Історія української літератури. Том 1

Плачуть головно жінки та діти; чоловікам голосити не личить зовсім, або вони приказують тільки коротко. Плачі все солові; плачі колективні, антифонні або хорові, які практикуються деінде (плач корифейки супроводиться хоровими викликами інших жінок), у нас начебто не помічені. Відправляються вони в різних моментах між смертю і похороном 4. Рідше стрічаються плачі, відправлювані пізніше, при нагоді якогось свята або на рокових поминках, на грібках 5.

1 В західній літературі на ролю похоронного плачу в розвої поетичних форм положив особливий натиск Gummere в згаданій праці про початки поезії.

2 «Є такі жінки, що ходять до сусідів голосити за помершими, вони за се дістають харчове або яку річ по помершім; по друге, така жінка має гонор, що гарно (файно) приказує» — с. 25 (Гуцульщина). «Чужі плачуть тіко з-за того, щоб на поминках посадили їх на перве місце і получче вгощали» — 29 (Курщина).

3 «Заводити вчать ся одна від другої, «переймають» прислухаючи ся підчас похорону, або вчать ся у поли, полючи лен, чи на ягодах, але тут ходить головно c «голос» (арію), а не о текст. Також вчать ся заводити малі дівчата, «скотарьки», на толоках, там де пасуть свої «маржини», уряджують похоронні обряди і зводять при тім» — с. 24 (Бойківщина). Пор. с. 30, з Курщини.

4 Ось які моменти голосіння одмічує Зубрицький в Самбірщині: «Голосять дома за мерцем, як умре; як світло принесуть з церкви; як внесуть труну до хижі; як рано обмиють мерцеві тварь; як приходять люде по тіло; при виносі; в дорозі при похоронніа поході, — і на цвинтарі, як спустять труну до гробу» — Етногр. 36., XXXI, с. 224.

5 В Снятинщині мати голосить по сину на Свят-вечір:

Синочку, синочку, Іваночку,

Хто би був казав посліднього Свят-вечера,

Що ти уже цего Свят-вечера не будеш вечеряти,

Але будеш у гробі спочивати?

Тут то твоє місце порожне,

Тут то твоя ложечка стоїть,

Синочку мій дорогий, синочку мій!

На Великдень:

Николаю мій, Николаю дорогий!

Ти то межи нами того Великодня був,

Ти то нам паску-дари покроїв,

Ти то нам до церкви відніс,

Ти то насамперед свяченого кушав,

А тепер ми без тебе і їсти не можемо,