Розділ «ОУН (мельниківці): повоєнна еволюція»

«Мельниківська» ОУН у післявоєнні роки виявила ознаки еволюції деяких політичних настанов до помірної демократизації в політичній програмі та більшої терпимості у стосунках з українськими партіями, залишаючись в базових ідеологічних питаннях на позиціях програми 1939 р. Це було викликано як політичним досвідом воєнних років, так і спробами ОУН(м) об’єднати довкола себе сили для боротьби із впливом ОУН(б), яка фактично перетворилася на найпотужнішу політичну організацію української еміграції, передусім серед «переміщених осіб» в зонах окупації західних союзників — за політичне домінування у цьому середовищі точилася досить жорстка боротьба.

ОУН(м) пішла на співпрацю з «урядом УНР в екзілі» Андрія Лівицького і за його підтримки створила у Мюнхені Координаційний Український Комітет, до якого увійшли прибічники «уряду УНР в екзілі», представники соціал–демократів і соціалістів–революціонерів, УНДО, соціалістів–радикалів, гетьманців та новоствореної Української революційно–демократичної партії. Це був досить радикальний крок порівняно з довоєнними принципами діяльності ОУН і її претензіями на монополію в політичному житті. В подальшому, із заснуванням Державного Центру «УНР в екзилі» «мельниківці» послідовно боронили ідею легітимності державної спадщини УНР, визнавши таким чином і легітимність відповідної ідейної традиції (1989 р. М. Плав’юк, Голова Проводу Українських Націоналістів, очолив Державний Центр, а 1992 р. передав його повноваження новообраному Президентові України Л. Кравчукові).

Основою консенсусу між згаданими політичними силами стали принципи, які значною мірою «редагували» ідеологічну орієнтацію довоєнної ОУН: політичне життя має базуватися на владі закону та християнській моралі; тоталітарні та авторитарні тенденції в українському політичному житті заперечуються; застосування морального і фізичного терору засуджується; в політичних дискусіях дотримуватися принципів чесної гри[71].

При цьому ідея корпоративізму, адаптована в ідеологію ОУН у 1930–ті роки, залишалася в ідеологічних розробках ОУН (м) цілком актуальною. Осип Бойдуник, який після загибелі М. Сціборського став провідним ідеологом ОУН (м), висунув ідею «національного солідаризму» — своєрідної суміші станового егалітаризму, народництва та етатизму. Як зауважив канадський дослідник Мирослав Юркевич, «національний солідаризм» О. Бойдуника був реформульованим варіантом «націократії» М. Сціборського[72].

Утім, в інших сферах очевидним було «пом’якшення» деяких політичних гасел, зокрема тих, що стосувалися питання політичного устрою. У програмі ОУН, затвердженій на III Великому Зборі (серпень 1947) ще повторювалась теза про необхідність «сильної влади» на перехідний період від бездержавності до державності, однак вже заперечувалась ідея монопартійності та йшлося про те, що політичне життя «розвиватиметься лінією перемоги тієї чи іншої національно–політичної ідеї, яка свобідно приверне до себе переважну більшість громадян держави»[73].

Безмежна влада вождя ОУН, декларована на II Великому зборі, скасовувалась — він мав звітувати перед з’їздом, який мав збиратися раз на три роки. Проголошувалась рівність громадян перед законом, незалежність судів, свобода преси, слова та віросповідання. Допускалася наявність політичної опозиції. У тезах ідеологічної конференції ОУН (червень–липень 1948) у розділі «Українська народовладна держава» йшлося про свободу людини та народовладдя як про найважливіші елементи «середовища зростання нації», щоправда, при цьому наголошувалось на тому, що «ідея народовладництва є такою великою, що вимагає організації, яка гідна була б її нести»[74] — питання про цього «носія», зрозуміло, було зайвим — цей пасаж закінчувався висновком про необхідність самовдосконалення ОУН.

На думку канадського дослідника Мирослава Юркевича зрушення в ідеологічних настановах ОУН(м) були спробами розвивати корпоративістську ідеологію без фашистських атрибутів (наголос на беззаперечній національній єдності залишався базовим елементом програми). З іншого боку, ці програмні зміни були не поступкою західному лібералізмові, а скоріше поверненням до консервативних політичних цінностей. Зрештою, пише Юркевич, настанови тогочасної ОУН(м) щодо організації суспільства не виходили за рамки світогляду до–індустріальних суспільств, мали народницький характер[75]. Ці твердження є цілком коректними, особливо у сфері соціального устрою і взаємин (наприклад, стала орієнтація на селянство як основу нації) але варто додати до них і те, що до програми 1947 р. було внесено пункти, які також можна вважати і демократичними і ліберальними (свобода сумління, друку, слова, політичної опозиції).

Програма ОУН (м) затверджена IV Великим Збором (серпень 1955 р.) повторювала базові світоглядні і політичні елементи попередніх програм (аж до текстуальних повторень) — лише з’являється згадка про українську державність 1917–1919 pp. як очевидний наслідок зближення з «урядом УНР в екзилі»[76]. Цікаво, що 1955 р. методом досягнення головної мети — створення української самостійної держави — ще визначалися національна революція і збройна боротьба. Так само не відбулося якісних змін у програмах У та VI Великих Зборів ОУН(м)[77]. Отже, ідеологічна еволюція ОУН(м) у перші два післявоєнних десятиліття була надзвичайно повільною. Відмовившись від найодіозніших настанов передвоєнного періоду (політичного тоталітаризму, конфронтації з іншими політичними партіями) ОУН (м) не наважувалась на зміну світоглядних орієнтирів. 1966 р. коментуючи доктринальне обличчя ОУН (м) І. Лисяк–Рудницький, не вдаючись до пояснень, зазначив, що ця організація виявляє «право–консервативні тенденції»[78].

Помітні зміни в ідеологічних настановах ОУН(м) відбулися 1970 p., на VII Великому Зборі українських націоналістів. Уперше було визнано, що «в ідеологію українського націоналізму треба вносити зміни, яких вимагає саме життя та досвід революційно–політичної дії останніх десятиріч»[79], що ця ідеологія не може існувати ізольовано від інших ідеологій сучасності. Де–факто визнавалося, що поняття «український націоналізм» виходить за партійні рамки — йшлося про єдність «визвольних ідей українського народу», представлених не лише діячами ОУН, а й М. Грушевським. С. Петлюрою, М. Хвильовим та В. Симоненком[80].

Нове гасло: «Україна — спільне добро всіх її громадян» трактувалося як запрошення до цієї боротьби всіх національних меншин України»[81]. Одним з головних завдань українського націоналізму проголошувалась боротьба за «такий суспільний і державний лад, при якому кожна людська особистість, визволена від економічного, соціяльного і національного поневолення і упослідження — зможе розвиватися як суцільна і творча індивідуальність»[82]. ОУН (м) проголошувала, що вона обстоює засади демократичного ладу, політичного плюралізму та правопорядку.

Важливим зрушенням було визнання ідеологічного плюралізму в рамках спільної боротьби різних політичних сил за самостійність України. «Щоб ця боротьба була успішною, — зазначалося в програмі, — в ній мусять брати участь усі сили українського народу, без уваги на їхні ідейно–програмові, політичні чи тактичні розходження»[83]. Варто уваги й те, що з програми змінилися пасажі про національну революцію — йшлося про те, що стратегія, тактика та методи боротьби мають змінюватися — сама ж національна революція визначалася як «не лише збройний, але й духовний процес, в якому повинні брати участь всі творчі сили українського народу, духовні і політичні»[84]. Підтверджувалась теза про те, що основним місцем цієї боротьби є Україна, українські політичні сили поза межами УРСР (яку «мельниківці» до речі не визнавали формою української державності) мали відігравати допоміжну роль.

Отже, на початку 1970–х років «мельниківська» ОУН перейшла на демократичні позиції, остаточно відмовившись від претензій на виключність націоналістичного руху у визвольній боротьбі. Залишаючи гасло органічності нації і націоналізму актуальним, ОУН (м) визнавала водночас відійшла від ідеї ірраціональності та абсолютизації ідеалізму в світоглядних настановах. Це був поважний крок до перетворення ОУН (м) на організацію націонал–демократичного типу. Фактично, подальша еволюція ОУН (м) відбувалася саме в цьому напрямку[85].

У травні 1993 р. ОУН (м) провела XII Великий Збір — перший в Україні (м. Ірпінь Київської обл.), який засвідчив, що організація, зберігаючи традиційну назву, остаточно перетворилася на громадську організацію націонал–демократичного характеру. У програмі, ухваленій Збором, наголошувалося на тому, що український націоналізм є засобом боротьби за універсальні права найширших верств, що це — демократичний рух, який не претендує на виключність та ідеологічну монополію[86]. З ідеологічних настанов початкового періоду існування ОУН залишився хіба що постулат органічності націоналізму, його укоріненості у «внутрішній природі і потребах нації»[87].

Аналіз поточної ситуації в Україні, пропозиції щодо організації державної влади, розвитку економіки, забезпечення національної безпеки, гарантій соціальної політики та розвитку освіти, науки і культури — усі ці положення програми будувалися на принципах політичного плюралізму і демократії[88]. Фактично «мельниківська» ОУН, зберігаючи традиційну назву і й надалі заперечуючи принцип партійності для націоналізму (її зареєстровано в Україні як «громадську організацію») перетворилася на партійне утворення націонал–демократичної орієнтації.