Розділ «Друга світова війна: ревізія ідеології»

Серед різноманітних наслідків розколу ОУН 1939–1941 pp. одним з найбільш очевидних став розрив у темпах ідеологічної еволюції двох відгалужень руху. Якщо «мельниківці» за часи війни фактично не змінили своїх ідеологічно–програмних настанов (можливо, це не було для них важливим з огляду на їхню тактику дій в умовах окупаційного режиму), а після війни цей процес розтягнувся на десятиліття, то «бандерівська» фракція виявила значно більше динамізму у цій сфері (зрозуміло, це стосується тієї частини «бандерівців», які були здатні на такий динамізм.

Визначальним для зміни ряду принципових політико–програмних та ідеологічних настанов став III Надзвичайний збір ОУН (21–25 серпня 1943 p.). Як свідчить його учасник, Мирослав Прокоп, ініціаторами нововведень в програмі ОУН стали або представники східноукраїнських земель, або провідні члени організації, яким довелося там працювати у підпіллі в перші роки війни, або ті делегати, які брали участь у розробці політичної платформи УПА[42] — отже, це були люди, які мали нагоду на практиці з’ясувати чинність націоналістичного ідеалу та відповідність попередніх програмних настанов життю і практичним завданням в реальних, досить жорстких умовах.

Основні світоглядні постулати (теза про органічність нації, про вищість інтересів нації, про ідеал самостійної соборної держави) залишилися незмінними. Найбільш показовою була зміна акценту в принципі національного колективізму: в ідеологічній преамбулі йшлося про те, що ідеалом нового суспільства є знищення всіх форм класової експлуатації, побудова всенародної держави та «вільна людина»[43], яка є вільною лише через її сприяння загальному суспільному інтересові.

Показовою була і спроба приділити значно більшу увагу економічним і соціальним проблемам: при тому, що підхід до їх розв’язання з огляду на час і обставини залишався досить схематичним. Утім і цього достатньо, щоб помітити, що до програми увійшла класична схема соціал–демократичного зразка, за якою держава має утримувати за собою стратегічно важливі сектори економіки і соціальної сфери, не допускаючи різкої майнової диференціації та свавілля бюрократії. Поза цими межами економічне життя та організація суспільства мали розбудовуватися на базі демократичних інститутів[44].

Наступні роки і подальший досвід підпільної боротьби на українських землях лише підсилили тенденцію до розширення світоглядних орієнтирів та відмови від претензій на домінування у політичному житті. її наявність підтверджується як доповненнями, що їх було внесено в програму 1950 p., так і загальною спрямованістю оунівської публіцистики в Україні наприкінці 1940–х — поч. 50–х років[45] (йдеться передусім про доробок О. Дяківа–Горнового та П. Полтави). Доповнення 1950 р. містили ряд формулювань цілком демократичного змісту, особливо в частині політичних свобод (О. Мотиль дійшов висновку, що у цей час «Націоналісти розвернулися проти ідеологічних догматів 1920–х і 1930–х років і загалом перейшли на соціал–демократичні позиції, подібні до тих, які вони відкидали у 1920–рі»[46]. Зрозуміло, тут йдеться лише про певну частину націоналістичного руху). Найпоказовішим пунктом доповнень були пасажі про свободу політичних і громадських організацій[47].

Можна спробувати узагальнити різні версії різних авторів щодо причин «зміни курсу» ОУН (р).). Серед факторів, що спричинили цю ревізію, більшість дослідників і самі учасники руху називають головні — зустріч з радянською дійсністю на Західній Україні у 1939–41 pp. і безпосереднє знайомство з наслідками цієї дійсності у «великій Україні» у 1941–43 pp. Практичний досвід учасників похідних груп ОУН, збагачення їхнього політичного багажу інтенсивними контактами з активними діячами з «материкової України» спонукали до перегляду деяких базових ідеологічних і практично–політичних принципів. Варто зауважити, що цей досвід став здобутком тієї частини загалу ОУН, яка була здатна до критичного переосмислення. Цікаве спостереження з цього приводу подав О. Мотиль: «бандерівці були ті молоді люди, що захоплювалися ідеєю і чином так, що питання ідеологічні та політичні (поза визнанням примату української державності) вони просто ігнорували. /…/ для цих ідейно–політичних «новиків» зустріч із «Сходом», де людей як раз такі питання цікавили, була великим шоком, що змусив їх не тільки переоцінити власний світогляд і визнати важливість соціяльного питання, але й зрозуміти, що самого гасла здобуття Української соборної самостійної держави не вистачає, щоб притягнути «східняка», що в ньому мусить бути ще якийсь соціяльний, а ще краще — демократичний зміст /…/ крайовики могли створити зовсім відмінну від тієї, що панувала у 1930–их pp., ідеологічну систему саме тому, що вони вперше мусили під час війни взятися за опрацювання ідеології. Давніші теоретики (мельниківці) подібної світоглядової кризи не мусили пережити, бо вже мали вироблену ідеологію…»[48]

Не менш важливим чинником можна вважати загальну зміну у співвідношенні сил у світовій війні. На цей час німці вже зазнали поразки під Сталінградом, перспектива повернення радянської влади на українські землі була реальністю — «першою ластівкою» став рейд партизанського об’єднання С. Ковпака[49]. Ця загроза спонукала до розширення бази руху, передусім, збройного — що вимагало залучення потенційних союзників (епізод з опануванням «Поліської Січи» Т. Бульби–Боровця був досить показовим у цьому сенсі).

Зрештою, дотримання тоталітаристської риторики зразка 1930–х років при одночасному протиставленні себе імперіалізмові чи то німецькому чи то радянському явно не збігалося і з таким перспективним завданням, як майбутня репрезентація себе в очах тих сил, які мали перспективу стати суперником СРСР, і які також на цей час вже переходили в категорію переможних сил.

Отже, можна припустити, що спочатку «зміна курсу» та ревізія ідеологічного словника була тактичним кроком, принаймні для частини діючого керівництва ОУН (р) однак згодом логіка подій та подальший досвід збройної боротьби і творення національного фронту різних політичних сил у вигляді Української Головної Визвольної Ради (1944) з претензіями на створення репрезентативної самостійної політичної сили вимагали не лише дотримання загальнодемократичної риторики, а й подальшого, детальнішого перегляду світоглядних засад руху. Цей процес набув рис виразної зміни світоглядних орієнтирів, про що, власне, свідчить полеміка між «крайовими» публіцистами і Д. Донцовим, про яку йшлося раніше. Відхід від радикально–націоналістичної ортодоксії зразка 1930–х років, що розпочався як вимушена ревізія політичної тактики, досить швидко перейшов у світоглядну площину, бо не можна було перейти до реальних практичних дій по створенню спільного національного фронту в умовах, що швидко змінювалися, в умовах, коли реальним чи потенційним тереном діяльності ОУН були не еміграційні групи чи окремий специфічний регіон, а значно більша територія і значно ширше коло сил, як всередині цієї території так і поза її межами.

Як бачимо, цей процес був зумовлений не лише суб’єктивними міркуваннями інтелектуальної верхівки ОУН (р), а й об’єктивною логікою подій. Коли у нього втрутилися діячі, які не відчували цієї логіки, в організації трапився конфлікт, який призвів до другого розколу.