Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Дух, породжений суспільством роз'єднаних, з'являється перед нами як постійно міцніюча сила. У нас складається спрощене уявлення про людину. В інших і в самих собі ми шукаємо лише старанності трудівника й згодні майже нічим не бути поверх того.

З погляду невільного існування й роз'єднаності найбільше несприятливо склалися умови життя населення великих міст. Відповідно воно більше піддано загрозі духовної деградації. Чи були великі міста коли-небудь культурними центрами в тому розумінні, що в них зароджувався ідеал людини, що піднялась до рівня духовної особистості? Нині, у всякому разі, стан речей такий, що справжню культуру необхідно рятувати від духу розтління, що походить від великих міст і їхніх жителів.

До невільного стану й роз'єднаності сучасних людей додається в якості ще одного психічного гальма культури також їхня обмеженість. Гігантський ріст досягнень науки й практики з необхідністю веде до того, що поле діяльності індивіда усе більше обмежується одною визначеною сферою. Стає пануюча така організація праці, при якій тільки спеціалізація забезпечує взаємодію вищих виробничих показників. Досягнуті результати чудові. Але віра трудівника в духовну значимість його праці підривається. Застосування знаходить тільки частину здатностей людини, що у свою чергу впливає на її духовну сутність. Формуючі особистість сили, що кореняться в різноманітті виробничих завдань, висихають при найменшому їхньому різноманітті й відповідно до меншої духовної значимості в широкому сенсі слова. Нинішній майстер розбирається в тонкостях свого ремесла не так ґрунтовно, як його попередник. На відміну від останнього він володіє вже не всіма операціями обробки дерева або металу, тому що його роботі передує значна за обсягом праця інших людей і машин.

Кмітливість і практичні навички сучасного робітника вже не знаходять все нових сфер застосування. Творчий і художній початок у ньому вмирає. Нормальне почуття власної гідності, що стимулювалось працею, у яку йому незмінно доводиться вкладати всю свою тямущість і всю свою душу, змінюється самовдоволенням, що заважає йому бачити за доведеною до досконалості приватною навичкою загальну недосконалість.

У всіх сферах людської діяльності, і найбільше, мабуть, у науці, загроза вузької спеціалізації як для індивіда, так і для духовного життя суспільства в цілому стає все більш виразною. Вже дає про себе знати й та обставина, що молодь навчають люди, що не відрізняються достатньою універсальністю, щоб розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їхніх природних масштабах. І немов вважаючи, що спеціалізація й організація праці ще недостатньо негативно позначаються на психіці сучасної людини там, де вони неминучі, їх прагнуть впровадити й там, де без них можна було б обійтися. В адміністративному управлінні, у викладанні й в інших сферах за допомогою системи нагляду й усіляких регламентацій природне поле діяльності людей гранично звужується. Наскільки невільний у деяких країнах нинішній учитель у порівнянні зі своїм попередником! Як неживим і безликим стало його викладання в результаті такого обмеження!

Так через специфічні особливості нашої праці ми втратили властивий нам духовний початок і нашу індивідуальність у тій мірі, у якій зросли матеріальні досягнення суспільства. І тут ми бачимо в дії трагічний закон, відповідно до якого виграш в одному сполучений із втратою в іншому.

Невільна, роз'єднана, обмежена сучасна людина одночасно перебуває під загрозою стати негуманною. Нормальне ставлення людини до людини стало важким (винятковим) для нас. Постійний поспіх, характерний для нашого способу життя, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці й спільного буття багатьох на обмеженому просторі приводить до того, що ми, безупинно й при найрізноманітніших умовах зустрічаючись один з одним, тримаємося відчужено стосовно себе подібних. Обставини нашого буття не дозволяють нам ставитися один до одного як людина до людини.

Нав'язане нам обмеження в діяльності, властивій людській природі, носить настільки універсальний і систематичний характер, що ми звикаємо до нього й уже більше не сприймаємо нашу безлику поведінку як щось протиприродне. Ми вже не страждаємо від того, що в таких-то й таких-то ситуаціях не можемо більше проявляти справді людську участь до своїх ближніх, і в остаточному підсумку деградуємо до зречення від істинно людських відносин і там, де вони можливі й доречні.

Безумовно, психіка жителя великого міста і в цьому відношенні піддається найбільш несприятливому впливу і потім у свою чергу впливає на стан духовного життя суспільства.

Ми втрачаємо почуття спорідненості зі своїм ближнім і скочуємося в такий спосіб на шлях антигуманності. Коли зникає свідомість, що будь-яка людина нам якоюсь мірою небайдужа як людина, тоді розхитуються підвалини культури й етики. Регрес гуманності в цьому випадку є лише питанням часу.

І дійсно, уже протягом життя двох поколінь живуть серед нас у всій своїй огидній наготі ідеї закінченої негуманності, підкріплені авторитетом логічних принципів. У суспільстві склалися погляди, що ведуть індивідів від гуманності. Властиве людині від природи співчутливе ставлення до ближнього зникає. На зміну йому приходить проявляючись в більш-менш різноманітних формах абсолютна індиферентність. Всіляко підкреслюванні у відношеннях незнайомих людей зарозумілість і байдужість уже не сприймаються як прояви внутрішньої неотесаності й брутальності, а кваліфікуються як світська поведінка. Та й саме наше суспільство перестало визнавати за всіма людьми, як такими, людську цінність і людську гідність. Певна частина людства стала для нас людським матеріалом, речами. Якщо десятиліттями серед нас із все зростаючою легкістю могли говорити про війни й завоювання, немов мова йшла тільки про зіткнення на шахівниці, то це передвизначало лише впровадженням загального переконання, що людські долі - це ряди цифр, певний статистичний матеріал, не більше. Коли вибухнула війна, для вкоріненої в нас негуманності відкрилося широке поле прояву. А скільки всяких дикостей - витончених і відверто шалених - відносно кольорових народів видавалося в нашій колоніальній літературі останніх десятиліть і в наших парламентах за розумні істини й у такому вигляді засвоювалося суспільною думкою! Двадцять років тому в парламенті однієї із країн Європейського континенту був як належне сприйнятий навіть виступ, у якому про масову загибель депортованих негрів від голоду й епідемій говорилося як про "падіння", немов мова йшла про худобу.

У сучасному викладанні й у сучасних шкільних підручниках гуманність відтиснута в самий темний кут, начебто перестало бути істиною, що вона є самим елементарним й насущним при вихованні людської особистості, і начебто немає ніякої необхідності в тім, щоб всупереч впливу зовнішніх обставин зберегти її й для нашого покоління. У минулому все було по-іншому. Дух гуманності панував тоді не тільки в школі, але й у літературі, навіть пригодницькій. Робінзон Крузо у відомому романі Дефо безперестану міркує над проблемою гуманності. Він відчуває таку відповідальність за торжество принципів гуманності, що навіть у ході самооборони незмінно керується міркуванням, як би поменше загубити людських життів, і настільки підкоряє себе служінню цій ідеї, що вона надає зміст всього його повного пригод життя. Чи можна серед нинішніх творів цього жанру відшукати хоч одне, настільки пронизане духом людяності?

Негативно впливає на культуру також надорганізованість наших суспільних умов. Наскільки вірно, що організоване суспільство є передумовою й одночасно наслідком культури, настільки очевидно також, що на певному етапі зовнішня організація суспільства починає здійснюватися за рахунок духовного життя. Особистості й ідеї підпадають під владу інститутів суспільства, замість того щоб впливати на них і підтримувати в них живий початок.

Створення в якій-небудь сфері всеосяжної організації спочатку дає блискучі результати, але через якийсь час первісний ефект зменшується. Спочатку демонструється вже існуюче багатство, надалі даються взнаки наслідки недооцінки й ігнорування живого й первісного. Чим послідовніше впроваджується організація, тим сильніше проявляється її стримуючий впливи на продуктивні й духовні початки. Існують культурні держави, які не можуть перебороти ні в економічному, ні в духовному житті наслідків давно залишеної позаду занадто всеосяжної і далеко йдучої централізації управління.

Політичні, релігійні й економічні об'єднання прагнуть нині до такої організаційної структури, що сприяла б їх максимальній внутрішній згуртованості, а тим самим і вищого ступеня здатності впливу зовні. Організаційні принципи, дисципліна й все інше, що становить технічну сторону будь-якого процесу об'єднання, доводять до небаченого раніше досконалості. Ціль досягається. Але в тій же самій мірі всі ці об'єднання перестають діяти як живі організми й усе більше вподібнюються вдосконаленим машинам. Їхнє внутрішнє життя убожіє й втрачає необхідної багатогранності, тому що особистості неминуче розчиняються в них.

Все наше духовне життя протікає в межах організацій. З юних років сучасна людина так переймається думкою про дисципліну, що відрікається від свого самобутнього існування й здатна керуватися тільки інтересами своєї корпорації.

Зіткнення між ідеями й людьми, що склали у свій час славу XVIII століттю, нині вже не мають місця. Тоді благоговіння перед груповими думками не визнавалося. Доля будь-якої ідеї залежала від сприйняття й схвалення її індивідуальним розумом. Нині постійна повага до пануючих в організованих об'єднаннях поглядів стало правилом, що саме собою розуміється. Як для себе, так і для інших індивід уважає обов'язковим, щоб поряд з національністю, віросповіданням, приналежністю до політичної партії, майновим положенням і іншими даними, що характеризують положення в суспільстві, щораз заздалегідь було точно визначене число незаперечних поглядів. На ці погляди накладено табу, вони не підлягають не тільки якій би то ні було критиці, але навіть самому безневинному обговоренню. Така поведінка, при якій ми відмовляємо один одному в праві бути мислячими істотами, евфемістична йменується повагою до переконання, начебто без мислення можливо якесь теперішнє переконання. Поглинання сучасної людини суспільством, воістину єдине у своєму роді, - це, мабуть, найбільш характерна риса його сутності. Недостатня увага до самої себе й без того вже робить її майже патологічно сприйнятливою до переконань, які в готовому вигляді вводяться в побут суспільством і його інститутами. Оскільки до того ж суспільство завдяки досягнутій організації стало небаченою раніше силою в духовному житті, несамостійність сучасної людини стосовно суспільства приймає такий характер, що вона вже майже перестає жити власним духовним життям. Вона уподібнюється м'ячу, що втратив свою еластичність і зберігає вм'ятину від будь-якого натиску або удару. Суспільство володіє нею за своїм розсудом. Від нього людина одержує, як готовий товар, переконання - національні, політичні і релігійні, - якими потім живе.

Надмірна схильність сучасної людини зовнішньому впливу аж ніяк не здається їй проявом слабкості. Вона сприймає її як досягнення. Вона упевнена, що безмежною духовною відданістю ідеї колективізму доведе ділом велич сучасної людини. Природно властиву їй товариськість вона навмисно перетворює у фанатичну потребу насильно підкорити всіх колективному началу.

Оскільки ми в такій мірі відмовляємося від самих невід'ємних прав індивідуальності, наше покоління не в змозі висунути які-небудь нові ідеї або доцільно обновити існуючі. Воно приречено лише випробовувати на собі, як уже впроваджені ідеї завойовують все більший авторитет, здобувають усе більш однобічний характер і доходять у своєму пануванні над людьми до самих крайніх і небезпечних наслідків.

Так ми вступили в нове середньовіччя. Всезагальним актом волі свобода мислення вилучена із вжитку, тому що мільйони індивідів відмовляються від права на мислення й у всьому керуються тільки приналежністю до корпорації.