Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

ДУМКА І МОВА.

Наслідком помилок викладених вище теорій стає неможливість дослідження питання про походження мови… помилки цих теорій можуть бути зведені до однієї, до нерозуміння прогресу. Згідно з теорією довільного винайдення мови, яка передбачає її завершеність, прогресивний розвиток мови неможливий, оскільки він має місце тільки тоді, коли вже не потрібен; для теорії її божественного походження цей розвиток має бути регресивним, для Беккера та Шлейхера[9], він може відслідковуватися хіба що у розвитку звуків. Всі названі теорії розглядають мову як даність і тому не можуть зрозуміти як вона виникла. Подібне уявлення про мову пов’язане із прагненням до ототожнення граматики та мовознавства із логікою, яка теж не звертається до дослідження історичного розвитку думки[10].

Нерозуміння розвитку мови сприяє появі і інших помилок, зокрема суджень про те, що думка є основою виникнення слова, але, у свою чергу, не має з ним зворотнього зв’язку, внаслідок чого у мові панує свавілля. До такого висновку приходять і ті дослідники, які відстоюють ідею органічності мови. Неможна сказати, щоб все у розглянутих теоріях суперечило фактам, однак у них не усвідомлені протиріччя самих фактів. Це стає зрозумілим із наступних положень Вільгельма Гумбольдта, які ми тут наводимо, – не як засіб вирішення хвилюючого нас питання, а у якості основи визначення тих перепон, без усунення яких це вирішення стає неможливим[11].

“Мова, – зазначає Гумбольдт, – за своєю сутністю є явищем перманентно мінливим… Вона не являє собою завершеного витвору, а є видом діяльності”, тобто самим процесом її формування. “Тому її дійсне визначення може бути виключно генетичним. Мова є вічним зусиллям духу щодо реалізації звукового ряду у думці… Це скоріше є визначенням не мови, а мовлення, у його повсякчасній актуалізації; однак, власне кажучи, тільки сукупність таких мовленнєвих актів і є мовою… При цьому у таких розрізнених стихіях непомітно найголовнішого у мові, того, що можна помітити або відчути тільки у зв’язному мовленні. Це доводить, що сутність мови розкривається у самому акті її актуалізації”.

“Назвати мову роботою духу (відповідно, діяльністю) буде вірним ще і у зв’язку з тим, що саме існування духу можна собі уявити тільки у діяльності і як діяльність” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 41-42).

Однак, з іншого боку, “від мови як мовлення, кожного разу нами проголошуваного, слід відрізняти мову як масу витворів цього мовлення. Мова, за своїм об’ємом, вміщує у собі всі попередні видозміни”, “всі стихії, що вже набули форми” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 62). У мові формується запас слів і система правил, засобами яких вона протягом тисячоліть стає самостійною силою. Хоча відображене у писемності мовлення живої або мертвої мови оживає тільки тоді, коли читається та проголошується, хоча сукупність слів і правил тільки у живому мовленні стає мовою; але як це окам’яніле у писемності мовлення, так і граматика зі словником – дійсно існують, і мова є настільки ж діяльністю, наскільки і витвором.

Розуміння мови як роботи духу та визначення у якості сутнісної ознаки мови її розвиток, прогрес, підносить Гумбольдта над усіма попередніми теоріями; однак, таке визначення залишає незрозумілим відношення слова до думки. Ця неясність знімається наступним положенням, що є підґрунтям нового, запропонованого Гумбольдтом, напрямку мовознавства: “Мова є основою формування думки”[12]. Пояснення такого визначення призводить до нових важливих протиріч, які, як ми побачимо, безпосередньо пов’язані з антиномією діяльнісного характеру та завершеності мови і можуть бути результатом її перетворення, а саме: думка як внутрішня суб’єктивна діяльність, у слові перетворюється на дещо зовнішнє, стає об’єктом, зовнішнім предметом для себе самої і засобами слухових відчуттів уже як об’єкт повертається до свого виголошувача. Думка при цьому не втрачає своєї суб’єктивності, оскільки проголошене мною слово залишається моїм. Тільки на основі об’єктивації думки у слові з нищих форм думки може утворитися поняття (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 53)[13].

Таким чином, уже при виникненні слова у ньому відображається протилежність суб’єктивності та об’єктивності; вона пов’язана, як побачимо далі, з іншою, настільки ж невіддільною від мови протилежністю мовлення та розуміння.

Мова є необхідною умовою мислення окремого індивіда навіть коли той перебуває наодинці із собою, адже поняття формується тільки засобами вербалізації, а без поняття неможливе мислення. Однак, у дійсності мова розвивається тільки у суспільстві, і не тільки тому, що людина завжди є частиною цілого, до якого вона належить, а саме свого племені, народу, людства, не тільки внаслідок необхідності, взаємного розуміння як умови можливості суспільних зв’язків, але і тому, що людина розуміє саму себе, тільки випробувавши на інших людях зрозумілість своїх слів (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 30, 54). Взаємозв’язок мовлення та розуміння посилює протилежність об’єктивності та суб’єктивності: об’єктивність посилюється коли промовець чує від іншого своє власне слово, а суб’єктивність при цьому не тільки не втрачається, оскільки промовець завжди відчуває свою однорідність, “єдність” із розуміючим), але і закріплюється, адже думка у слові перестає бути одноосібною внаслідок чого відбувається, так би мовити, розширення суб’єкта. Особиста думка, доходячи до відому інших, досягає того, що є спільним для всього людства і що у індивідуальній свідомості існує як модифікація, яка потребує доповнення з боку інших особистостей; будь-яке мовлення, починаючи з найпростішого, поєднує особисті відчуття із загальнолюдською природою, тому мовлення та розуміння постають як протилежність часткового і загального. Те, що робить мову необхідною умовою формування думки, перманентно повторюється у духовному житті суспільства в цілому…

Із відповідності антиномій мовлення та розуміння, з одного боку, і суб’єктивного та об’єктивного – з іншого, не слідує, що мовлення є суб’єктивним, а розуміння – об’єктивним. “Все, що є у душі, може бути здобутим лише її власною діяльністю; мовлення та розуміння – це різні прояви однієї і тієї ж мовленнєвої здібності. Взаємодія мовлення і розуміння є не просто трансляцією змісту від однієї особи до іншої: у розуміючого, як і у того, хто виголошує якусь думку, цей зміст має розвинутися із власної внутрішньої сили; все, що отримує розуміючий полягає тільки у гармонійному налаштуванні з боку промовця” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 54-55).

Якщо з точки зору протилежності мовлення та розуміння мова постає посередником між людьми і сприяє досягненню істини у суто суб’єктивних межах людської думки, то, з іншого боку, вона є середньою ланкою між світом пізнаваних предметів і людиною як суб’єктом пізнання і у цьому сенсі поєднує в собі об’єктивність і суб’єктивність. “Сукупність пізнаваного перебуває поза межами мови: людина може наблизитися до цієї суто об’єктивної області не інакше, як за допомогою властивих їй засобів пізнання та відчуття, відповідно, тільки суб’єктивним шляхом”, тобто засобами мови. Мова є не стільки засобом виразу вже готової істини, скільки основою відкриття раніше невідомої – по відношенню до того, хто пізнає є реальністю об’єктивною, по відношенню до пізнаваного світу – суб’єктивною. Щодо першого випадку, “будь-яка мова є виразом загальнолюдської природи; хоча навіть сукупність (зміст, сутність) всіх мов певного історичного часу не може стати повним відбитком суб’єктивності людства, однак всі вони перманентно наближаються до цієї цілі; і суб’єктивність людства знову стає сама собою чимось об’єктивним” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 236). Стосовно ж суб’єктивності самої мови у відношенні до пізнаваного, то вона ще більш очевидна і емпірично доводиться тим, що зміст слова (наприклад, дерево), у будь-якому випадку, не є рівним поняттю про предмет і, тим більше, невичерпній множині властивостей самого предмету. Пояснення полягає у наступному. Слово утворюється із суб’єктивного сприйняття і є відбитком не самого предмета, а його відображення в душі. “Оскільки у межах будь-якого об’єктивного сприйняття є частка суб’єктивності, то окрему людську особистість, навіть незалежно від мови, якою вона спілкується, можна вважати носієм особливого погляду на світ”. Така точка зору набуде ще більшого обґрунтування, якщо ми візьмемо до уваги і мову, “адже слово, об’єктивуючи думку про предмет, надає їй нових особливостей”. (Нижче ми спробуємо запропонувати пояснення цієї подвійної суб’єктивності слова у порівнянні із чуттєвим сприйняттям). “Як окреме слово стає між людиною і предметом, так і мова в цілому (як втілення світобачення народу) – між людиною та, впливаючою на неї, природою. Людина оточує себе світом звуків для того, щоб сприйняти і осмислити світ предметів. У цих словах немає ніякого перебільшення. Адже відчуття і діяльність людини залежать від уявлень, а уявлення – від мови, тому ставлення людини до зовнішньої реальності обумовлене тим, як ця реальність розкривається їй у мові. Людина, користуючись мовою, заглиблює себе до її канви; кожен народ обмежений особливостями власної мови і може вийти за її межі, тільки опанувавши іншу” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 59-60).

Витлумачена у такий спосіб антиномія суб’єктивності та об’єктивності спостерігається не тільки в тому, що мова загалом є посередником між індивідом і світом, але і у тому, як саме вона репрезентує людині цей світ: у різноманітності чуттєвих вражень думка розкриває, відповідні формам нашого духу, закономірності і пов’язану з ними привабливість зовнішньої краси. “…Звертаючись до світу мовленнєвих звуків, ми, в той же час, не відсторонюємося від оточуючої нас дійсності (відповідно, у закономірностях і красі мови знову поєднуються протилежності суб’єкта та об’єкта). Законність у мові, суб’єктивний стан духу, споріднений із законністю у природі, що збуджує вищі та найшляхетніші пориви людської душі, наближає її до розуміння формальних вражень, природи, яка теж (тобто як і мова) може бути означена тільки розвитком духовних сил”. У такий спосіб “мова, за допомогою властивих сполученню звуків ритмічної і музикальної форм, підносить і естетичне враження від природи, переводячи його у інший (суб’єктивний) вимір; однак вона не втрачає дієвості і незалежно від цього враження, налаштовуючи душу на сприйняття у відповідності із мовленнєвими інтенціями” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 61-62).

Об’єктивність (відповідність думки її предмету) залишається перманентною ціллю людських зусиль. Перш за все людина наближається до цієї цілі суб’єктивним шляхом за допомогою мови, потім – намагається визначити і цю суб’єктивність і по можливості звільнити від неї предмет, хоча б навіть заміняючи її на іншу, а саме власну суб’єктивність (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 263-264). Така заміна незалежно від своєї кінцевої мети вже є значним досягненням для мови, адже вона сприяє не лише пізнанню світу, але і самопізнанню, які є взаємозалежними процесами.

Переходимо до антиномій свободи і необхідності, індивіда та народу. “Вище ми бачили, що вербалізована думка стає для душі об’єктом сприйняття і, у цьому сенсі, впливає на неї як зовнішня по відношенню до людини реальність. Однак, ми розглядали об’єкт з точки зору його суб’єктивного походження, а його вплив на свідомість – як зворотній вплив свідомості на себе; тепер переходимо до протилежної точки зору, згідно з якою мова дійсно постає як стороння по відношенню до свідомості система” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63).

“Якщо усвідомимо як впливають на кожне покоління ті зміни, яких набуває мова за попередні століття свого розвитку, і як сила попередніх поколінь відображається у мові, стане зрозумілим наскільки незначною є сила окремих осіб по відношенню до могутності мови” (там само, с.65). “Формування нових, раніше не відомих, слів можна передбачити лише за наявності мови (тобто історичного життя людства). Історія свідчить, що людина завжди творила мову на певному лінгвістичному підґрунті, не виходячи за межі аналогій із минущим, видозмінюючи слова у вжитку, а не створюючи їх” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 261-262). У мовленні людина найбільш чітко усвідомлює свою сутність крізь призму розуміння власної сутності як еманації людського роду в цілому. Тим не менше, як кожен індивід постійно впливає на мову, так і кожне покоління змінює її, якщо не у словах і формах, то у їх вжитку. “Вплив індивіда на мову стане нам зрозумілим, якщо приймемо до уваги, що індивідуальність мови є відносним явищем, а дійсна індивідуальність розкривається тільки у індивіді у момент безпосереднього використання мови. Адже ніхто не розуміє слів саме так, як інший… Будь-яке розуміння є разом з тим нерозумінням, будь-яка згода у думках – неузгодженістю. Через вплив на мову кожного окремого індивіда розкривається, на противагу зазначеному вище впливу мови, влада над нею людини… У впливі мови на людину розкривається законність її форм, а у впливі людини на мову – принцип свободи, адже людина може запровадити такі зміни, які розум не зможе пояснити на основі передуючих їм обставин” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 65-66, 36). “Свобода сама собою не піддається визначенням та поясненням”, однак, тим не менш її присутність у мові повинна бути визнаною (там само, с. 66). “Протиріччя щодо одночасної відчуженості та приналежності мови душі, залежності мови від неї та її самостійності дійсно поєднуються у мові і є її характерною особливістю”… Мова саме настільки впливає як об’єкт і настільки самостійна, наскільки ж створюється суб’єктом і залежить від нього. Це відбувається тому, що нібито завершена (мертва, належна минулому і підкорююча собі особисту свободу) сфера мови, не маючи втілення у писемності, кожного разу відтворюється у думці, оживає у мовленні і розумінні, і, відповідно, набуває суб’єктивних рис (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63).

Промовляють тільки окремі особи, і з цієї точки зору мова є продуктом діяльності індивідів; але мова, як діяльність останніх, передбачає не тільки творчість попередніх поколінь (якої не могло бути на початку виникнення мови): кожної миті вона належить двом, тому, хто промовляє, і тому, хто його розуміє, які одночасно виступають як представники народу в цілому (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 63, 35). “Існування різних мов доводить, що існують духовні утворення, що виникають не у результаті їх перейняття від окремої особи іншими, а такі, що виникають у результаті одночасної самодіяльності усіх. Мови, завжди маючи національну форму, можуть бути тільки безпосереднім витвором народів” (там само, с.33). Між будовою мови та успіхами усіх інших видів розумової діяльності існує безперечний зв’язок… Адже спрямованість духу та сила його прагнень немислимі до появи мов тієї чи іншої будови…

У другій частині цієї антиномії індивіда та народу відображається викладена вище протилежність свободи та необхідності, що призводить до нового протиставлення та поєднання у мові Божественного і людського.

У твердженні, що мова є творінням народів, які слід розглядати у якості духовних одиниць, є дві складові, взаємозв’язок котрих повинен бути визначений, а саме йдеться про духовні особливості народу і мови. З одного боку, різноманітність мов може бути визначена залежністю від особливостей народного духу і має ними пояснюватися, тому мова буде хоч і народним, але все ж людським витвором. З іншого боку, “мова зароджується у такій стародавності людської історії, її не слід вважати власним творінням народів. Їй притаманний очевидний для нас, хоча за своєю суттю і непідвладний поясненню, саморозвиток, і з цієї точки зору вона є не витвором діяльнісного духу, а своєрідною його еманацією, не справою народів, а їхнім даром (їх внутрішньою долею). Вони вживають мову, самі не знаючи як її створили… Не буде пустою грою слів, якщо ми скажемо, що мова самодіяльно виникає тільки із самої себе, а мови – залежні від народів, яким вони належать” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 5-6). “Оскільки мови нерозривно пов’язані із внутрішньою природою людини і скоріше самодіяльно із неї витікають, ніж довільно нею створюються, то на цій основі можна вважати духовні особливості народів наслідком впливу мови (і навпаки). Істина полягає у тому, що джерелом характеру народу і особливостей його мови у їх взаємозв’язку та взаємозалежності постає незвідувана глибина духу” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 38).

Таким є дійсний зміст твердження про те, що мова “божественна та вільна і являється причиною самої себе”, адже оскільки зв’язок мови з духом безсумнівний, і мова не виводиться із духу народного, то, очевидно, що як мова, так і дух, повинні мати вище начало, вищу внутрішню єдність. Вимога такої вищої єдності залишається лише вимогою, у зв’язку з тим, що сам дослідник, вбачаючи відмінності у будові мов, пояснює їх виключно особливістю народних характерів, тобто суперечить теоретичним засадам: якщо мова є творінням духу, то вона, по-перше, втрачає свою самостійність по відношенню до останнього і визначається ним; по-друге, вона не потребує єдності із духом і суттєво від нього відрізняється; по-третє, розуміння народного духу у якості джерела походження мови є суто людським уявленням.

Зусилля Гумбольдта утримати не тільки для практики, але і для теорії ідею людського походження мови виявились безуспішними. “Якщо мова розглядається як щось вище, щось таке, що може виявитись, подібно до інших духовних утворень, наслідком людської активності, то це було б не так, коли б ми вбачали духовну силу людини не лише у її одиничних проявах, але коли б ми могли осягнути глибину її сутності і зв’язок у ній усіх людських індивідуальностей, зв’язок, на який вказує мова” (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 38-39). Однак, така душа людства для нас неосяжна; у межах духу людського неможливо уявити собі нічого вищого за нього самого, нічого такого, що могло б стати джерелом мови і духовних особливостей народів: тому мова має походження божественне, при чому не в тому сенсі, у якому можуть бути названі божественними всі витвори, що виникають із властивостей людського духу (наприклад, поезія): мові немає нічого рівного, окрім самого духу; поряд з духом вона підноситься до божественного начала.