Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Духовну свободу ми набудемо лише тоді, коли ці мільйони людей знову стануть духовно самостійними й знайдуть гідну й природну форму свого ставлення до організацій, що інтелектуально поневолили їх. Порятунок від нинішнього середньовіччя буде набагато складніше, ніж від колишнього. Тоді велася боротьба проти історично обумовленої зовнішньої влади. Нині мова йде про те, щоб спонукати мільйони індивідів скинути із себе власноручно надягнуте ярмо духовної несамостійності. Чи може існувати більш важке завдання?

Ми ще не перейнялися свідомістю нашої духовної вбогості. Рік у рік неухильно вдосконалюється поширення колективних думок при одночасному виключенні індивідуального мислення. При цьому методи, що практикуються досягли такої досконалості й одержали таке визнання, що відпадає необхідність попередньо виправдовувати будь-яку спробу впровадити в суспільну думку навіть саму безглузду ідею, коли вона представляється доречною.

Під час війни дисциплінованість мислення стала досконалою, і пропаганда в ті роки остаточно зайняла місце правди.

З відмовою від незалежності свого мислення ми втратили - інакше й бути не могло - віру в істину. Наше духовне життя дезорганізоване. Заорганізованість вашого громадського життя виливається в організацію бездумності.

Відносини між індивідом і суспільством підірвані не тільки в інтелектуальному, але й в етичному плані. Відрікаючись від власної думки, сучасна людина відмовляється й від власного морального судження. Щоб визнати гарним те, що суспільство словом і справою видає за таке, і засудити те, що воно оголошує поганим, вона придушує сумнів, що народжуються в неї, не проявляючи їх ні перед, іншими, ні перед самою собою. Немає спонукання, над якими не восторжествувало б в остаточному підсумку її почуття приналежності до колективу. У результаті вона підкорює своє судження судженню маси й свою моральність моральності маси.

Особливо схильна вона вибачати все безглузде, жорстоке, несправедливе і дурне в діях свого народу. Переважна більшість громадян наших безкультурних культурних держав усе менше віддаються міркуванням як моральні особистості, щоб не вступати безупинно у внутрішні конфлікти із суспільством і заглушати в собі всі нові спонукання, що йдуть врозріз із його інтересами.

Уніфікована колективна думка допомагає їй у цьому, оскільки думка вселяє, що дії колективу повинні вимірятися не стільки масштабом моральності, скільки масштабом вигоди й зручності. Але в результаті стають збитковими їхні душі. Якщо серед наших сучасників зустрічається так мало людей з вірним людським і моральним відчуттям, то пояснюється це не в останню чергу тим, що ми безупинно приносимо свою особисту моральність на вівтар батьківщини, замість того щоб залишатися в опозиції до суспільства й бути силою, що спонукує його прагнути до досконалості.

Отже, не тільки між економікою й духовним життям, але також і між суспільством і індивідом склалася пагубна взаємодія. У століття раціоналізму й розквіту філософії суспільство давало опору індивідові, вселяючи в нього глибоку впевненість у торжестві всього розумного й морального, яку воно незмінно розглядало як щось саме собою зрозуміле. Людей того часу суспільство піднімало, нас воно придушує. Банкрутство культурної держави, що стає від десятиліття до десятиліття усе більш очевидним, губить сучасну людину. Деморалізація індивіда суспільством іде повним ходом.

Невільний, приречений на роз'єднаність, обмежений, блукаючи в нетрях нелюдськості, уступаючи своє право на духовну самостійність і моральне судження організованому суспільству, зіштовхуючись на кожному кроці з перешкодами на шляху впровадження щирих уявлень про культуру - бреде сучасна людина сумовитою дорогою в сумовитий час. Філософія не мала ніякого уявлення про небезпеку, у якій перебувала людина, і не почала ніякої спроби допомогти їй. Вона навіть не спонукала її задуматися над тим, що з нею відбувається.

Страшна правда, що полягає в тім, що в міру історичного розвитку суспільства й прогресу його економічного життя можливості процвітання культури не розширюються, а звужуються, залишилася неусвідомленою.

Альберт Швейцер. Культура и этика . – М., Прогресс, 1973. – С. 33 – 51.

[1] Лоренц назвав дослідження поведінки тварин “етологією”, що видається доволі дивним; адже слово “етологія” повинне перекладатися як “наука про поведінку” (від гр. Ethos – “поведінка”, “норма”), і тому вірніше було б назвати цю галузь знання “етологією тварин”. Той факт, що Лоренц не дотримувався подібної класифікації, свідчить про його принципову позицію, згідно з якою людська поведінка – це лише одна із форм поведінки тваринної. Цікавим є і той факт, що Джон Стюарт Міль задовго до Лоренца під терміном “етологія” розумів науку про характер, і приводячи до спільного знаменника головну ціль цієї книги, слід сказати, що у ній розглядаються проблеми етології, але тільки у сенсі не Лоренца, а Міля.

[2] Я користуюсь тут дещо застарілим поняттям “інстинкт”. Пізніше я заміню його поняттям “органічні прагнення”.

[3] Більшість існуючих із давніх часів психологічних напрямків (наприклад, у буддійських текстах, у греків, середньвічна та новочасна психологія впритул до Спінози) вважали людські пристрасті найважливішим о’єктом своїх досліджень, основним методом при цьому було уважне спостереження (без експеременту) у поєднанні із критичним мисленням.

[4] Трюк (фр.).

[5] Лівінгстон Р.Б. (162, 1967). Гл. 10 про структуру мозку.

[6] Зрозуміло, що вислів Гольбаха слід розуміти у контексті філософського мисленя його епохи. У філософії буддизму або у Спінози ми знаходимо зовсім інші розмірковування щодо пристрастей: з їх точки зору дефініція Гольбаха має відношення до більшості людей, хоча вона у дійсності діаметрально протилежна тому, що вони вважають ціллю людського розвитку. І щоб пояснити цю різницю, я хотів би здійснити розмежування між “ірраціональними пристрастями” (на кшталт жадоби або пихи) та “раціональними пристрастями” (любов, турботливе відношення до будь-якої живої істоти). Далі я розгляну ці питання більш детально. Але тут для обговорення важливе не стільки це розрізнення, скільки ідея про те, що життя, орієнтоване виключно на власне самозбереження, не є суто людським.

[7] Англійське слово “salvation” (вдячність, спасіння) походить від латинського кореня sal – сіль (в іспан. мові – salud – здоров’я). Це значеня виникло від того, що сіль захищає м’ясо від розкладання; salvation – оберігає людину від падіння (збегігає її зроров’я та благополуччя). Саме у цьому сенсі (а не у теологічному) кожна людина потребує спасіння.

[8] Акт ідеації у феноменологічній філософії вказує на здатність осмислити феномен у його смисловій сутності.

[9] К. Беккер та А. Шлейхер – відомі німецькі мовознавці другої половини ХІХ ст., перший з яких є представником логіко-граматичного напрямку у дослідженні мови, а другий – засновником натуралістичної (біологічної) концепції походження мови (прим. перекладача)