Розділ 3. ОПЕРАЦІЯ «КРИМНАШ»

Дмитро Тимчук дав із цього приводу такий коментар: «Ми завжди сприймали кримських татар як якесь консолідоване співтовариство. Уже в березні 2014 року ми, група ІС, переконалися, що це далеко не так: у Меджлісі постійно йшли якісь конфронтації та спостерігалася істотна різниця в думках. Просто кримські татари не виносили це на публіку. Озвучувалися ідеї й вести боротьбу, і „співпрацювати“ з окупантами. Візьмемо один красномовний факт: за даними голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, з 20 тисяч біженців із Криму 9–10 тисяч (тобто половина!) — це кримські татари. Гадаю, це гарна ілюстрація „любові“ кримських татар до Росії. Насправді для ініціювання повстанського руху потрібні різні фактори. У цьому випадку Україні лише належить його ініціювати, оскільки із зазначених вище причин ми втратили цю можливість у лютому — березні 2014 року. Ми не повернемо Крим дипломатичним шляхом. Попереду в нас — серйозна підготовка й до диверсійної роботи, і до ініціювання та підтримки повстанських рухів».

На засіданні уряду перший віце-прем’єр Віталій Ярема повідомив: «Військовим у необхідних обсягах доставляються паливно-мастильні матеріали, вирішуються питання поставок речового майна. Крім того, виділено 125 млн. грн. для одноразового грошового забезпечення військовослужбовців Криму».

У ці дні, пам’ятаю, був свідком розмов кількох новопризначених високопосадовців з Адміністрації Президента, де обговорювалося шантажування Міноборони та прем’єра Яценюка українськими військовими в Криму: мовляв, вони не виконуватимуть жодних наказів в. о. Президента, якщо їм не виплатять заборгованості по зарплатах — на той момент понад 100 млн. грн. Уряд Арсенія Яценюка в умовах економічної кризи шукав ці гроші в порожньому Держказначействі, пограбованому ще до втечі Януковича. І згодом кошти дійсно були знайдені й виплачені, але змінити ситуації це вже не могло.

Нижня палата Конгресу США з подачі республіканця Еда Ройса та демократа Еліота Енгела обговорила проект резолюції на підтримку введення санкцій проти Росії через події в Криму та схвалила її: 402 — за, і лише 7 — проти. Резолюція мала виключно рекомендаційний характер.

Не всі в Євросоюзі поділяли думку, що вторгнення Росії до Криму спричинить запровадження жорстких економічних санкцій. Так, Жозе Мануель Баррозу взагалі заявляв, що не треба псувати стосунки з Росією через цей конфлікт: «Ми не повинні втрачати час, щоби підготувати пакет підтримки, щоби зупинити хвилю й допомогти Україні стабілізувати економічну та фінансову ситуацію. Ми не просимо, навіть не пропонуємо нашим партнерам зі Східного партнерства відвернутися від Росії».

Андрій Сенченко, очевидно, узагальнив дані, раніше озвучені американською розвідкою, і ті, які надали українські спецслужби: «Депутати Верховної Ради Криму працюють під дулами автоматів. У Севастополі на референдумі за приєднання до Росії голосуватимуть усі, навіть коти з собаками, а по решті території результати підтасують. Інша справа — чи хтось у світі це визнає. Спершу люди не розуміли, що відбувається, а тепер почали обурюватися. У всіх військових є сім’ї. Вони бачать, як нахабно поводяться окупанти. Блокують їхніх чоловіків у військових частинах, не дають провозити та передавати їжу. Декого б’ють. Росія розуміє: чим довше зволікатиме, тим важче буде фальсифікувати референдум. У Путіна — параноя, у Росії створений цілий штаб щодо дестабілізації ситуації в Україні. Перед ним стоїть завдання: окупувати всю нашу територію, крім західних областей. Зараз розкачують Донецьк і Луганськ. І південні області, щоби відрізати Україну від Чорного моря»578.

Збільшення потоку біженців із Криму зафіксував і Андрій Парубій: «На сьогодні ми можемо їх називати вже біженцями, які покидають Крим. Таких людей зафіксовано вже 399, у тому числі близько 100 — кримські татари»579. Щоправда названі ним дані з офіційних звітів навряд чи відповідали дійсності, бо належного обліку не було ні на залізниці, ні на автошляхах.

Сьогодні Андрій Парубій так згадує ті буремні дні окупації: «Коли приходив умовний „Гіркін“, у нього були усі телефони, кому дзвонити, щоби набирати добровольців, хто забезпечує пікети, хто бере на себе СБУ та міліцію. Вони входили в ці області як ніж у масло, бо все було підготовлено. Я пам’ятаю, ми у вищому колі АТЦ щось приймали, а за кілька хвилин про це вже дізнавалися бойовики. Треба розуміти, що міліція в Луганську й Донецьку була повністю контрольована Януковичем, фінансово стимульована, тому очікувати від них підтримки України не доводилося. Я, взагалі, думаю, що Янукович міг скористатися заготовкою про запрошення російських військ до України ще раніше. І якби він не з Ростова до Путіна звернувся про введення військ, а з Києва, на Майдані було б криваве місиво».

Сергій Аксьонов для підтримання населення півострова «в тонусі» анонсував провокації: «У нас є інформація, що на засіданні [РНБО України. — Прим. ред.] було дано вказівку „Правому сектору“ підготувати групи бійців, переодягнених у форму військовослужбовців Російської Федерації, для організації збройних нападів на військові частини української армії, розташовані на території АР Крим. Їх мета — спровокувати збройний конфлікт у Криму».

Від лідерів кримських сепаратистів продовжували надходити вже, власне, фантастичні заяви про зміст їхніх переговорів. Співрозмовники, з якими я мав можливість спілкуватися під час написання цієї книги, говорили, що насправді жодних серйозних контактів між новим українським урядом, українськими спецслужбами й сепаратистами не було. Комунікація була відсутня, адже і Аксьонова і Константинова тримали під щільним ковпаком російські спецслужби, позбавивши їх можливості спілкування із зовнішнім світом. Але менше з тим.

Сергій Аксьонов цього дня сенсаційно заявив в інтерв’ю «Крымин-форму»: «Приїжджали парламентарі, які пропонували стати мені віце-прем’єром [України. — Прим. ред.], я їм кажу — та я взагалі нічого не хочу. Якщо Криму мої зусилля будуть не потрібні, то я виконаю історичну місію входження в Росію, доведу все до кінця та піду»580. Він також божився: «Відразу хочу заспокоїти бізнесменів — після референдуму 16 березня реприватизації не буде. Це ми гарантуємо. Приватний бізнес, що має власність на території півострова, продовжить працювати в нормальному режимі. Тим більше не буде ніяких загроз. Більше того, якщо ми ввійдемо до складу Росії, Криму можуть бути надані певні преференції, можливо, у вигляді вільної економічної зони. Зовсім інша справа державні підприємства — їх ми плануємо забрати у власність автономії. Це торкнеться, насамперед, підприємств енергетичної сфери та компаній, які пов’язані з видобутком корисних копалин»581.

Володимир Константинов повідомив, що міністерство юстиції Криму, новостворена служба безпеки Республіки Крим та прокуратура півострова отримали доручення припинити діяльність на території Криму низки українських націоналістичних партій відповідно до рішення ВРК від 11 березня. Це були додаткові кроки з недопущення до Криму українських і міжнародних спостерігачів.

Також представники сепаратистської влади в Криму озвучили кількість бойовиків у так званій кримській «самообороні». Якщо раніше Аксьонов говорив про 11 тисяч, то Константинов сказав про понад 3 тисячі бойовиків. Але разом із представниками кримського «Беркута» та іншими самоутвореними підрозділами, за словами Константинова, забезпечити проведення «загальнокримського референдуму» в будь-який момент можуть понад 7 тисяч підготовлених і озброєних людей.

Константинов повідомив, що кримське відділення Партії регіонів буде реорганізоване, але не уточнив, у що саме. На той час більшість пристосуванців, її членів, складали ВРК та Радмін. Та за кілька місяців абсолютна більшість кримських регіоналів успішно перереєструються членами правлячої російської партії «Единая Россия».

12 березня найбільше запам’ятається спробою Путіна порозумітися з Мустафою Джемілєвим та опублікуванням «Листа 511», який підписали зокрема Нікіта Міхалков, Ніколай Расторгуєв, Сєргєй Бєзруков, Юрій Соломін, Міхаіл Порєчєнков, Валєнтіна Тализіна, Зураб Церетелі, Олєг Табаков, Дмітрій Харатьян, Міхаіл Боярскій та інші. Це був день, коли для багатьох українців усі ці знайомі з юності імена перестали існувати назавжди.

13 березня. КРЕМЛІВСЬКІ ПОЛІТТЕХНОЛОГИ Й ОПЕРАЦІЯ «НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ»

У ніч на 13 березня на сторінці Ігоря Тенюха у Facebook з’явилося його звернення до особового складу ЗСУ в Криму з моральною підтримкою. Він високо оцінив моральний дух українських військових і висловив переконання: «Своєю вірністю Військовій Присязі та витримкою ви вже перемогли у цьому протистоянні». Тенюх наголосив, що Збройні Сили України в Криму «зірвали плани агресора, стримуючи відверті провокації на межі можливого вибуху та забезпечуючи передумови для врегулювання конфлікту й збереження цілісності країни». Крім того, він пообіцяв зробити все, аби військові на півострові одержали статус учасників бойових дій.

На превеликий жаль, військове міністерство України нічим не могло, чи радше не хотіло, допомогти українським військовослужбовцям, заблокованим на території своїх частин у Криму. І така більш ніж дивна «підтримка» з боку в. о. міністра оборони дратувала й викликала неприйняття цих самих військових. Навряд чи вони мали доступ до Інтернету, а тим паче до Facebook-сторінки Тенюха, але якщо й мали, передбачити їхню реакцію на таке звернення не складно.

Адмірал ВМС України Ігор Кабаненко дав такий коментар подій цього дня: «Багатьом військовим експертам була не зрозуміла позиція політико-військового керівництва України на початковому етапі розвитку кризової ситуації в Криму: „не провокувати“, „утримуватися від активних дій“ та інше. Навіть коли було відомо, що ЧФ РФ переведено в повну бойову готовність, що йде нарощування російських військ у Криму, чомусь за наказом із Києва було знижено до повсякденного рівня бойову готовність ВМС України — керівництво, штаби й особовий склад було відпущено додому. Кораблі, незважаючи на рекомендації, не були виведені з баз і були заблоковані силами ЧФ РФ. Наказу на активну протидію російській активності в Криму не було віддано через низку чинників. По-перше, керівництво в Києві було не готове стати risk takers, тобто взяти на себе ризики, ініціативу та діяти на нейтралізацію конфлікту й стримування його розгортання. До речі, подібні ситуації були неодноразово (Одеса у 1995 році, Донузлав — 1995–1996, Тузла — 2003). Тоді адекватним нарощуванням сил і діями на випередження вдалося нейтралізувати розвиток кризи, локалізувати та ліквідувати її. Це були боротьба нервової напруги, демонстрація рішучості намірів, навіть зі стрільбою в повітря, а також рішуче адекватне нарощування військ, перекриття шляхів, доступу до об’єктів та ін. При адекватних превентивних діях із боку України можливо було стримати розвиток конфлікту в Криму, нейтралізувати його на початковій стадії. На жаль, цього не трапилося — у 2014-му сили (війська) залишалися в ППД і не були розгорнуті у визначені райони. Ініціатива була просто дарована російським військам і „політичним туристам“, наслідки відомі. По-друге, надмірна централізація вертикалі системи військового управління в умовах відсутності оперативних директив і чітких правил застосування сили (rules of engagement) виключала ефективні дії на місцях. По-третє, західний політичний істеблішмент, особливо на початковому етапі цього гібридного конфлікту, розглядав Росію в якості партнера та вважав Європу безпечним і стабільним континентом з украй низькою ймовірністю розгортання нового цивілізаційного протистояння, тобто вважав, що ситуацію можливо виправити шляхом переговорів. Кремль підступно скористався цим».

Активістка, кримчанка Таміла Ташева так згадує тодішнє спілкування з українськими військовими у Криму: «Багато хто говорив, що немає наказів. Ми спілкувалися з командирами частин. Вони говорили, що є статут караульної служби, який передбачає використання зброї при захопленні військової частини. Однак що там було зроблено? Їм наказали скласти всю зброю в збройовій і замкнути. Отже, під час захоплення в них не було зброї в руках. Ми їм відправляли бронежилети, їжу, поповнення для телефонів, зарядки. Крім того, ми закупили планшети, і наш журналіст-волонтер проїхав по багатьох стратегічних частинах, і за допомогою модему й планшета встановив камери над частинами. Таким чином усі могли бачити, що там відбувається, на окремому сайті. А командири говорили, що в них немає наказу чинити опір. І було сумно: коли в середині квітня військові частини почали здаватися, то командири говорили — привезіть заспокійливе для бійців. Тому що в них психіка не витримала. Їх учили одному — що потрібно відповідати зброєю на явно ворожі дії. А в житті вийшло по-іншому».