Історія української літератури. Том 1

промовити; неможливість що-небудь передати, як-небудь зв’язатись живим з небіжчиками.

Запити до природи, до садів, до птахів, чи вони не бачили небіжчика і не можуть щось від нього передати?

Образи-контрасти подружжя і смерті.

Образи-порівняння: зламане дерево, відірване від гілки яблуко і т. д.

Прошення до старших одшедших: прийняти і упокоїти новоодшедшого (одшедшої).

Надії побачення.

Крики жалю і відчаю та заклики небіжчика, одна з найбільш архаїчних частин плачу, виступають сильно і яскраво. Натомість поклики до повороту до життя доволі рідкі, ослаблені здебільшого до поклику ще раз глянути, встати, промовити, або держаться в плачах дітей, більш простих, нерозроблених поетично («Ой, мамочко, не вмирай, уставай, мамочко!»). Переважає свідомість неминучості і незмінності — неможливості вернути небіжчика до життя, неможливості побачитись. Старі містичні переконання про всемогучість слова і магічного обряду відступили і розтопились перед новими поняттями і перед лірикою жалю і резігнації. Бажання своїм словом утворити краще посмертне життя покійному теж виступають слабо. Як симптом пізніших відносин — упадку роду — годиться підчеркнути мотиви безпомічності і безпорадності покинених родичів.

Таким чином, хоч вся практика похорону глибоко пересякла магічно-містичним елементом, котрий зберігається і нині ще не раз дуже пильно, в формах незвичайно архаїчних 1, — саме голосіння вже дуже значно вийшло з магічного світогляду.

1 Одмічу, напр., такі звичаї, що люди, котрим болять зуби, беруться за палець небіжчика, аби їм зуби замертвіли, так само, як кому «жонва росте», або що; вдова, яка має замір віддатись, потягає покійника за ноги перед тим, як його кладуть в домовину; все зав’язане на покійнику розв’язується; не уживається на гріб нічого металічного, що не зогнило б з небіжчиком; додержується прощання трупа в хатою (удар о поріг), на знак, що більше він не поверне, і т. д.

Відігравши свою велику ролю в розвої ліричної пісні, в її початках, голосіння в тій нинішній стадії, котрій його бачимо у нас, уже саме стоїть під впливами високо розвиненої лірики. Між піснею і плачем існує тісна зв’язь, обопільні запозичення, переходи, обміна поетичними образами і символікою; се до певної міри може рахуватись наслідком пізності наших записів, але почалось воно, очевидно, давно — як тільки лірична пісня, особливо жіноча, стала розвиватись. Мотиви розлуки, жалю, туги, любові, спільні обом категоріям, потворили певні переходи між голосіннями і піснями і увели голосіння властиво в круг ліричної поезії як її частину, відмінну тільки певними традиційними формами і присутністю певних постійних «загальних місць» 1.

1 Про спільні мотиви пісень і голосінь особливо стаття Данилова: Взаимовліяніе укр. погребальныхъ причитаній и бытовыхъ пЂсень, К[иїв.] Ст[арина], 1905, XII, і новіша Ф. Колесси: Про генезу укр. народних дум, 1921.

2 Числами без ближчого пояснення значу нумерн збірки Свєнціцького сторінками матеріали того тому Етногр. Збірника.

Наведу тут кілька плачів в цілості або в характерніших уривках:

Дитятко моє, любе та миле,

Куди ти убираєшся?

Відкіля тебе визирати,

Відкіля тебе виглядати?

Чи ти з церкви ітимеш,

Чи з дороги їхатимеш?

Чи тебе соловейки відщебетали,