Розділ «Дар безсоння. Історія хвороби, написана самим хворим»

Я бачу світ і себе так, як «бачить» фотооб'єктив, — фрагментарно, пласко, відчужено від «об'єкта». Одначе, в кожен із моментів такого бачення я не перестаю пам'ятати про його неправдивість, несправедливість і своєрідну ілюзійність, не забуваючи водночас про те, що відносно недавно, яких шістнадцять літ тому, моє світосприймання й самопочуття мали засадово відмінний характер та структуру, чули змістовнішими, ймовірнішими і, певна річ, прийнятнішими. Водночас я добре знаю, що сполохи правдивого бачення, яке за інтенсивністю й за тим, що умовно можна назвати «голографічністю», нічим не поступаються тодішньому «світоглядові» (якщо взагалі не є продовженням його) — такі сполохи можливі й сьогодні, кожної довільно обраної хвилини. Моє страждання полягає в занадто добрій пам'яті і в занадто доброму знанні про спонтанність таких сполохів. Грізна своєю красою реальність стоїть поруч, але її неможливо викликати. Неможливо змайструвати або зорганізувати умови для її візиту в «сюди». Те, чим займаються дослідники психоделіків, є відчайдушним криком протесту проти отакого стану речей. Керуючись своїм протестантськими емоціями та концепціями, майстри психоделіки вдаються до ґвалту власної свідомості; але це ґвалт не з любові, а з принципу, і, як кожний ґвалт, він приносить маловтішні або, в кожному разі, не зовсім ті результати, яких від нього сподівалися. Заживаючи наркотики, людина повертає собі втрачене «голографічне» бачення; але бачення чого? Бачення внутрішніх територій, про існування яких вона часто й не підозрювала. Тимчасом її актуальна екзистенційна ситуація вимагає геть чисто такої ж рецепції, але не в подобі спорадичних сеансів за посередництвом заштриків, а у вигляді безперервного стану, незумовленого жодними посередниками. Навіть у тому разі коли безсмертя душі було б давно доведеною справою, це нічого не змінило б. Адже для присутньої тут-і-тепер душі майбутнє повернення в трансцендентне грає не вирішальну, а допоміжну роль. Пам'ять про Боже Місто, про вічну Домівку в небесах може підтримувати, а часом і рятувати нас у подорожі «долиною сліз». Добре знати про присутність і незнищенність Царства Божого в собі, навіть тоді, коли ті забув шляхи, які ведуть до нього. Але самого себе мало для себе. Мало зажити наркотика й вирушити в інші, дивовижніші й карколомніші, а головне — приємніші, ніж тут-і-тепер, мандри собою, якщо навіть це «собою» тотожне всій множинності Всесвітів. Мало, тому що істотне в людському житті полягає в поверненні саме сюди, в уже створений стан свідомості, який прийнято вважати «нормальним» — хоча мало хто заперечує його непридатність, а в окремі моменти — й цілковиту нестерпність. Кожен мандрівник змушений повертатися. І в цьому також криється одна з найбільших загадок буття. Хіба справедливо — повертати сюди, де мало що змінилося, не дивлячись на те, що зміни відбуваються щомиті; сюди, в евклідів простір, у лінійний час, у постколоніальну країну з украй здичавілим, винародовленим населенням. Хіба це можна витримати, коли після найвищих, найсокровенніших релігійних екстазів й одкровень тобі доводиться йти до зубного лікаря — і корчитися від нелюдського болю?

Несправедливо. Нестерпно. Неможливо. Але ти повертаєшся саме сюди — до здичавілих юрб, до напівзруйнованого тіла, до звуженої та зацькованої свідомості. Ти бачив демонів і янголів, ти розмовляв із Ґете і слухав, як Моцарт грає на клавесині, ти кохався з Афродитою, споглядав Святу Трійцю і ріс трояндою, п'ючи дощі благословення, послані тобі Господом, усвідомлюючи процес фотосинтезу у своєму листі й розуміючи обмін води та солей у своєму корінні… Але ти ж таки опиняєшся тут, де треба прати шкарпетки, щоб вони не смерділи потом, виконувати ту або іншу працю, щоб отримувати гроші на харчування та одяг, і робити купу інших справ, хоч яких часом нудних і безглуздих. Можеш трактувати це як пастку напередприсутнього буття, до якої екзистувала-таки довірлива душа; можеш тлумачити це як посланництво й покликання Сина Божого, уявляючи свої діяльність і бездіяльність як перетворення царства земного на Царство Небесне, або ж, скажімо, брати приклад із «вигнанця Назона, Старого, кволого, забутого всіма В краю, де цілий вік негода, та зима, Та моря тужний рев, та варвари довкола…». Можеш узагалі відмовитися від будь яких тлумачень і спробувати жити так, ніби нічого особливого не сталося, тобто так, як живе більшість твоїх напівозвірілих співгромадян. І навіть записатися до якої-небудь партії. Можеш і далі мандрувати внутрішніми просторами серця або вправлятися в йозі. Але хоч би чим ти займався,  з в і д с и  тобі не вибратися аж до смерті. Попри безсоння, попри хвороби, попри депресію та безліч подібних привабливих речей, твоє тіло знову знаходитиме шлях для повернення саме в тутешнє — а не тамтешнє — пере-бування, попри всю його жалюгідність і остогидлість.

Отак закінчується іще один відтинок цієї не дуже веселої історії. Та й чи може бути веселою історія хвороби? Може, саме такою вона видасться фахівцеві. Але хто з нас є фахівцем достатньою мірою? Хто з нас є настільки мертвим, щоб сприйняти своє або чуже життя як відмінність? Бо якраз відмінність викликає сміх найчастіше.

…Якби прийшов маленький принц і попрохав намалювати моє безсоння, я, мабуть, намалював би ось таку картину: куля із дзеркальною поверхнею, як усередині, так і назовні; в центрі кулі світиться електрична жарівка моєї свідомості. Це світло не проникає назовні, засліплюючи власним відображенням і виснажуючи мене ж таки; натомість образи зовнішнього світу не можуть проникнути до кулі й сприйнятися свідомістю; їх від-ображає, тобто відштовхує зовнішня дзеркальна поверхня. «Розумієш, — сказав би я маленькому принцові, — сталася прикра помилка. Хтось переплутав матеріали, з яких слід було виготовити кулю, узявши замість прозорого скла дзеркальне. Прозорість і дзеркальність мають багато спільного між собою, та все ж вони принципово відмінні». — «Може, той неуважний майстер страждав через безсоння», — сказав би маленький принц. Хоч що там, а існування незримого бар'єра між моєю свідомістю й зовнішнім світом є справою цілком очевидною. Не виключено, цей бар'єр створюється не стільки психопатичними чинниками, скільки чинниками фізичного порядку, тобто життєдіяльністю тіла. Замість того, щоб бути свого роду оком, яке вбирає кольори та лінії зовнішнього світу, спрямовуючи на них образотворчу інтенцію, моє тіло перетворилося на замкнену ззовні і зсередини в'язницю, певний різновид термоса із дзеркальними стінками, де постійно зберігається висока температура. Так, ніби хтось одного разу набрав повні легені повітря — і вирішив прожити решту життя рахунком оцієї порції кисню, не вдихаючи й не видихаючи. Протягом сотень безсонних ночей я намагався з'ясувати причину цього протиприродного рішення потаємних сил моєї психіки, рішення, яке межує зі свідомо викликаним паралічем, точніше, з каталепсією. Живе, що вдає неживого — цей принцип покладено в основу механізму самозахисту деяких видів комах. Якою ж страшною мала бути небезпека, якщо вона допровадила мене до рівня комахи; якщо я не можу навіть пригадати її, настільки глибоко й, може, безповоротно витіснено цей моторошний зміст у найдальші шари підсвідомості; а без пригадування неможливе жодне осмислення та розуміння, жодне зцілення. Швидше за все, — переконую себе, — я був непідготованим до сприйняття тодішньої катастрофи; може, вона сталася в ранньому дитинстві або ж і далі, на тому рівні, який називають «перинатальним». Я знову й знову перебираю чорні кульки невеселого ружанця, але жодне з припущень не викликає довіри; ймовірно, ціла сукупність життєвих негараздів дійшла одного разу до критичного пункту і саме тоді пролунав настільки оглушливий вибух, що я не встиг навіть почути його.

У своїх розшуках я мушу одночасно бути і лікарем-діагностиком, і хірургом. Ситуація ускладнюється ще й тим, що операцію треба виконати на собі, наперед відмовившись від застосування наркозу. Це ще раз перегукується з міфом про Едіпа, приреченого виконувати функції слідчого, судді, виконавця вироку — і злочинця. Істота трагедії, принцип дії пекельного механізму пастки, до якої втрапила необачна, самовпевнена душа, — цей істотний принцип розкриває закони своєї побудови і дії надто вже повільно, як на одноразове людське життя, нерозривно пов'язане з плинністю часу та крові. Хоча, переглядаючи вже створений життєвий матеріал, я дедалі частіше переконуюся в тому, що навіть у цій на позір перманентній виставі існують власні антракти, коли можна випити склянку холодного помаранчевого соку, бодай у загальних рисах осмислити зміст попередньої дії і зробити деякі припущення щодо подальшого розвитку подій-пригод. Добре тому, хто виконує драму, написану за класичними принципами єдності лінійного часу та евклідового простору: але, правду сказати, мені не траплялися такі улюбленці долі, фаворити Автора й Режисера. Натомість я зустрічав багатьох людей, без узаємності закоханих у власну долю, яка ненавиділа їх і користалася найменшою нагодою, щоб завдати їм удару, ще дошкульнішого за попередній. Загалом такі стосунки з долею вже мало нагадують виставу, тим більше — виставу класичної трагедії; це радше змагання двох боксерів різної вікової та вагової категорій, що його задля демонічної забави влаштував лукавий антрепренер. Ідеться не про те, щоб влаштувати поєдинок двох рівноправних  партнерів, а про те, щоб процес убивства слабшого й недосвідченішого суперника зробити якомога тривалішим і комічнішим. Найгірше те, що жоден із глядачів або інших свідків цього по-своєму витонченого вбивства не може втрутитися й хоч якось зарадити приреченому. Тому що кожен глядач і є тим приреченим; і треба було бути Сартром, щоб переконувати приречених у відсутності Режисера, присутності вибору та інших аналогічних ілюзіях. Навіть у тому разі, коли Режисера не існує, це нічого не змінює, — вбивство (а воно називається саме так) триває і щодня народжуються ті, кому судилося померти.

Усвідомлюючи це, ми живемо далі, зберігаючи, підтримуючи й захищаючи своє життя. Найвитонченіші душі не витримують наслідків реального усвідомлення всієї цієї історії з життям і вдаються до самогубства, частіше більш, ніж менш повільного. При цьому їхній вигострений довготривалим стражданням зір свідомості майже ніколи не потьмарюється і перед обличчям смерті; отож, ці шляхетні самогубці віддаються смерті з глибоким розумінням того, що це не вихід до джерел, але й не помилка, — всього-на-всього природний наслідок культурної ностальгії за трансцендентним. Тому що кожне життя, як найвище, такі найубогіше, шукає свого доповнення, знаходячи натомість смерть, яка є не доповненням життя, а його закінченням. Усе, що станеться або не станеться по тому, не сутикається з теперішньо-тутешнім (можна додати: більше не сутикається), включно з тими випадками, коли існує віра в потойбічне життя. Вибух трансцендентного лунає тоді, коли ці паралельні лінії перетинаються, коли тутешньо-теперішнє починає впливати на потойбічне, як, скажімо, в Дантовій «Божественній комедії», коли часове вливається у вічне, створюючи образ Троянди — і навпаки, як в «Енеїді» Верґілія, коли Анхіз показує Енеєві тих, кому судилося вирушити в час; але в кожному людському житті «сьогодні» таких речей не існує як сущих. Трансцендентне може впливати на наявне суще тільки своєю відсутністю в ньому.

Перечитуючи оці свої белетристичні вправи, я відчуваю гостре невдоволення. На тексті лежить порох вторинності; мабуть, це витівки архетипної ситуації, до якої потрапляє кожний, хто вдається до письма. Адже ще перед тим, як узятися за перо, той «кожний» уже потрапив до окресленого візерунка обставин, став складником образу, якого він не зможе побачити ззовні аж до того часу, доки не звільниться з-під чар панівної парадигми ілюзії. А звільнившися — чи потребуватиме він повернення? Пам'ять, сьогочасне сприймання та уява тягнуть плуга свідомості врізнобіч. Западає вечір, збентежений плугатар обзирає вщент понівечене поле й зі страхом та непевністю жене змилених коней до безсонної стайні. Бо це дикі коні, це коні вільні, коні-в-собі, і він ніколи не зможе порозумітися з ними на рівні поширеної мови, попри те, що і коні, і плуг, і плугатар, і понівечений ґрунт, — усе це одне й те саме існування, як і стайня, і вечір, і безсоння. Цій примарній єдності, нічим не скріплюваній ізсередини, окрім суто просторових понять, щомиті загрожує безповоротна руйнація.

Добре тому, хто не зауважує цього; але той, хто хоч одного разу помітив катастрофічну розбіжність між дійсністю та її відображенням у власних очах, очах «людини» — той уже не знайде спокою ні в цьому, ані в іншому світі доти, доки не позбудеться своєї приблизної свідомості, або ж доки не перетворить її на відповідну й належну. Він хоче бути й бути явним; але тисячоліттями вирощувана свідомість може запропонувати лише у-явлення, включно з уявленнями про саму себе, — тобто ілюзії мови, а не громоподібне мовчання реальності. Він розуміє, що йде хибним шляхом, намагаючись у-явити, а не ви-явити (або ж: явити) себе, проте інших шляхів не знає, а це незнання, і розуміння це породжуються ілюзійною природою якраз хибних шляхів. Він не може бути, він не може бути явним, — але небуття й неявність так само є неможливими. Це серединна земля, земля людей, де підкоряються парадоксальним законам, попри незгоду з ними, — або ж гинуть. Важко бути присутнім у світі, де правує відсутність, особливо ж тоді, коли світ цей у тобі. Але до смерті людину не залишає надія, що можна навчитися жити навіть за так обставин, — слід тільки перемінити власне сприймання, тобто перестати бути «людиною». Звідки виростає те, інакше сприймання, якщо воно неадекватне тутешній дійсності?

І хіба «навчитися жити» не означає «навчитися безсмертю»? Та варто лиш нам почути про таке, як ми одразу ж відчуваємо велетенське знеохочення до дальшої розмови на ці теми, — шістьох попередніх тисячоліть виявилося цілком досить, щоб обговорити їх усілякими способами; кожна з зацікавлених сторін мала змогу неодноразово висловити свої погляди. Одначе, суть справи полягає не у висловленні тверджень, а в їхньому безпосередньому впливові на реальне життя співрозмовників, в органічному засвоєнні ними непередаваного словами досвіду відсутності трансцендентного у повсякденному житті, яке невідворотно закінчується. Кожний із співрозмовників — кожний із нас, — є смертним через те, що жоден із тих, хто будь-коли жив на землі, не вмів жити. Шлях до безсмертя — це шлях належного образу життя; але ми не бачимо цього образу, ми не можемо відтворити його, тому що він був не створеним, a породженим; зайве й говорити, що створити образ безсмертного життя самотужки ми неспроможні.

…І ніби потверджуючи ці слова, на тополі озивається, а потім замовкає цвіркун. Так, пане цвіркун, до вечора далеко; рано ще заводити безперестанну пісню, якої хочуть від нас зоряні небеса — цих довгих медових фермат часів прощання з життям, у якому нам дуже рідко, та все таланило побувати святими й мудрими. Ця скороминуща святість — нагадування, часом дуже болісне, про нашу споконвічну нездійсненість у тутешньому буванні, тиха й абсурдна вимога бути довершеними, як Отець. А ось один із виявів часової мудрості: тут неможливо бути довершеними. Тут можна тільки тужити за довершеністю, знищувати себе, протестуючи проти цієї недосяжності, і в кращі хвилини бачити у тузі та самоспаленні хоч яке бліде й неповновартісне, та все ж виправдання. Бо ми, принаймні, тужимо не за багатствами або владою тутешнього світу. Ми тужимо за тим, що є неможливим для людини, браття цвіркуни й сестри мої нічні нетлі; тужимо, пам'ятаючи, що для відсутнього тут Господа можливим є все. Це успадкована туга і якраз вона є одним із найпереконливіших свідчень того, що ми вічно залишаємося дітьми Божими, шляхетною розсадою, яка до сьогодні не може прижитися тут. Проте, запорука нашої перемоги, нашого здійснення й позбавлення від туги та безсоння криється якраз у приживанні, хоч би яким огидним і нестерпним було воно часом.