Розділ «Воскресіння чаю»

Сьогодні для більшості небайдужих до української поезії читачів назва «ДАК», на відміну від львівської «Скрині» 70-х, сьогоденних «Бу-Ба-Бу» чи «Пропалої грамоти», нічого не означає. Тимчасом так називалося творче об'єднання, яке існувало на початку 80-х років у Бахмачі на Чернігівщині. Його започаткував молодий поет Володимир Кашка. Ось як згадує про це він сам:

Ми належали до покоління, вихованого на сторонніх спогадах про не таку вже й далеку культурно-духовну відлигу, яка породила «шістдесятників», і на реаліях наступного в часі льодовикового періоду брежнєвщини, котрий остаточно поруйнував ілюзії і рештки віри в життєспроможність нав'язаних ідеалів… Бахмацька естетична група 80-х років була химерним видовищем, котре не мало, на перший погляд, ні достатніх причин, ні передумов для виникнення і буття. Містечко з провінційними культурними запитами. Районна газета… Цілком несподіваною на цьому тлі була з'ява вчорашніх школярів — молодих поетів, прозаїків, критиків, — об'єднання акселеративного, хворого на провінційність і богемність, претензійність і чарівне дилетантство водночас. Орієнтація на осягнення світів Еліота, Рільке, Сен-Жон Перса, Рембо, Целяна, Хіменеса, Ґарсія Лорки. Захват із приводу відкриттів Антонича, Свідзинського, Плужника. Раптом виявилось, що російську літературу досі нам подавали з однією начебто метою — приховати справжнє її обличчя і розмаїття… («Міф про ДАК».)

Автори з бахмацького ДАКу не мали ні спільних естетичних засад, ні цілісної концепції або конкретної філософської системи. Жодного маніфесту, декларації а чи статуту; перефразовуючи Торо, формотворчу основу бахмацького ДАКу можна було б означити як «школа без принципів», а шукаючи аналогій, пригадати відсутність «організаційного заникнення» в київській поетичній школі чи в тій-таки «Скрині», з окремими представниками якої, до речі, ДАК іще на зорі свого існування встановив безпосередні дружні зв'язки: від листування й зустрічей до обміну рідкісними книжками та власними рукописами (з цього приводу є цікава стаття Олександра Гриценка «Поети довгої зими» — «Прапор», 1989, ч.2). Перед нами постає не літературна школа в традиційному значенні, а справді-таки осередок естетів, крихітна оаза світла в тодішньому тоталітарному мороці. А крім спільного захоплення несанкціонованими (а часом і реально небезпечними в тодішній життєвій ситуації) релігією, літературою, музикою та мистецтвом, окрім власної творчості та дружніх стосунків, окрім спонтанного, часто неусвідомлюваного опору антигуманній комуністичній державі молодих людей, «учорашніх школярів» Володимира Кашку, Костянтина Москальця, Миколу Туза (згодом усі троє закінчили Літературний інститут у Москві) та Андрія Деркача об'єднував  д у х  ч а й н о г о  р и т у а л у.

Слід одразу ж застерегти від непотрібних паралелей. Ідеться не про механічне запозичення японської «чайної церемонії». Ритуал ДАКу — явище автохтонне, він створювався незалежно від зовнішніх чинників, і будь-яке запозичення виглядало б неприродним, претензійним, просто смішним (щось на кшталт московських або київських кришнаїтів). І хоча засновники ДАКу охоче повторювали сакраментальне «дух чань подібний до духу чаю», не забуваючи встромити квітучу галузку черешні до пляшки з-під російського саке, але якраз цим майже вичерпуються аналогії з культурою Кенко-хосі і Юкіо Місіми. Водночас ідеться не про славнозвісні «кухонні посиденьки», що про них охоче згадують чи не всі колишні дисиденти і представники творчого андеґраунду. Чому так? Пригадаймо слова Яна Парандовського з його «Алхімії слова», присвячені духовній посестрі чаю — каві: «Навіть вино не може суперничати з нею. Кава не стає між дійсністю і нашою думкою, не шкодить механізмові нашої уяви, не обманює наших почуттів! Вона залишає нам цілковиту незалежність, лише підсилюючи витривалість при напруженні думки, а думка під її впливом стає легкою, ніщо її не сковує, кава проганяє втому і все, що та з собою приносить: апатію, сумніви у власних силах, смуток із приводу очікуваних перепон і труднощів. Дехто отримує таку ж допомогу від чаю».

В нашому випадку «дехто» — це ДАК. Міцний до терпкості чай і цигарка або люлька, натоптана власноручно вирощеним тютюном, якою затягуються в перервах між ковтками, стали невіддільною частиною творчого процесу насамперед. Сідаючи до чистого аркуша паперу, зосереджуючись над віршем або щоденниковим записом, представники ДАКу досягають внутрішньої рівноваги й гармонійного, без розривів, плину думок завдяки цим двом чинникам: чаєві й тютюну.

Варто відразу ж зазначити типову для всього ДАКу рису: більшість створених ними текстів належать до щоденникових або подібних записів, так званих «сполохів», які нагадують «дзуйхіцу» — в цьому жанрі писали Сей-Сьонагон, Камо-но Тьомей, згадуваний уже Кенко-хосі та інші; жанр, більше властивий знову ж таки японській, а не українській літературі.

Той самий принцип зосередження творчої енергії, що керує письмом та потоком свідомості, був визначальним і під час чайного ритуалу, коли весь ДАК або його частина збиралися для того, щоб прочитати один одному нові вірші, «дзуйхіцу», обговорити філософську, релігійну, мистецьку проблему, «випити чаю».

Зустрічі ці зазвичай відбуваються в домі Володимира Кашки, і керував підготуванням до ритуалу господар. Він ставив кип'ятитися воду, споліскував заварник від зужитої заварки, готував чашки, клав ситечко для проціджування чаю. Кожен із гостей мав «свою» чашку, і цілком небажаною річчю було би помінятися ними між собою, а тим більше — з господарем — через недогляд.

По тому, як закипала вода, господар іще раз, уже окропом, споліскував заварник, сипав до нього три-чотири-п'ять-шість (залежно від якості чаю) ложечок заварки, заливав, загортав заварник у чистий рушник і ставив настоюватися на підвіконні. Якраз там, на підвіконні, а не деінде, було місце для достигання чаю впродовж семи-десяти хвилин.

Порушення бодай однієї з умов приготування чаю може зіпсувати весь ритуал, звести його нанівець (до прикладу: вода недостатньо закипіла, а її вже поквапилися залити в заварник; чи, розливаючи готовий чай, забули про ситечко — і в чаї плавають чаїнки, чіпляючись до язика та губ; менша або більша, ніж належить, порція заварки тощо). Ось, до речі, іронічне пояснення необхідності користуватися ситечком:

Чекай-но, я візьму ситечко. Ти ж бо знаєш, у приготуванні та споживанні чаю я не міняю власних звичок. За нормального гумору навіть заварювати чай нікому не передоручаю. Так от — ситечко. Коли я кладу його на вінця чашки і ціджу із заварника темно-рудий настій, часто згадую одне з ірпінських літературних збіговиськ, а певніше, одне робоче засідання семінару, де я читав шматки з «Контра-пауз», зовсім далекий від гадки, що після читання мене понесуть над чистими ірпінськими снігами на руках яко пророка, але й певний, що мене не освищуть, бо при наскрізній пафосній глупоті тодішніх поетичних претензій нове покоління українців уже дотягувалося пальцями тої стелі в культурі, за котрою починається атмосфера терпимості до чужинців, супутня радісному острахові перед очікуваними перемінами. Я читав спокійно, бо здогадувався, що говорити про вірші не буде кому. Так воно й сталося; але одна дівчина, якій безперемінно треба було сказати щось оригінальне — вона перебувала саме на тій порі, коли без уваги сторонніх чоловіків життя видається катастрофічно ущербним, — ота дівчина вдалася до простенької, як пір'їна, розгорненої метафори: коли чай у склянці розбовтують ложкою, а потім ложку забирають, рідина ще довго кружляє за інерцією, несучи чаїнки, які, проте, поволі осідають на дно. Тоді чай набирає звичної прозорості й виразності. І от вона, та дівчина, пророкує, що таке овиразнення відбудеться з часом і в моїй поезії. Тепер ти розумієш, чому я завжди послуговуюсь неодмінним ситечком?

(Володимир Кашка, «Ситечко».)

Теплої пори чай пили на свіжому повітрі, за столиком, укопаним під яблунею; в дощ і восени, коли ще не вдарили приморозки — в майстерні Кашки, за його робочим верстатом, що водночас слугував письмовим столом; узимку — на кухні.

Розливає чай і слідкує за тим, щоб чашки не залишатися порожніми, так само господар. Під час звичайної зустрічі готується один заварник, на свято — два або й три. Свята бувають різними — від Різдва й Великодня до того, що зацвіли черешні або почало опадати листя, випав перший сніг чи написався новий вірш. Святом може стати приїзд когось із членів ДАКу, — адже, починаючи від 1981 року, Бахмач по черзі залишали і знову поверталися до нього  Микола Туз, я і сам Володимир Кашка; Андрій Деркач угалі мешкає в Чернігові, завжди з'являючись до Бахмача як гість.

Дивлячись на речі ширше, можна впевнено стверджуати, що святом стає  к о ж н е  заварювання чаю. Тільки та діяльність, яку осмислено виконують щодня з невдаваним зацікавленням і ретельністю, може називатися живим дієвим ритуалом. Це добре розумів, скажімо, Андрій Тарковський, — досить пригадати те сухе дерево в «Жертвопринесенні», яке щодня поливають батько з сином. Можливо, замість «зацікавлення» доречнішим було би слово «зачудування». Ті, що здійснюють чайний ритуал, зацікавлені насамперед у виконанні його належним чином. Можливі наслідки ритуалу не є метою його учасників, для них вони — щось меншевартісне й не зовсім обов'язкове. Сповна в дусі заповідей Кришни учасники ритуалу не «прив'язуються» до плодів своєї діяльності, — позаяк і зерном, і квіткою, і плодом пиття чаю є… пиття чаю. «І все, що робите, робіть від душі, як для Господа, а не для людей…» (Кол. З, 23).

Без сумніву, чайний ритуал ДАКу — це різновид спільної медитації. Умовно її можна поділити на три частини: 1) приготування до медитації; 2) роздумування над Темою; 3) закінчення.

Розглянемо кожну з частин окремо.

1. П р и г о т у в а н н я  д о  м е д и т а ц і ї. Поруч із підготуванням необхідного начиння — чайника, заварника, ситечка, чашок, — і під час очікування на окріп та на ту мить, коли чай буде готовий, триває відповідне настроювання на характерний лад цієї медитації: перебираються різноманітні теми для подальшого роздумування над ними вголос, приходять рішення, які саме вірші чи «сполохи» варто почитати друзям, розповідаються менш важливі історії, до яких під час власне розмислювання Теми вже не буде стосунку, — це огляд подій, що сталися в період між двома зустрічами, відгук на щойно прочитану книгу, анекдот тощо. Самі по собі ці історії і є тим підґрунтям, на якому виросте безпосередньо сьогоднішня Тема. Але поки що це не вона. Жоден із учасників ритуалу не знає достеменно, яка саме тема виявиться найактуальнішою, хоча кожен має щодо цього власні припущення й не зовсім усвідомлені сподівання. Жодного разу за п'ятнадцять літ не було випадку, щоб хтось один звернувся до решти з такими, припустімо, словами: «Хлопці, а давайте-но поговоримо про паралелі у творчості Антонича і Ґарсія Лорки». Найліпше про Тему цієї медитації знає, мабуть, дивовижний напій, який набирає снаги в заварнику на підвіконні. Може, тому на нього й чекають із таким нетерпінням — чекають на Тему, яка з'явиться майже одночасно з витонченим духом свіжого чаю разом із першими ковтками таємничого, по суті, трунку.

2. Р о з д у м у в а н н я  н а д  Т е м о ю. Тема може виявитися найнесподіванішою: від слів Христа або Кришни — і до обговорення власних тільки-но прочитаних творів, які, своєю чергою, притягують безліч асоціацій і ремінісценцій; від спогаду про подію кількарічної давнини, що сталася з ДАКом — і до кінофільму Тарковського та поезії Тютчева; від пісень Дженіс Джоплін або Джима Морісона — і до пісень Тараса Чубая та Костянтина Москальця. Тема обов'язково виявиться важливою, такою, що її не можна обминути сьогодні, віддавши перевагу іншій. Скупчення уваги, зосередженість, інтенціональність, спрямована сконцентрованість, «логос-медитація», — кожен із цих «синонімів» пасує до духовного акту, яким є роздумування над Темою.