Розділ «Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія»

Чи є наратор «Кобзаря» петербурзьким інтеліґентом? — До питання про український дуалізм. — Шевченко як перший український національний інтеліґент: самовизначення щодо літературних попередників, настанова на культурну емансипацію, нова парадиґма співжиття з імперією. — «Кобзар» — книга полемічна. — Опозиція «Україна — Росія»: міфолоґема «двох сіл». — «Художник» і «Петербурзький текст російської літератури»: проблема страждання — мазохізм чи потреба істини? — Естетика демонічного: Петербург у Міцкевича, Пушкіна і Шевченка. «Комедія» як кінець «Петербурзького тексту». — Український чорт і проблема Гоголя. — «Сон»: антисвіт в антитексті. — Град Сатани проти Граду Божого (вісь «Петербург—Київ»). Братство і упиризм як дві форми кровного зв'язку (Україна і Росія). — В обороні Шевченкового «інтернаціоналізму»: підлеглість національного етичному. — Метафізичний гріх Росії — неситість — і його оприсутнення в соціальній структурі імперії. — Цар — культурний антигерой. — Знову про «шашелі», або «малоросійське дворянство» в українській духовно-культурній історії: система вартостей і її фатальність. — Соціально-революційний смисл Шевченкового міфа: від Малоросії до України.

А одначе Г. Грабович не перший, для кого розкол Шевченкового життя на видимість і сутність склав неподоланну теоретичну проблему. Першим був К. Чуковський, так само петербурзький інтеліґент, хоч і з іншої епохи, і до логіки його думки варт приглянутися пильніше — не лише тому, що вона майже без змін дублюється Грабовичем, геть і з тією самою остаточною «похибкою зору» стосовно представленого в «Кобзарі» художнього світу, що в ньому, вважав К. Чуковський, Шевченко цілком скидає своє петербурзьке «Я» й перетворюється на якого-небудь «дніпровського Остапа, Максима чи Ярему» (за Грабовичем, втілює нативістську модель ідеальної спільноти). Наскільки оманливе таке перетворення, наразі говорити не будемо, нас-бо значно більше цікавить те, чого і К. Чуковський, і Г. Грабович не потрапили в Шевченкові сприйняти (і оцінити!) і повз що з подивугідною незворушністю проходило кілька поколінь шевченкознавців: «Шевченко живе в Петербурзі шістнадцять років, на Васильєвському острові, він до шпіку кісток петербуржець, але де в його „Кобзарі“ цей Васильєвський острів? — де ж він хоч у найдрібнішій рисі психології? Де в „Кобзарі“ Брюллов, де Академія мистецтв? Шевченко може прожити з Брюлловим десятки років, побожно до нього ставитись, наслідувати його всіляко в малярстві, в убранні, в зачісці, балакати з ним про Дюрера, Ґвідо Рені, Тенірса, але ось він узявся за перо, і де ти тоді, Брюллов! Де тоді ресторан Юрґенса, де Ізлер, Александрінський театр, і Каратиґін, і „Северная Пчела“, і „Золотой Якорь“, і Ніколай Полевой, і граф Яків де Бальмен, і Даль, і Перовський, і Плетньов, і „расстєгаї“, і Адольфінка?»[63] — словом, усі «цивілізовані, прогресивні цінності», без яких годі уявити собі світ петербурзького інтеліґента 40-х років XIX століття, надто коли цей інтеліґент, як твердо знаємо з документів, належав до столичної артистичної «сметанки», до того ж і сам залишив (у російській повісті «Художник», точніше, включених до неї автобіографічних — навіть зі збереженням імен! — петербурзьких листах протаґоніста) сливе що археографічно докладний звіт про пору власного «хвацького студентства»?

К. Чуковський, сам бувши письменником, розв'язує цю проблему чисто художнім прийомом — аналогією з російським танком Наташі Ростової, котра, відчувши в перших звуках народної музики автентичну етнокультурну стихію, вмент позбулася своєї інокультурної, сформованої вихованням «персони»; Г. Грабович вдається до психоаналітичної інтерпретації, протиставляючи в структурі Шевченкової особистости світ дитинства — світові дорослому. Проблема погодження в Шевченкові, висловлюючись термінологією М. Бубера[64], світу «зовнішнього» («сприйнять і впливів», тобто, насамперед, накинутої ззовні й абсорбуючої, через освіту, соціально-культурної системности, вкупі з мовою, яка цю системність у- та о-свідомлює, — російською) й світу «субстанційного», того, що проявляється в духовному онтоґенезі через усвідомлення людиною свого родоводу, спільности крови як гаранта часотривкости індивідуального буття поза його фізичними межами, справді ненадумана — але проблема ця аж ніяк не спеціально Шевченкова. Це — класична для новітньої доби (і двадцятим століттям не знята!) проблема українського дуалізму, вимушеного й неуникненного для всякого внесамостійненого народу неспівпадання його фактичного історичного буття, опанованого колонізатором, з буттям самісним, сказати б, «інфраісторичним» (котре зазвичай випродуковує «альтернативну» історію цього народу — духовну, яка й стає предметним аналогом його тожсамости).

На індивідному рівні таке роздвоєння — що дається взнаки негайно, тільки-но індивід покидає замкнений етнокультурний мікрокосм патріархального села (бо ж саме це останнє, яко сутий консервант традиції, несе на собі головний тягар етнозахисної функції) й інтеґрується в соціальні структури неіманентного йому «зовнішнього» світу (через освіту, військо і т. д.), — виступає як драма екзистенційного вибору (не просто між правним «чужим» та безправним «своїм», а — між двома культурами в собі самому, з яких одна тлумить іншу). Власне в горнилі цієї драми відбувалося становлення нашої національної інтеліґенції в XIX столітті, як у підросійській, так і в галицькій, «австрійській» Україні[65], — відбувалося за моделлю, вперше заданою (і здійсненою!) Шевченком: тільки його можемо з повною підставою вважати першим національним інтеліґентом, отже, таким, що виразно усвідомлює репрезентативність своєї діяльности щодо окремої й самодостатньої національної спільноти. Попереднє покоління творців нової української культури, соціально й світоглядово — типових представників «малоросійського дворянства», цих gente Ukraini, natione Russi, — такої свідомости не мало, і Шевченко, об'єктивно виступивши на літературному терені як спадкоємець їхньої традиції і навіть — з позірною поштивістю — заманіфестувавши своє спадкоємство в ранніх віршах, звернених до І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка (де першого величає «батьком», а другого «батьком отаманом»), тим не менше, як незаперечно довів Ю. Шевельов, від самого початку їм обом різко й недвозначно протиставився[66], і то саме по лінії сходження-розходження з російсько-імперським культурним каноном: вірш «На вічну пам'ять Котляревському» є фактичною мовно-стильовою антитезою не тільки «Енеїді», а й цілому феномену «котляревщини» з її нарочито «зниженою» наративною маскою (маскою, мовлячи за Єфремовим, «грубого варнякання»), перетвореною в колоніальному контексті на «розпізнавчий знак» автентичного українства[67], а звернення до Основ'яненка містить майже відкриту ідейну полеміку з адресатом (безпосередню — з опублікованим в «Отечественных записках» Квітчиним «вірнопідданчим» нарисом «Головатий», опосередковану — з цілою, сказати б, творчою програмою «батька отамана», котрому «літературне дитя» de facto з усією серйозністю докоряє за змарновані — дарма що вбезпечені тамтого авторитетною позицією — можливості висловити правду української історії так, «щоб нехотя / На ввесь світ почули»). Себто в обох випадках має рацію Ю. Шевельов, «попри всю пошану — це нищівна критика й заперечення»[68], а вже про пору  найвищої творчої зрілости годі й казати: у 1847 p., готуючи до друку нове видання «Кобзаря», Шевченко подає, у згорнутому вигляді, теоретичне обґрунтування української літератури як національної в широкому контексті, від слов'ян до шотландців, і під цим оглядом нещадно ревізує всю наявну спадщину, головну проблему якої вбачає власне в тому, що можемо нині назвати роздвоєнням, — у відчуженні від автентичної етнокультури. Тому «Енеїда» визначається як «сміховина на московський шталт», Г. Квітці-Основ'яненкові й С. Гулаку-Артемовському закидається недостатня увага до мови, спричинена «мерзенним і богупротивним панством», отже, внутрішньою інокультурністю, та й Сковорода не витримує тесту на «українського Бернса», бо його «збила з пливу латинь, а потім московщина», — сучасників же закликається «на москалів не вважати»: «нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми — по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди»[69].

 Маємо тут справу не просто з нативістичним інстинктом «свого» й «чужого», який відзначає у Шевченка Г. Грабович (на рівні інстинкту таке розмежування мало місце не тільки в Котляревського чи Гулака-Артемовського, а навіть і в Гоголя), — а з цілком послідовною й конструктивною світоглядовою настановою на розмежування: із зачатковою програмою розбудови національної культури як духовного кореляту спільноти. Тільки крізь призму цієї настанови можна по-справжньому оцінити поетову «пристосованість», оте «петербурзтво до шпіку кісток», що його україномовна стихія «Кобзаря», на гадку тих дослідників, які виявили достатньо проникливости, аби взагалі застановитись над цим питанням, начебто відторгає, як чужорідну тканину. А тимчасом це неправда. Петербург повсякчас присутній у «Кобзарі», і явно, і неявно — інша справа, що це не зовсім той «Петербург», який ліг в основу так званого «Петербурзького тексту російської літератури»[70], тим-то К. Чуковський, законне дитя її Срібного Віку, й не зумів його завважити, розглядаючи Шевченка на неіманентних йому, з іншої національної традиції запозичених підставах, — і фактично те саме робить Г. Грабович, поміщаючи його всередину цим разом вже американської системи вартостей (якщо виходець з «низів» спромагається на «повний життєвий успіх», і «все це не знайшло відображення в поезії»[71] й не зробило його щасливим, то причину треба шукати в травмі дитинства).

Іронія в тому, що схожою логікою керувався й Микола І, виносячи Шевченкові свій славнозвісний розгніваний вердикт, і Олександр II, відмовляючи йому в амністії: талановитий кріпак, викуплений на волю «щедротами августейшей фамилии, пожаловавшей за него помещику… 2500 руб. ассигнациями», замість сповідувати до імператорської родини трепетну вдячність, доходить «до такой наглости… и такой неблагодарности», що забуває в монархові «и августейшем семействе… благотворителей, столь нежно поступивших»[72] з ним, та береться писати антимонархічні вірші, отже, діє всупереч сподіваному нормативу… З листів і щоденника бачимо, що Шевченко дійсно-таки ніколи не ставив свій викуп з кріпацтва в будь-яку морально-психологічну залежність від асиґнованих царською родиною двох з половиною тисяч, — своїми справжніми доброчинцями він вважав К. Брюллова, котрого всюди йменує не інакше як «великим», В. Жуковського, якому присвятив «Катерину» «на память 22 апреля 1838 года» (день викупу); сімейство гр. Ф. Толстого, віце-президента Академії мистецтв, що виклопотало йому визвіл із заслання, для нього незмінно — «святі заступники», до друзів, що підтримують його в Новопетровському укріпленні листами й грішми, він раз у раз адресує в щоденнику палкі подячні молитви, — але все то люди, так чи інакше близькі йому по духу, імператорське ж доброчинство для Шевченка не більш ніж «нелепая басня», котра йому «не дешево обошлась» (запис у «Журналі» від 19 червня 1857 p.), — образно мовлячи, Шевченка викупили, але не купили: система його ціннісних орієнтацій «не затемнялась» особистими злетами й падіннями, і, у ширшому історичному контексті беручи, цим упроваджувалася в культуру радикально нова парадиґма співжиття українського індивіда з імперією — на засадах виключно міжлюдськи-приватних, тобто позаінституційних зв'язків, коли всі без винятку соціальні інституції імперії, від монарха (бо монарх — саме інституція, а не особа) до війська, церкви і навіть школи[73], розцінюються як «злоначинающі». Зайве доводити, наскільки незвичним був такий непримиренний антагонізм для тодішньої української еліти з її глибоко вкоріненою традицією служби сюзеренові та відповідним наскрізним сервілізмом[74], — не то покоління Квітки й Котляревського, а навіть П. Куліш виявився невільним від неї, погодившись після розгрому польського повстання 1863 р. стати в Польщі на урядову посаду — провідником русифікаторської політики режиму, а про інших Шевченкових сучасників годі й казати: роль «малоросійського поета» як своєрідного блазня-трикстера була в тогочасній російській культурі складена, розучена й вельми успішно грана, геть і в придворному варіанті (в особі такого собі Ф. Карпенка, до речі, улюбленця Миколи І), тож та обставина, що Шевченко, якому, у разі він прийняв би цю роль, відкривалась перспектива блискучої літературно-мистецької кар'єри, чи, за його власною іронічною оцінкою (у вступі до «Гайдамаків»), «шився теплий кожух», від ролі й «кожуха» категорично відмовився, закономірно викликала обурення не лише монархів, а й російських інтелектуалів типу В. Бєлінського.

Як бачимо, от уже півтора століття Шевченка судять за чужими йому критеріями, тимчасом як він, строго згідно з кантівською дефініцією ґенія, задав свої власні, і то в масштабах цілої культури, так що в шевченкознавстві більше, ніж деінде, методологічно виправданою видається єдино практика герменевтичного підходу — реставрація того, що, за В. Дільтеєм, можна б назвати «життєвою єдністю» Шевченка.

«Інтериоризовувати» за митця фактичну, побутову сторону його існування (наприклад, з того, що відвідував славетних куртизанок і їв у модних ресторанах «расстєґаї», висновувати його психологічну включеність у «діонісійську», гедоністичну дворянську субкультуру, так суґестивно зміфологізовану Пушкіним у багатьох «петербурзьких» текстах, починаючи від славетного фраґмента «Люблю…» у вступі до «Мідного Вершника»[75]) — то взагалі заняття невдячне, а у випадку Шевченка й поготів. Є рація дослухатися тут до власних митецьких свідчень: «Що таке зовнішня подія? Або вона до мене доходить, тоді вона внутрішня. Або вона до мене не доходить (як шум, котрого не чую), тоді її просто нема, точніше, мене в ній нема, як я поза нею, так вона ззовні мене. Чисто-зовнішня подія — моя відсутність»[76]. Шевченко ж не просто «відсутній» у більшості подій тодішнього петербурзького життя, котрі для його російського оточення могли бути сенсожиттєвими, — він перебуває в ненастанній внутрішній полеміці з ними, вилущуючи їх із того ціннісного контексту, з яким вони ґенетично зрощені, і транспонуючи, переводячи їх у інший оцінно-смисловий ряд, отже, буквально перекладаючи реалії російської культури на систему тут-таки, синхронно й витворюваних (ним самим!) українських культурних кодів. Без перебільшення можна твердити, що «Кобзар» є наскрізно полемічна книга — так само, як і «Журнал», і російські повісті, і навзагал усі Шевченкові тексти, чи, точніше б сказати, увесь Шевченків текст. На його внутрішню поліфонічність, діа- і полілогічність, у бахтінсько-буберівському сенсі, вже звернув увагу Л. Плющ[77], Б. Рубчак пов'язав її з психологічним «комплексом еміґранта»[78], а І. Дзюба розглянув деякі аспекти Шевченкової полеміки з імперською ідеологією[79], проте в цілому російська імперська культура як «вічний третій» поетового діалогу з читачем (читачем не конче конкретним, радше «провіденційним», отже, і власним alter ego), як постійний опонент, укритий в підтексті й тільки доривчо (головно тоді, коли заходить на українську «територію», беручись виставляти оцінки українським реаліям) виринаючий на яв із власною реплікою (як у вже згадуваному вступі до «Гайдамаків», або в «Холодному Яру», де просто в текст введено гнівну філіппіку на адресу «ледачого ледаща» Скальковського, що «Гонту зневажає», чи то в передмові до неопублікованого «Кобзаря» 1847 р. з її саркастичною «критикою критичних критиків», котрі «кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов'ян»[80]), — як опонент, що його Шевченко повсякчас «держить в умі», що йому свідомо й підсвідомо протиставляється, словом, російська імперська культура як член наскрізної для Шевченкового міфа бінарної опозиції «Україна—імперія» — досі не стала предметом системного дослідження.

А тимчасом з погляду внутрішньої структури міфа зазначена опозиція є не менш фундаментальною, ніж запропонована Грабовичем «ідеальна спільнота — суспільна структура», і далеко не зводиться (як то може видатися на позір) до цієї останньої. Наразі, здається, тільки Ю. Шевельовим завважено було, що Україна і Росія протистоять собі навзаєм у Шевченка як «денний» і «нічний» пейзажі, як погідне, сонячне літо — і ніч «туманів і хуртовин, мряки й примарних вогників, що виринають із тьми, нізвідки, мов очі Сатани»[81]. Шевченко от власне що відділяє світло від тьми, називаючи світло днем, а темряву ніччю, — реґенерує з імперського хаосу український космос, причому не тільки в українській поезії, а й у тій прозі, котра Грабовичеві бачиться «пристосованою», приміром, у щоденнику: «Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых бревен с черными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зеленого не увидишь… В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневих и вишневих садов („в тени садов“ іманентно передбачає „вічне літо“. — О. З.). Там бедний неулыбающийся мужик окутал себя великолепною, вечно-улыбающейся природою…» (від 14 липня 1857 p.; курсив наш. — О. З.). Головна опозиція «Великоросія—Малоросія», розгортаючись шерегом підрядних — «чорно / сіре—біле», «бруд—пишнота („великолепие“)», «хаос („наваленные кучи“)—упорядкованість („окутал себя“)», «вічна зима—вічне літо», — таким чином непомітно переростає з культурної в природну: космічну.

Ще наочніше подано її в повісті «Близнецы» — уміщеною вже і в тому самому географічному середовищі, серед оренбурзьких степів, де сусідують російське й українське поселення: у першому — пустка без рослинности, «дома да ворота», «из дверей пахнуло… тухлятиной», жінка «удивительно заспанная и грязная, несмотря на день воскресный», жодних харчів, навіть риби з річки, «нетути», бо й цибулю селяни «из городу покупають», — натомість образ «малороссийской слободы» («те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову») вибудувано, по контрасту до російської, як суцільну ідилічну у-топію (слобода й зветься «Острівною»!), чи, радше, а-топію, скоро йдеться про топос «рухомий», переміщуваний у просторі вкупі з його автохтонами на будь-яку широту в незмінному вигляді, — справді-таки своєрідний блукаючий острів: тут і гостинна («біленька»!) хата, і мила родина (NB: у російському селі дітей чомусь не було!), і традиційна чесна беседа з доброю вечерею, і на прощання від господині «в складне на дорогу пара цыплят жареных, 10 яиц и столько же свежепросольных огурцов». При всій позірній реалістичності, а подеколи (у «російській» частині) навіть натуралістичності цих «подорожніх нотаток» (хто з українців і сьогодні, наприкінці XX століття, коли етнічна еміґрація сягнула без перебільшення екуменічних масштабів, не чув, бодай в усному переказі, подібної «повісти про два села», що перейшла вже ледь не в розряд національно-тожсамісних міфів!), неважко реставрувати покладену в їх основу суто міфологічну, а точніше — казкову структуру: в обох випадках дорога приводить героя до «хатки яги», причому ця остання, як довів свого часу В. Я. Пропп, є образ амбівалентний — бувши матрілінеарним тотемним предком на сторожі «тридесятого царства»-тогосвіття, тобто, по суті, вартівницею роду, вона може обертатись або ягою-пожирателькою, або ягою-дарівницею[82], і власне ці два лики символічної «родоначальниці», а через них і два антагоністичні світи-«засвіти» демонструє Шевченкова «повість про два села», — либонь, таки перша в цьому жанрі. Тут російська «яга» («заспанная грязная молодка»), без сумніву, «пожирателька», на що недвозначно вказує її постійна, під час діалогу з мандрівником, робота щелепами (вона лузає гарбузове насіння), — і це, завважмо, при цілковитому бракові будь-яких харчових запасів (усе пожерто?), ба більше — демонстративному відмежуванні від усіх процесів, пов'язаних із приготуванням їжі («Да рази я стряпка какая?», «Мы ефтим не занимаемся» тощо), — додавши сюди запах «тухлятини» — виразну алюзію до мертвятини — та недодержання Божого свята — неділі, — можна припустити, що «яга» охороняє вхід до вельми своєрідної версії земного аду: хаотичного, роз-упорядкованого, ввергнутого, шляхом розпаду, у знебожений стан світу не-буття в геґелівському сенсі, тобто, дослівно, ніщоти (невипадково впродовж розмови погляд «яги» звернений у порожнечу: «смотрела… или, лучше сказать, ни на что не смотрела» [курсив наш. — О. З.]). В Острівній-утопії ж, навпаки, маємо в особі господині «ягу»-дарівницю, покликану символічно «переродити» / «перенародити» героя, ввести його «в інший світ», що вона і вчиняє — нагодувавши: щойно тут розкривається обрядово-магічне значення в цілому уривку страви — як і належиться за міфічним каноном, її споживання «отверзає уста» для мови («спершу треба їсти, а щойно потім можна говорити»[83]), тобто смисл героєвої гостини не просто в тому, що він, по-фольклорному мовлячи, «наївся, напився, ще й по ріллі покотився», а — що «впервые в Оренбургском крае отвел свою душу родною беседою», повернувся до слова, яке було на початку його земного існування (земного кола душі), отже, від-родився (душею ж таки), на знак чого й дістав на ранок від «яги» в дар — десяток яєць (NB: підкреслено, що господиня спеціально ходила їх позичати, — хоч, якщо міркувати за логікою художньо-реалістичною, жодної практичної потреби в цьому не було: для звичайного, «несимволічного» підобідку в дорогу цілком стало б і наявних удома харчів). Подібно як рідне слово означило першопочаток, знову ж по-геґелівському сказавши, індивідуального духа, так яйце, у пізній українській обрядовості — великодній символ воскресіння, а в ранішій — світобудови взагалі («яйце-райце»)[84], знаменує собою початок духа світового, і, таким чином, з українського «тридесятого царства» герой повертається воістину «ініційованим» — посвяченим у головну таїну буття. Опозиція Росії й України як, висловлюючись дискурсом 1990-х, «сутичка цивілізацій», антаґоністичних одна одній ґенетично, на рівні архаїчно-первісного побуту, як протистояння хаосу й космосу, очевидна. (Є тут, поза сумнівом, і відгомін того, що згодом Д. Мережковський у збірці «Хвора Росія» назве, підсумовуючи добу якраз миколаївського царювання, «вічною війною Росії з Європою — космічного заду з людським обличчям»[85], — кому як кому, а Шевченкові цей «свинський», «скотинячий» лик Росії відкрився задовго перед тим, як його завважили російські декаденти.)

Втім, якщо образ російської «глибинки» і в російській літературі того часу, крім хіба відверто слов'янофільської, був не менш невтішним, то з образом Петербурга справа куди складніша, і варт придивитися до нього пильніше. Ключ до Шевченкового «Петербурга», точніше, до «перекодування» вже-готового, канонізованого російською культурою (і в основному збереженого в ній ненарушальним аж до 20-х років XX століття) «Петербурга» на Шевченків знаходимо в тому самому «Художнику», де якраз незліченні деталі петербурзького побуту задокументовано з усією сумлінністю ностальґуючого засланця (от уже справді, за обіговою формулкою В. Бєлінського, «энциклопедия русской жизни», — чи не менш інформаційно насичена, ніж «Євгеній Онєгін»!). Протаґоніст повісти, авторський alter ego, котрий справно сповняє столичний богемний ритуал — обідаючи у m-me Юрґенс, чаюючи по безсонній ночі в «Золотому Якорі», відвідуючи, крім малярських майстерень (де огляд нових робіт та ескізів, яко процедура не лише робоча, а й гедоністична, неодмінно супроводжується пляшкою «лакріма-крісті»), також театри й маскаради (пасажі про Тальйоні та повсюдну «качучеманію» за жанром могли б видатися сливе «пушкінськими» — коли б зацитовані в одному з героєвих листів італійські враження Штернберґа від качучі автентичної, народної не касували цілковито естетичної чинности петербурзьких захватів над «копиею с копии с того оригинала», який можна бачити «бесплатно на римской улице», — так, через підстановку інокультурного контексту, здійснюється Шевченком своєрідна «деканонізація» смаків російської столичної публіки, їх осмішнення й пониження кудись до рівня тих провінційних салонів, де панянки виспівували під гітару який-небудь, злостиво пародійований Шевченком у товаристві[86], «Черный цвет, мрачный цвет»: поворот думки, погодьмося, радше «чаадаєвський», ніж «пушкінський»), — одне слово, бавлячись у повній згоді з тезою, що «лучшая школа для художника — таверна», і при всьому тому з настійністю, здатною викликати підозру не лише в психоаналітика, знай правлячи про своє безмірне щастя, цей новопосвячений «петербуржець до шпіку кісток» нарешті (перед тим, як фатальним чином зламати собі так чудесно заповіджену, було, біографію) освідчує правдивий психологічний модус свого позірного «гедонізму»: «О, Боже мой, Боже мой! я так счастлив, так беспредельно счастлив, что мне кажется, я задохнуся от этой полноты счастия, задохнуся и умру. Мне непременно нужно хоть какое-нибудь горе (курсив наш. — О. З.), хоть ничтожное, а то, сами посудите, что бы я ни задумал, чего бы я ни пожелал, мне все удается».

Не поспішаймо скваліфікувати це зізнання як об'яв прихованого Шевченкового мазохізму[87] (а відтак, ео ipso, і мазохізму «запрограмованої» Шевченком на довгі десятиліття національної культури — від Лесиної Кассандри, котра саме тим дратує готових сліпо втішатися біжучим моментом співвітчизників, що «завжди чує горе, бачить горе, / а показать не вміє», аж до перестарілого, часами сливе комічного, культу страждання в культурі «шістдесятників», де простим радощам життя у вигляді «пледів, торшерів, борщів та варення» якнайповажніше протиставлялося «варення з горя і варення з вір» [М. Вінграновський, «Учора ще я в цьому колі жив…»]). Ця «потреба горя» має, як філософсько-культурна проблема, два виміри (нас, зрозуміло, не обходить тут ні вищезазначений психологічний, ні тим більше суто медичний її аспект, пов'язаний із теорією стресів та фізіологічним обґрунтуванням життєвої доконечности неґативних емоцій).

Вимір перший, культурно-історичний, виводить на тему пізньоромантичного метафізичного бунтарства — в істоті, богоборства, адже гостра невдоволеність гладеньким та безперешкодним плином життя (коли «чего бы я ни пожелал, мне все удается») є не що інше, як — в античних термінах висловлюючись — спірка з богами, для досекулярних, у тому числі й народних, культур (між іншим, і української також) однозначно одіозна: у тому-бо світі в індивіда значно менше ступенів свободи, і, відповідно, скоро тільки боги ласкаві й зірки сприяють, для «страху бути вдоволеним» (саме так пояснює Ж. Батай аналогічний «настирливий потяг до невдач» не набагато молодшого французького сучасника Шевченка — Шарля Бодлера[88]) елементарно не залишається місця — справжній, «не вдаваний» «дніпровський Остап, Максим чи Ярема» його просто не зрозумів би або ж резонно розцінив таку невдоволеність як грубу невдячність, гідну метафізичної ж таки покари. У цьому пункті Шевченків безіменний герой значно більше поет, і то саме поет свого часу, аніж «художник». Існує, проте, другий, для нас куди цікавіший, бо вже суто вкраїнський, вимір проблеми, який можемо умовно назвати полемічним. Річ у тім, що трагічна доля героя, — ніяк, на відміну від авторової, не пов'язана з його українством (про це останнє сам герой згадує лиш доривчо, до решти абсорбований у своє петербурзьке середовище, тож повість можемо вважати хіба чисто «петербурзькою»), — у строгому сенсі не виявляється результатом його вольового вибору, він її собі «не напитав», ані не витворив зі «страху перед щастям», бо не з самого ж християнського милосердя одружився зі знечещеною Пашею, а таки з кохання, почуття, як відомо, вельми «мусового», здатного підбити під себе цілу мотиваційну сферу особистости до останку. У цієї долі, коли взяти її в контексті неперервної тяглости Шевченкового тексту, функція, схоже, інша, ближча до, сказати б, інструментальної: вона, героєва доля, у найнаочніший можливий спосіб виводить на яв не що інше, як облудність, підступну (воістину — «болотяну»!) оманливість «веселого» Петербурга, мовби ґенетично закладену нечистоту, зло-зараженість і злом-зарядженість уприступнених ним «прелестей» (недаремна, відтак, і ця заклинальна тавтологічність героєвих запевнень у своєму «щасті» — так у фольклорній традиції пробують «замовити», «заколисати» лихо, щоб «заснуло», — вже прочуваючи його підпільну, «інтрафізичну» роботу під видимим перебігом подій). Петербурзьке «щастя» — і не тільки протаґоністове неофітське, бо в повісті, власне, не одна, а три «концентричні», парадиґматично тотожні катастрофи (крім героєвої, ще нещасливе кохання Штернберґа та нещасливий шлюб Брюллова), — постає від початку позначеним непомітною, у перспективі душозгубною червоточиною: нізвідки-бо інде, як ізсередини тої реальности, що їй відповідає, за терміном В. Топорова, «„Люблю“ — фраґмент Петербурзького тексту», приходить безпосередній сюжетний призвідця героєвої трагедії (Пашин спокусник), стовідсотковий «гедоніст» мічман, хоч справа, звісно ж, не лише в ньому, — таким самим «болотяним вогником» виявляється й сама Паша, і ціле «світське» / «полусвітське» (дворянсько-богемне), об'єднане спільним культом насолод товариство, котре в дійсно лиху годину (епізод із Демським, смерть героя) вислизає, як ґрунт із-під ніг або шекспірівські «бульбашки землі», демонструючи ілюзорність, примарність також і міжособистісних зв'язків у цьому світі (Михайлов), так що насамкінець біля смертної постелі героя закономірно зостається лиш самотній наратор — земляк-українець, — протиставлене таким чином «петербурзтву» «земляцтво» виявляється єдино станівким, єдино людськи-реальним у цьому світі болотяних випарів духа.

Як бачимо, героєва квазімазохістська «потреба горя» була в істоті не чим, як тільки есенційною, суто шевченківською потребою правди, болісно вичутої нескаламученим інстинктом художника крізь хаотичне мелькання позірностей. Повість і обертається — альтернативною правдою про Петербург, покликаною опротестувати вже натоді стійко утверджений в імперській культурі «„позитивний“ Петербург, дивовижне, єдине у своєму роді місто, що збуджує загальний… захват: увесь петербурзький одопис XVIII століття, у тих чи тих формах прониклий і в XIX століття, захопивши три перші його декади… свідчить про силу „петербурзького“ ефекту на свідомість і тих, чиє життя спливало в цьому місті, і тих, хто вперше з ним стрічався, — від освіченого вельможі та тонко чуйного й зугарного передавати свої почування поета до селянина чи ремісника, який опинявся в Петербурзі випадком і вирішував поєднати з ним свою долю, або ж проводив тут якийсь час, але назавжди засвоював собі, що воно за місто»[89].

Можна сказати, що ця полеміка Шевченка з російською культурою триває й досьогодні — нічим іншим-бо не дається врозумливо пояснити ту геть ірраціональну обставину, що навіть такий безмежно скрупулятивний дослідник, як В. Топоров, розглядаючи історичне становлення образу Петербурга (що до нього, як справедливо констатує, приклалися й «інородці», зокрема А. Міцкевич, Ж. де Нерваль і Ж. де Местр), Шевченка потрапляє оминути цілковито (не пропустивши зате зовсім «прохідну» «Петербургскую сторону» Є. Гребінки, до якої, як і до решти його петербурзьких нарисів, ми ще повернемося далі), а відтак, наприклад, першовідкриття класичної, від Достоєвського, «сновидности», «міражности» міста пов'язує не з Шевченковим «Сном (У всякого своя доля…)» (у якому ця ірреальність неприродно — ґвалтом — посталої столиці вперше артикулюється програмово, як художній концепт, а не на рівні напівсвідомих інтуїцій, як, приміром, у Гоголя), а — з датованою щойно 1862 роком рефлексією Ап. Григор'єва над Гоголевими петербурзькими повістями. Навряд щоб такий недогляд був випадковістю. І не в тім, гадаємо, річ, що Шевченко виламується, навіть у російській прозі, з «Петербурзького тексту російської літератури» (тим більше, що поправно прочитати цю прозу поза контекстом його українських писань практично неможливо — у Шевченка свій «текст»!). Правда, і в тогочасній російській культурі (наприклад, «московській», слов'янофільській), і раніше, на цілому протязі XVIII століття, образ нової столиці як «проклятого міста», ворожого людині («Петербурху быть пусту»), зберігався незмінним як, на свій лад, цій культурі «вроджений», іманентний, так що остаточна ахматовська «епітафія» імперській столиці («И царицей Авдотьей заклятый, / Достоевский и бесноватый, / Город в свой уходил туман» [«Поема без героя»]) подавала, власне, епіґраматично стислий компендій понад двохсотлітніх петербурзьких ієреміад. Правда й те, що демонізм Петербурга (бо в «Кобзарі» він безумовно й відверто демонічний) так само «відкрив» не Шевченко — це зробив інший «інородець», А. Міцкевич, у славетному додаткові до третьої частини «Дзядів» (в українському перекладі — «Поминок»: позаяк у деталях цей переклад містить забагато licencii poetici, цитуємо за ориґіналом):

Ludzi ręką był Rzym budowany,

A Wenecyję stawili bogowie;

Ale kto widział Petersburg, ten powie,

Że budowały go chyba szatany.