Розділ «Червоне море»

Баск'єрі вправно проштрикнув рибу гарпуном з тонким наконечником, спеціально призначеним для тендітних створінь, а тим часом кобра, нервово тріпочучи, ковзнула вздовж держална і вжалила вченого в палець. Сталося це так швидко, що Баск'єрі не встиг одсмикнути руку. Негайно розрізали рану, виссали кров, зробили укол бідоласі і доставили його на «Форміку».

Схвильовані цією подією, ми й не помітили, що Кусейр нарешті прокинувся і на нас звернули увагу. В супроводі військових чинів на борт «Форміки» прибув єгипетський капітан. Він поводився вельми люб'язно і запросив нас до своєї резиденції, яка містилася в будинку, на манер замку, прикрашеного кам'яними зубцями. Біля входу стояли чотири гармати, відбиті, — за словами хазяїна, — ще в Наполеона. Частуючи нас холодним кока-кола, гостинний хазяїн бомбардував нас запитаннями про експедицію. Ми відповідали йому італо-англо-французькою сумішшю. Потім капітан показав нам численну колекцію черепашок, величезних заспиртованих омарів, а також своїх чудових голубів. Деякі з них, найбільш приручені, кумедно підстрибуючи, бігали за ним по подвір'ю. Капітан розповів, що в Кусейрі є фосфатна фабрика, де працює багато італійців. Ми вже збиралися йти туди, коли з'явився сам директор фабрики. Ще зранку він почув про прибуття італійського корабля і прийшов довідатися, хто ми такі.

Директор був настільки чемним, що запросив нас, а ми радо погодились відвідати італійську колонію, яка загубилася на низинному пустельному узбережжі Верхнього Єгипту. Минувши запорошені пилом, потріскані від сонця хатини арабів біля напівзасипаної піском розваленої фортеці, ми побачили між невеличкою стрункою церквою і фабричними спорудами шеренгу чистеньких будиночків у класичному стилі італійських селищ в Африці. Будиночки потопали в зелені садів. На фабриці ми познайомились з італійськими техніками і довідались про те, що Кусейр існує виключно завдяки цьому невеличкому підприємству. Фабрика постачає Кусейр водою та світлом (не кажучи вже про більш серйозні речі), завдяки фабриці, тут існує невеличкий порт. Разом з італійцями працюють місцеві жителі, а їх діти вчаться в італійській школі. В супроводі симпатичного вчителя-венеціанця відвідуємо школу. Приємно задоволений нашою цікавістю, він радо показує надзвичайно цінну колекцію чудово законсервованих риб, яку він почав збирати з того часу, коли приїхав сюди.

Всюди нас зустрічали радісно і привітно, запрошували погостювати ще хоч один день.

Коли «Форміка» залишає маленький порт, ми пригадуємо своє перше враження від Кусейра. Нам здалося мертвим маленьке німе містечко, осяяне сліпучим сонцем та відблисками моря. Ми сподівались у найкращому випадку зустріти якого-небудь посоловілого від спеки араба, з яким і розмовляти буде не зовсім просто. Але все вийшло зовсім інакше. Ми сподіваємося ще раз зайти до Кусейра, коли будемо повертатися назад, щоб побачитись з друзями, які так гостинно нас зустріли.

ОСТАННЯ БУРЯ

Наша подорож триває. Йдемо на південь. Біля островів Суакін налітає шторм, не такий, правда, шалений, як раніше, але досить сильний. Ми змушені сховатися в Порт-Судані. Обминувши маяк Сангаб — високу залізну споруду, що карикатурно нагадує Ейфелеву башту, — «Форміка», тікаючи від шторму, заходить у протоку, яка веде через лабіринт островів та скель до порту.

Біля маяка кружляють зграї морських птахів. Трапляються величні фрегати, багато чайок та інших крилатих рибалок. Вони зненацька, склавши крила, пірнають у воду і за хвилину з'являються на хвилях, тримаючи в дзьобі рибу.

У Порт-Судані ми познайомилися не тільки з птаха-ми-рибалками, з маяком Сангаб, а й з Прокопієм — неймовірно гладким і добре вихованим греком. Після того, як ми купили щось з дюжину листівок, на яких зображені африканські воїни фуззі-вуззі в повному озброєнні, в перах, з щитами та списами, він почастував нас чудовим обідом. Тут ми покуштували кілька витончених арабських страв.

Наступного дня ми пливемо далі. Останні дві доби не мають кінця, а вахти — гірші за китайські тортури. Здається, наша подорож ніколи не закінчиться… У нас уже терпець вривається, коли раптом нашим очам відкривається біле містечко на березі великого острова. Острів і материк з'єднує довгий мол.

Біля нашого борту з'являються дві знамениті «самбуки» — арабські човни з трикутними вітрилами, схиленими так низько, що вони майже торкаються води, — і супроводжують нас до самого берега.

Двадцять сьомого січня о дев'ятій годині тридцять хвилин «Форміка» причалює до пристані Массауа. Подорож, можна сказати, закінчилась.