Історія української літератури. Том 1

На житєчко росу, на парубків красу,

Парубоцька краса, як зимняя роса:

В смолі потопає, в дьохтю виринає.

Весна наша красна, що ти нам винесла?

На пшеницю росу, на дівочок красу, і т. д.

Далі: привітання весни й її доньки-панянки, чи «мізинного (малого) чада-дитини», дуже інтересний образ, який своїми асоціаціями дуже цікавив наших дослідників. Маємо його то в формі весняного заспіву:

Ой весна, весна та весняночка,

А де ж твоя донька та паняночка?,

то в формі двохорової гри, в різних варіантах, які далеко повідходили, очевидно, від початкової теми, розвиваючи символіку «воріт», котрі відкриваються то весні й її чадові, то парубкам-женихам, а далі історичним фігурам, які чимнебудь зачепили народну уяву.

Фольклористи-історики особливо заінтересувались сими історичними наверствуваннями: виступає тут «Володар» замість «воротаря», і князь Роман, котрому кінець кінцем, чи його слугам, відкриваються ті символічні ворота.

Фольклористи-міфологи пробували відтворити ту космічну стать, котрій відкриваються весняні ворота. Потебня в дусі старих міфологічних теорій уявляв собі зорю, що, відчиняючи небесні ворота, випускає з них росу, яка паде на землю, ототожнена з медом. Костомаров, який ще перед Потебнею підчеркував символічний характер образу, добачав в нім новий хліборобський рік, що приходив з весною. Фамінцин вказував на паралель античної Деметри і її доньки Персефони, котра з весною вертається на землю. Інші в основі сього образа шукали ідеї, аналогічної з міфом про Адонія, і т. д. 1.

Я не можу пускатися в детальний розбір сеї символіки. Наведу лише кілька варіантів, які з різних боків підводять нас до сього затемненого поетичного образу:

— Воротаре, воротарчику, вітвори ворітонька!

— Хто воріт кличе? — Князеві служеньки.

— А що за дар везуть? — Яренької пчілки!

— Ой ще ж бо нам мало! — Що ж ми вам додамо?

— Що ж ви нам додасте? — Дочку мізиночку,

— Молодую дівоньку в рутянім віночку!

— Воротарю, воротареньку, вітвори воротенька

(вар.: З щирого золотонька)!