Історія української літератури. Том 1

Воронесенький,

Під N. N. молодесеньким (II, 56 і 57).

Грай, коню, грай, кониченьку,

Під молоденьким панятем! (II, 42)

Подзвонюй, подзвонюй, коню,

Своїми узденьцями золотими! (II, 22)

Потупай, потупай, коню,

По тім скарбовім [?] камени! (II, 114)

На коню, на коню —

Злоте пірєчко на ньому! (І, 164)

Не чорно, не чорно

Перо по коникові полягло! (II, 103).

Хто уважно перейде сю антологію приспівів, пригадуючи собі ширші образи пісень, наведені вище, той відчує сей інтерес, який дає процес стягання таких більш детальних і мальовничих образів в короткий образ-символ, вміщений в такім приспіві. Вище було начеркнено ролю сього хорового рефрену в розвою пісні; нинішній приспів зіставсь як пережиток сеї далекої, примітивної старовини, поволі бідніючи і зводячись до таких малозначних і монотонних фраз, як нинішнє стереотипове: «Ой, дай Боже!» Але роль його в розвою символіки пісні, в її стилю, незвичайно стислім, який більше орудує натяками на звісні, колись розгорнені в усій повноті образи, не розгортуючи вже їх більше в деталях 1, — безсумнівно, дуже велика.

1 Сей характер нашої коляди підчеркнув свого часу Потебня (Объясненія, II, c. 442), характеризуючи «амплификаціи в великорусском стилЂ» — «противоположеном стилю м[ало]р[усской] пЂсни, дающей только необходимыя толчки воображенію, но не ведущей его на помочахъ, а предполагающей его самодЂятельность». Знаходив «сходный c великорусскими дешевый способ амплификаціи» також в колядках румунських, де «посредством введенія ненужныхъ, случайных или легко подразумЂваемых черт» «наивнаго каляканья», як він висловлюється, колядка розпухає до величезних розмірів.

На наших очах широкий образ стягається в строфу, строфа — в кілька слів рефрену. Напр., такий образ:

Там на ріці на Ардані — Ардан воду розливає,

Ардан воду розливає — Іван коня наповає (II, 12) —

стягається в приспіві:

Ардань-вода стадная (II, 10).

Або: