Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Маркузе, Герберт

(1898 – 1979)

Німецько – американський філософ, соціолог. Синтезувавши частково психологічні ідеї фрейдизму, соціальна філософія Маркізе стала підмурівком для активного продукування ідей про соціальне лідерство у суспільстві у період його вірогідних докорінних трансформацій. Одна із засадничих ідей естетичної теорії Маркузе полягала у тому, що чуттєве виявлення краси у творах мистецтва сприяє запобіганню гнітові репресивних сил сьогодення, нагадуючи про можливий вільний спосіб життя.

БУНТ МАС.

Додаток

Політична передмова 1966 року

Ерос і цивілізація:такий заголовок евфемістично висловив ту оптимістичну і навіть позитивну думку, що досягнення розвинутого індустріального суспільства дозволяють людині повернути назад хід прогресу ірозірвати згубний союз продуктивності і деструктивності, свободи і репресії — іншими словами, навчитися веселої науки (gауа sciencia) використання соціального багатства для формування світу людини відповідно до його Інстинктів Життя в загальній боротьбі проти усього, що несе Смерть. Цей оптимізм виходив із припущення, що раціональна підстава прийнятності панування вичерпала себе і що тепер необхідність важкої праці і нестаток «штучно» підтримуються в інтересах системи панування. Я недооцінив значення того факту, що це «віджиле» раціональна підстава значно підсилена (якщо взагалі не зайняли його місце) більш діючими формами соціального контролю. Ті самі сили, що, допомагають суспільству примирювати ;боротьбу за існування, служать придушенню потреби індивідів у звільненні. Там, де примирити людей з їх життям і їхніми правителями не здатний навіть високий рівень життя, необхідний катексис лібідо забезпечується «соціальною інженерією» душі і «наукою про людські відносини». У суспільстві достатку від влади не потрібне виправдання свого права на владу. Вона забезпечує виробництво благ, задоволення сексуальної й агресивної енергії її підданих. Влада, як би є цією стороною добра і зла, як і без свідоме, чию деструктивну силу вона, так успішно представляє: у її логіці відсутній принцип протиріччя.

Оскільки достаток суспільства в усе зростаючій мірі залежить від безперервного виробництва, утилізації відходів, технічних пристроїв, запланованого зносу і виготовлення засобів руйнування, традиційні способи привчання індивідів до цих вимог стають неадекватними. З одного боку, «економічний батіг» навіть у найбільш витончених його формах здається вже не достатнім для підтримки боротьби за існування в сьогоднішній віджилій організації, з іншого боку — закон і патріотизм не здатні забезпечити активну народну підтримку усе більш небезпечної експансії системи. Наукове керівництво інстинктивними потребами вже давно стало життєво важливим фактором відтворення системи: об’єктом лібідо стають товари, що є предметом купівлі і споживання, а для збудження і задоволення агресивності, що залягає в глибинному вимірі несвідомого, служить навмисно спотворений і збільшений до потрібного розміру образ національного Ворога, з яким варто боротися і який варто ненавидіти. Здійснення цієї інтроекції Принципу Реальності знаходить необхідні політичні інструменти в демократії мас, що не тільки дозволяє (до деякої міри) людям вибирати собі правителів і брати участь (до деякої міри) в уряді, що ними ж і керує, але також дозволяє правлячим ховатися за технологічним покровом виробляючого й руйнуючого апарату, який вони контролюють. Демократія приховує людську і матеріальну ціну зисків і зручностей, наданих нею тим, хто з нею співпрацює. Люди, якими уміло маніпулюють і можуть буди організовані, вільні. Але ціна їх свободи — невідання, безсилля і інтроецированна гетерономія.

Немає цензу говорити про звільнення з людьми вільними — а ми вільні, якщо тільки не належимо до пригнобленої меншості. Немає також цензу говорити про надмірний тиск, якщо чоловіки і жінки користуються більшою сексуальною свободою, зараз або раніше. Але правда полягає в тому, що ця воля і задоволеність перетворюють землю в пекло. І хоча пекло усе ще зосереджене в деяких віддалених місцях: В'єтнам, Конго, Південна Африка, а також у гетто «суспільства достатку»: Міссісіпі, Алабама, Гарлем, — ці інфернальні місця кидають світло на ціле. Легко і розсудливо бачити в них лише кишені бідності і страждання в зростаючому суспільстві, що здатна усунути їх поступово й уникнути катастрофи. Можливо навіть, що подібна інтерпретація вірна і реалістична. Питання в тому: усунути якою Ціною — не в доларах і центах але в людських життях і людській волі?

Я вживаю це слово — воля — не без коливань, тому що саме в ім'я волі чинилися злочини проти людства. Зрозуміло, для історії ситуація не нова: і бідність, і експлуатація завжди були продуктами економічної свободи; знову і знову людей звільняли по всьому світі їх господарі і правителі, але їх нова воля оберталася підпорядкуванням, причому не просто влади закону; але влади [далекого їм] закону інших. Те, що починалося як підпорядкування силі, незабаром ставало «добровільним рабством», співробітництвом з метою відтворення суспільства, що робить рабство усе більш щедро нагородженим та приємним. Відтворення (більше і краще) цих способів життя усе більш чітко і усвідомлено стало означати відмовлення від інших можливих способів життя, здатних покласти кінець відтворенню репресії і розподілу на рабів і панів.

В даний час цей союз волі і рабства став «природним» і перетворився в засіб прогресу. Процвітання все в більшій мірі здається передумовою і побічним продуктом продуктивності, яка збільшує сама себе, що постійно потребує нові ринки споживання й об’єкти руйнування як зовні, так і у середині людини, але в той же час утримуванню від «переливання» у осередок убогості — як у себе в країні, так і за її межами. Стосовно цієї амальгами свободи й агресії, виробництва і деструкції образ людської свободи виявляється переверненим: він стає проектом повалення прогресу такого типу. Звільнення інстинктивних потреб у мири та спокої; а також у «асоціальному» автономному Еросі припускає звільнення від репресивного достатку: зміну напрямку прогресу.

Основна думка «Еросу і цивілізації», знайшла більш повний розвиток у моїй книзі «Одновимірна людина», полягала у тому, що життя в Державі Благополуччя-через-війну зовсім не є долею людини, що остання потребує деякого нового життєвого початку для того, щоб, усунувши той «внутримирський аскетизм», що створював базис для панування, перебудувати апарат виробництва і слугує його пізнанню. Це був новий, рішуче заперечивший надлюдину Ніцше, образ людини, у достатній мірі наділеної розумом і здоров'ям для того, щоб обійтися без героїв і героїчних чеснот, позбавленої потяга до життя, повного небезпек, для того, щоб прийняти виклик; людини, совість якої дозволяє їй розглянути життя як самоціль і прожити її в радості і без страху. «Поліморфна сексуальність» — такий термін я ужив для того, щоб вказати, що новий напрямок прогресу буде цілком залежати від можливості активізувати приховані, загальмовані органічні потреби: перетворити людське тіло в інструмент не стільки праці, скільки задоволення. Мені здавалося, що стара формула розвитку потреб і здібностей перестала бути адекватною, а передумовою і змістом звільнення стають нові, якісно інші потреби і здібності.

Ідея цього нового Принципу Реальності ґрунтувалася на припущенні про те, що матеріальні умови для його розвитку або вже сформувалися, або могли бути сформовані в розвинутих індустріальних суспільствах нашого часу. Не викликало сумнівів, що реалізація технічних можливостей буде означати революцію. Але суб’єкт історії (агент революції) виявився подавлений розмахом і ефективністю демократичної інтроекції: вільні люди не мають потреби в звільненні, а пригноблені недостатньо мужні щоб звільнитися самостійно. Ці умови формують інше поняття Утопії: звільнення є найбільш реалістичною і конкретною з всіх історичних можливостей і в той же час найбільш раціонально і ефективно може бути придушена - найбільш абстрактною і віддаленою можливістю. Ні філософія, ні теорія не в змозі усунути цю демократичну інтроекцію правителів у своїх підданих. Коли у суспільствах з тим або іншим ступенем достатку продуктивність досягає рівня, при якому маси одержують свою частку благ, а опозиція ефективно «стримується» демократичними засобами, так само ефективно стримується і конфлікт між паном і рабом, або, точніше, цей конфлікт змінює своє соціальне місцезнаходження. Його продовженням стає повстання відсталих країн проти нестерпної спадщини капіталізму і його продовження в неоколоніалізмі. Марксова концепція проголошувала, що шлях у вільне суспільство відкритий тільки для тих, хто вільний від благ капіталізму: історичними агентами звільнення могли стати тільки ті, чиє існування саме по собі було запереченням капіталістичної власності. На внутрішній арені марксова концепція цілком знаходить свою значимість. У тій мірі, у якій суспільства, побудовані на експлуатації, перетворилися у світові держави, у тій мірі, у якій нові незалежні нації стали полем бою за їх інтереси, «зовнішні» сили опору перестали бути відстороненими вони стають ворогом системи у середині її самої. Це, однак, не робить бунтарів носіями волі людства. Самі по собі вони (так само мало, як і марксів пролетаріат) зовсім не є представниками свободи. Тут також застосовна марксова концепція, відповідно до якої міжнародний пролетаріат одержить власну інтелектуальну зброю ззовні: «блискавка думки» вдарить у «пaіvеп Volksboden» :. Всеохоплюючі ідеї об’єднання теорії і практика невиправдані по відношенню до слабких зародків такого союзу. Однак повстання у відсталих країнах знайшло відгук у розвинутих країнах, де молодь протестує проти придушення достатком і, проти війни за межами країни.

Бунт проти брехливих отців, вчителів і героїв і солідарністьзі знедоленими усього світу: чи немає тут певного «органічного» зв'язку, між двома гранями, протесту? Ця солідарність здається насамперед інстинктивною. Бунт у середині країни, звернений у середину, здається в значній мірі імпульсивним. Його мету важко визначити: нудота, викликана «способом життя», бунт, як справа фізичної і духовної гігієни. Тіло проти «машини» — не проти механізму, конструюєме з метою зробити життя м'якше і безпечніше, послабити, жорстокість природи, але проти машини, що опанувала механізмом: політичної машини, машини корпорацій, культурної й освітньої машини, що зім'яла благословення і проклін, в одне раціональне ціле. Це ціле стала занадто великим, його структура занадто міцною, його функціонування занадто ефективним — невже ж уся могутність заперечення зосереджена в ще не цілком завойованих, примітивних, розрізнених силах? Тіло проти машини: проти самої безжалісної машини руйнування всіх часів боротьби чоловіків, жінок і діти, озброєних самими примітивними знаряддями, -невже ж партизанська війна визначає суть революції нашого часу?

Культурна відсталість може дати історичний шанс повернути колесо прогресу в іншому напрямків. Розвиток надпотужного технічного і наукового потенціалу спростовує сам себе коли проти найбідніших на цій землі, проти їх халуп, лікарень і рисових полів суспільство достатку кидають оснащені радарами бомбардувальники, хімічні речовини і «спеціальні сили». Ці нібито «випадкові» явища виявляють сутність сучасного суспільства: вони зривають технологічний покрив, за яким ховається реальна могутність. Здатність знищити і спалити кілька разів все існуюче і відповідний цьому спосіб мислення— побічні продукти розвитку продуктивних сил у системі експлуатації і репресії; і чим більше зручностей надає система своїм привілейованим громадянам, тим вище стає продуктивність. Суспільство достатку вже досить ясно продемонструвало, що воно є суспільством війни; і якщо його громадяни ще не побачили цього, то це не можна сказати про його жертви.

Крокування через стадію суспільства достатку може стати історичною перевагою тих хто запізнився, технічно відсталих суспільств. Бідність і слабість відсталих народів, можливо, змусить їх утриматися від агресивного і марнотратного використання науки і техніки й утримувати під контролем а lа теsurе dе l'hоттеапарат виробництва, використовуючи його для задоволення і розвитку життєво важливих індивідуальних і колективних потреб.

Для найбільш розвинутих країн цим шансом могло б бути скасування умов, при яких людська праця увічнює як саморушійна сила свою підпорядкованість апаратові виробництва, а отже, і віджитим формам боротьби за існування. Скасування цих форм є, як і колись, задачею політичної дії, але в сучасній ситуації є найважливіша відмінність. У той час як попередні революції приводили до більш значного і цілеспрямованого розвитку продуктивних сил, сьогодні революція у найбільш розвинених суспільствах означала б скасування цієї тенденції: скорочення надрозвитку і його репресивної раціональності. Відмовлення від відтворення стану достатку, ще не є гарантією чистоти, простоти і «природності», міг би вказати шлях до більш високої стадії людського розвитку, заснованої на досягненнях технологічного суспільства. Припинення марнотратного виробництва речей, націлених на руйнування (що означало б кінець капіталізму у всіх його формах), могло б покінчити з тілесним і духовним каліцтвом, яке наноситься людині виробництвом. Іншими словами, сформувати навколишнє середовище і перетворити природу здатні не пригнічені, а звільнені Інстинкти Життя, які тільки і могли б підкорити агресивність своїм вимогам.

Для інших країн історичний шанс полягає у відсутності умов, що ведуть до експлуататорської технології і індустріалізації і розвитку агресивної продуктивності. Уже той факт, що панування достатку, що живе війною, направляє свою нищівну могутність на відсталі країни, дає можливість зрозуміти розмір небезпеки. У повстанні відсталих народів заможні суспільства зустрічають у стихійній і грубій формі не тільки соціальний протест у традиційному цензі, але також інстинктивний бунт, біологічну ненависть. Поширення партизанської війни в розпал століття техніки — подія символічна: енергія людського тіла бунтує проти нестерпної репресії і кидається на машини репресії. Можливо, бунтарі нічого не знають про шляхи організації суспільства, про побудову соціалістичного суспільства; можливо, вони залякані своїми лідерами, що дещо знають про це, але їх повне страху існування — одна суцільна потреба звільнення, якому протистоять найбільш розвинуті суспільства.

Західна цивілізація завжди прославляла героя, жертвеність в ім'я міста, держави, нації. Але питання про те, чи коштує місто, держава, нація цієї жертви, ставиться рідко. Табу на безсумнівну прерогативу цілого завжди підтримувалося й усталювалося, і з тим більшою жорсткістю, чим більша індивідуальна воля передбачалася усередині цілого. Питання, що виникає ззовні і підхоплюється тими, хто відмовляється брати участь у грі з достатком, звучить так: чи не є скасування цього цілого передумовою виникнення справді людського міста, держави, нації?

Найбільші шанси тут на стороні тих держав, що ще не виникли. Романтична в даному випадку не позитивна оцінка визвольних рухів у відсталих країнах, а позитивна оцінка їх перспективи. Не видно причини, по якій наука, техніка і гроші припинили би свою деструктивну роботу, що супроводжується перебудовую свого власного образу. «Ціна прогресу жахливо висока, але ми переможемо». Так; горять не тільки обмануті жертви, але і керівники їх держав. І, однак, існують фотографії - документи війни у В'єтнамі, які демонструють ряд напівроздягнених трупів, що лежать перед переможцями. Вони у всіх подробицях нагадують трупи знесилених, померлих від голоду в Освенцимі і Бухенвальді. Ніщо і ніколи не зможе перемогти ці факти, навіть почуття провини, що знаходить вихід у подальшій агресії, але агресія може обернутися проти самого агресора. Дивний міф, який говорить, що незагойну рань можна залікувати тільки зброєю, якою вона нанесена, поки ще жодного разу в історії себе не виправдав. Насильство, що перериває ланцюг насильства, може стати початком нового ланцюга. І як усередині, так і ззовні цього континуума боротьба буде продовжуватися. І це не сутичка Еросу з Танатосом, тому що існуюче суспільство також володіє своїм Еросом котрий захищає, увічнює і розширює життя. І це життя зовсім не погане для тих, хто з ним мириться і навіть бере участь у репресії. Але, підводячи підсумок, варто визнати, що агресивність життя, що захищається, менш пагубна для Інстинктів Життя, ніж агресивність агресії.