської школи.

Присвоєння і використання Мономахової легенди в її північній московській редакції як ілюстрації найвищого політичного блиску й слави, найбільшого досягнення київської державності (царський титул і рівнорядність Києва з Новим Римом серед східного християнства: певного роду паралель до московської теорії Третього Риму — тільки не розвинена і не погублена на київському грунті, записана пізнішими книжниками могилянської едукації).

Сильне підчеркування одвічного руського героїзму — очевидно, принесене сучасними козацькими подвигами і обгрунтоване теорією козацького лицарства як безпосереднього потомка і спадкоємця войовничих київських князів (відсвіження постатів Олега, Святослава, обох Володимирів, Старого і Мономаха як репрезентантів тої старої войовничої Русі).

Особливе піднесення тісного зв’язку Русі — не тільки церковного, а й політичного й культурного — з старою Візантією (що на зверх виявляється і в любуванні в цих грецьких формах — росове, росскій і под.); на це вплинуло відновлення ієрархії, відживлений постулат надавання царгородському патріархові, приїзд Феофана і перехід на царгородський патріархат, безпосереднім зверхником руської церкви старого приятеля і патрона Кирила Лукаріса.

В зв’язку з цим нове оживлення теорій старинності й універсального значення словенської мови "Яфетового племені", "ілірословенського роду": її незвичайна близькість до грецької мови і через те краща придатність до наукового і спеціально, розуміється, богословського вжитку в порівнянні з мовою латинською, не кажучи про польську. Те, що писали на цю тему свого часу Тяпинський, Курбський, Вишенський, по-своєму основніше розвиває, як ми тільки що бачили, Копистинський в цім посланні до Четвертинського, — паралельне місце маємо в "Палінодії"; я подам його тут (част. II, заголовок: Мудрость у Латинников грецкая):

"А што ся Римляне хвалят наукою тогосвЂтною — "чужим перьем хвалятся", "в чужом плащу напинаются".

Грецкіи то суть мудрости — Платонова и Аристотелева и иных философов грецких мудрость, отчасти им удЂленая! А по тых брали науку от Греков за христіанства в заходних сторонах живучих. Особливе и знамените около року 1400 науки на заход внесли Еммануил Хрисолярас, Феодор Газа, Георгій Трапезонскій, Еммануил Мосхопул, Димитрій Халкокондил, Каруль Константинополчик и иныи. Грецкою теды Мудростю хвалятся! И мы Россове, єсли для наук в краи НЂмецкіи удаємося, не по латинскій, але по грецкій розум удаємося, гдЂ як свовласноє, заходним от Греков на час короткій повЂреноє отбираємо, з ростропностю еднак сметье отметуемо, а зерно беремо, уголе зоставуемо, а золото выймуемо. Як Василій Великій в омиліи "О читанью книг поганских" мовит: "Як рвучи рожу, хоронимось колек, так и в письмЂ противных речей и неправых розумов што єсть пожиточного приймуємо, а шкодного убЂгаємо". Можемо теж беспечне речи иж Латинникове верху высокой мудрости грецкой не дошли, и же нижшій и несталый латинскій розум. На довод того кладу тут зацного и мудрого политика полского о том здане. Мовит бо он в единой от своих орацій у тыи слова: "Может незле прировнати розум грецкій до самородного ходу или до едноходника коня, который нЂколи не ухибить и поты трваєть еднаковЂ, поки коня ставает. Розум зась Латинскій немаль пошол на учоную иноходу, которая што-раз ся отмЂняєт, и за ледаякою отмЂною дороги, гды або з горы, або на гору, або рЂку, або болото переходит, розность берет". Читай о том в книзЂ, в Добромылю през Андрея Мачуского выданой.

А што ся теж ткнет богословіи правой, и тоєю всходною дыхают! Гды бы не книги оных великих вселенских учителей церковных Діонисія, Клеменса, Афанасія, Василія, Ефрема, Ниского и Нанзіанского Григоріев; Іоанна Златоустого, Іерусалимского и Александрійского Кириллов, Іоанна Дамаскина, Феофилакта, Икуменія, Евфимія и иных, — теды бы арыаном, лютераном и калвиніаном не могли дати отпору. Не отдаляємо от помененных святых Амвросія, Ієронима и Августина, бовЂм тыи жродла богословіи церкве всходной черпали. Еще мовлю: гды бы не историкове грецкій, которыи о дЂях церковных и о христіанЂх оных первых писали, — не знали бы Латинникове што ся в первотинах дЂяло. Штож речемо о высоком ангелском лику, мнишеском?! Где бы не у отцев святых всходных видЂли и читали о тайнЂ сего, — нигды бы были не знали о нем. Леч тых часов Латинникове в многих частех помененых богословом науки и синодалних догмат и выроков уступили, и не в єдном выкрочили, як ся многими книгами, от Греков и Россов выданными, довело и от мене наперед предложило" 1.

Дещо потім було використано "Синопсисом" Гізеля і ним спопуляризоване, як усі ті божі благословення Русі, Мономахова легенда тощо, але дещо пролинуло і пропало безповоротно, як оця теорія наступства в козацтві княжої Русі, що так скороминущо промайнула на початку 1620-х рр. і не була своєчасно розвинена, а уступила місце схемі митрополитанській московській — продовження київського князівства в московськім, і тільки наново піднесла її козацька ідеологія XVIII в., але вже з значно меншим впливом, бо в конкуренції з цією київсько-московською концепцією другої половини XVII віку.

Це дуже жалко і навіть дивно, що весь оцей вибух традиціоналізму 1620-х рр. не вилився, не сконкретизувався в якомусь історичному творі — чисто історичному виводі руського народу відповідно тодішнім концепціям. Всі потрібні елементи його були готові: Яфетове плем’я, слов’янсько-ілірське розселення, апостольська проповідь, одержання царства з Візантії, геройські походи Старої Русі, боювання з поганством. Не бракувало й джерел. Поруч всесвітних хронік, що не пройшли без впливу на українські концепції і, безсумнівно, дали свої розгалуження в українських компіляціях (досі не досліджених) 2 і різних польських компіляцій, що включили в більшій чи меншій мірі також і український літописний матеріал (Длугош, Кромер, Стрийковський), використовувалися й "руські" компіляції (всуміш українські й московські), а серед них докопувалися й перших джерел: саме в 1620 — 1 рр., в тім самім Животові, резиденції цього самого Четвертинського, списувано копію нашого старого київсько-волинського збірника XIII в., що тепер обертається в учених колах під випадковою і нічого не вартою назвою "Іпатіївського літопису". Писець його так записав свою роботу (подаю її в перекладі, бо ми маємо його в польській транскрипції, в копії, списаній польськими буквами з Животівського списку, і не дуже, видно, докладній):

"Ізволенням отця, і споспішенням сина, і совершенням пресвятого й животворящого духа, повелінням і всяким піклуванням (тщанієм) боголюбезного князя Стефана Четвертинського, поборника й ревнителя благовірія єдиної святої кафоличної і апостольської церкви написана ця книга, звана Літописець, Руська Хроніка княження російського, в державі його милості, в богоспасеннім граді Животові року од сотворення світу 7129, а од воплощення Господа Бога і спаса нашого Ісуса 1621, місяця марта 23. Перед тим роком приїхав (щось пропущене) Феофан божою милостю святого града Єрусалима і всеї Палестини патріарх з Москви до Києва, за пановання короля є. м. польського Жигимонта, вже третього, в Києві посвятив митрополита Ійова Борецького і від’їхав до козацького міста Терехтемирова, боячися, аби від ляхів не був післаний на заслання. З Терехтемирова відпроваджали його запорізькі козаки через землю руську до землі молдавської, а як переводили патріарха, тоді й. м. князь Стефан Четвертинський, державця Животівський, яко благочестивий пан з великим числом людей кінно спіткав, а духовенство, немало зобравшися, пішло з хрестами, впровадили до замку Животівського в суботу м’ясопустну р.1621 місяця февраля З дня. Третього дня по приїзді, поблагословивши всю фамілію княжати й.м. Стефана Четвертинського, від’їхав патріарх: з честю відпровадивши, віддали його волохам" 3.

1 Передр., с. 900-2.

2 Пор. сказане в т. V, с. 162.

3 Запис з копії, що переховується тепер у Краківській бібліотеці Чарторийських, виданий в передмові до Полного собрания ЛЂтописей, т. II, вид. 1908. Сам животівський список не відомий.

Порівняння показує, що оригіналом для Животівського списку служив т. зв. Погодінський кодекс-збірник XIII в. (названий так тому, що він якийсь час належав до колекції Погодіна), а списаний знову-таки з кодекса Хлєбніковського (що належав якийсь час купцеві Хлєбнікову — тепер теж у Ленінгр. публ. бібліотеці). Хлєбніковський список був списаний десь у Зах. Україні в XVI в., обертався, судячи з приписок, якийсь час на Волощині. Списаний з нього Погодінський в момент, коли з нього списувано Животівську копію, видима річ, теж був сильно потріпаний в уживанні з перемішаними подекуди картками, і з таким перемішанням був скопійований животівським писарем. Судячи з тісних зв’язків кн. Четвертинського з печерською громадою, що їх ілюструє нам присвята Копистинського, можна з усякою правдоподібністю думати, що його оригінал — теперішній Погодінський, був позичений кн. Четвертинському для скопіювання з Печерського монастиря, котрому, значить, в тім часі належав і тут вертувався — може бути, таки персонально Копистинському, що, мабуть, і звернув увагу свого свояка-князя на "хроніку княження Російського", стараючися в цій княжій родині відживити й розвинути інтереси до її династичних зв’язків і традицій. Він, мабуть, і зв’язав її з Мономаховою династією та її легендою, всупереч власній традиції роду Четвертинських, бо його прізвище "Святополк" виразно вказує на пам’ять походження від Святополка Ізяславича: старшої лінії Ярославичів у лінії Всеволода ім’я Святополк не вживалось, і в вищенаведеній генеалогії, спорядженій Копистинським, ясно видно місце, де незручно пришито дійсний родовід Четвертинських до роду Всеволода — "з них Ярополк і Святополк". В кожному разі, той факт, що не довше як протягом століття постав такий ряд списків: Хлєбніковський, з нього Погодінський, з нього Животівський, і деякі з них зачитувались до повного знищення, обписувалися всякими примітками, глосами і т. д.1, — він показує, що інтерес в українському громадянстві до старого літописного корпусу був великий, і княжа старина будила великий інтерес.

1 Ці глоси, — на жаль, досі не обслідувані, — дописки Хлєбн. кодексу вперше видано в загальному виданні цього корпусу 1908 р. Стара археографія трактувала наші літописи тільки з становища історичних джерел в вузькому розумінні слова: поскільки вони дають фактичний матеріал про події. Аспект культурноісторичний, що кожна копія, кожна глоса будь-якого часу являється культурно-історичним фактом і має з цього становища цінність для свого часу, не був нею усвідомлений. З цього становища пізні копії літописів ще ждуть обслідування.