Розділ «Практикуми до розділів»

Я не бачу в її житті жодного випадку, де б вона любила когось окрім себе. І якби це не видавалося прикрим для генерала Пістолькорса, слід сказати, що і його вона не кохала. Генерал атестує покійну з найкращого боку: «Правдива, чесна, розумна, скромна»... Чи не так? «Правдива»? Вона його обдурила, що заміжня. «Чесна»? Вона ще в 1903 році, коли жила в достатку, взяла від Пістолькорса, невідомо за що, 50 тисяч рублів. «Розумна»? В практичному розумінні так, вона була не промах. Але в розумінні інтелектуального рівня вона була страшенно дріб'язковою, гоноровою. Нарешті, «скромна»... Про цю скромність генерал тепер може зробити висновок з розповідей інженера Фанталова...

Безцеремонність Зінаїди Миколаївни в її подвійній грі між коханцем і чоловіком дивовижна... І, однак, якщо подумати, чи можемо ми суворо звинувачувати її? Згадайте: вона виросла і розцвіла в такому середовищі, де легка поведінка ліщини не вважалася ганебною. Природа дала їй чудове тіло. Вона використала цю зброю. їй все давалося легко, і вона уявила, що крім особистих задоволень, їй нема про що думати в житті. Вона перетворилася на розбещену егоїстку... Людина виховується тільки в нещасті. А вона його ніколи не знала, і навряд чи могла збагнути чуже горе. її трагічний кінець і заподіяні нею прикрощі пояснюються лише тим, що люди, багаті душею, її зовсім не розуміли. їй, наприклад, навіть на думку не спадало, що, закріпивши свій зв'язок з Пістолькорсом і пообіцявши йому одруження, вона зруйнувала все життя свого нещасного чоловіка.

Їй здавалося, що має відбутися лише звичайна угода щодо неї між двома чоловіками - і нічого більше. Вона навіть додумалася до нісенітниці, що вони обидва будуть однаково раді, бо для неї цей перехід був вельми вигідний і приємний.

Інша мимоволі б занепокоїлася, передбачаючи страшне руйнування тривалих близьких стосунків з вірним товаришем. Вона б намагалася пом'якшити удар... Але для Андреєвої все було дарма. За кордоном вона сміливо веде себе з Пістолькорсом як наречена... А в той же час чоловікові посилає листи «Милий Мишко», «Добрий Мишко». В листах продовжує вимагати різні суми на всілякі витрати... І в останньому пише: «Ми жалкуємо, що ти не з нами»... Ну, де ж тут було бідному Андреєву здогадатися, що з приїздом дружини може статися з ним жахлива катастрофа?

Про Пістолькорса він тільки чув від дружини, що вона десь давно з ним познайомилася. Сам він розмовляв з Пістолькорсом один раз у житті на якійсь виставці, де їх познайомила дружина. У своїй квартирі він ніколи його не бачив, і взагалі, все, що відбувалося між Пістолькорсом та його дружиною вже майже три роки, було від нього так приховано, що про Пістолькорса він думав стільки ж, як про будь-якого перехожого на Невському..,

Нарешті, дружина приїхала... Наступного ж дня, за ранковим чаєм, розв'язно посміхаючись, вона раптом ляпнула чоловікові: «Знаєш, я одружуюсь з Пістолькорсом...»

Панове присяжні засідателі! Все, що я говорив досі, схоже на спокійну розповідь. Кримінальної драми ніби навіть здалеку не було видно. Проте якщо ви зрозумієте усе попереднє, то вам стане ясно, який страшний тягар навалився на душу Андреєва. З цієї хвилини, власне, і починається захист.

У житті Андреєва відбулося щось на зразок землетрусу, зовсім як у Помпеї чи на Мартініці. Чудовий клімат, всі блага природи, ясне небо. Раптом з'являється слабке світло, димок. Потім чорні клуби диму, сажа, кіптява. Дедалі більше. Ось уже і сонця не видно. Полетіло каміння. Розливається вогненна лава. Загибель погрожує звідусіль. Грунт хитається. Безпорадний страх. Нарешті, несподіваний підземний удар, тріск - все загинуло.

Все це, від початку до кінця тривало протягом жахливих дванадцяти днів...

«Знаєш, я одружуюся з Пістолькорсом...»

У першу хвилину Андреєв сприйняв слова дружини за найбезглуздіший жарт. Але вона їх повторила. Він витріщив очі. Далі - більше. Дружина продовжує розвивати свої плани. її впертість проявляється чіткіше. Він все ще не хоче вірити. Але ім'я Пістолькорса все голосніше вривається в його дім, як ім'я людини, витискує його самого з дороги. Дружина відкрито телефонує Пістолькорсу. Нарешті, донька після довгих вагань повідомляє батькові про серйозні наміри матері, розкриває перед ним її давній роман. Андреєв починає відчувати загибель. Він купує фінський ніж, щоб покінчити з собою. Довелося купити ніж, бо на купівлю револьвера потрібний дозвіл, а приплив відчаю міг настати кожної хвилини, і йому здавалося, що якщо він буде мати при собі смерть у кишені, то зможе ще триматися на ногах, йому легше буде упрошувати дружину, благати залишитися в сім'ї...

Весь звичайний спосіб життя зник! Чоловік втрачає дружину. Він не спить, не їсть від несподіваної біди. Він все ще за щось чіпляється, хоч і повторює своїй доньці: «Я цього не витерплю». Поки йому все ще здається, що дружина капризує. Суперник лише на рік молодший за нього. Коштів у самого Андреєва достатньо. А головне, Зінаїда Миколаївна навіть не говорить про кохання. Вона, мов сорока, цокотить тільки про мільйони, про високе становище, про можливість потрапити до двору. Залишалася лише надія переконати її.

З'явився, нарешті, до Адреєва і сам Пістолькорс з пропозицією про розлучення. Але Андреєв і йому не давав ні позитивної, ні негативної відповіді: «Справа серйозна, треба подумати...»

Тим часом роздратована Зінаїда Миколаївна починає бити доньку за підтримку батька. Андреєв непокоїться за Доньку, замикає її від матері і все думає, думає... Про що він думає? Він думає, як страшно для нього зректися жінки, заради якої він жертвував усім; якою жалюгідною буде його самотня старість, а головне, він не розуміє, заради чого все це робиться...

Дійсно, якби Андреєва мала хоч трішки жіночої душі, якби вона насправді кохала Пістолькорса і якби вона хоч якось розуміла і цінувала серце свого чоловіка, вона могла б легко владнати все це. Звичайно, постраждав би чоловік, але сама Андреєва досягла б бажаного без найменшої катастрофи для себе. Підготувавши чоловіка заздалегідь (про що я вже говорив), вона могла б щиро і з повним правом сказати йому: «Мишко, зі мною трапилося горе. Я покохала іншого. Не звинувачуй мене. Адже ж і ти пережив те саме. Дружина простила тебе. Прости ж і ти мене. Я віддала тобі свої кращі роки. Не змушуй мене бути такою люблячою, якою ти знав мене досі. Це все не від мене залежить. Щастя у нас не буде. Відпусти мене, Мишко. Ти бачиш, я сама не своя. Що я можу зробити?»

Невже не зрозуміло для кожного, що такі слова обеззброїли б Андреєва цілком? Все було б ясно до безнайдійності. Він би відійшов і, можливо, наклав би на себе руки. Але Андреєва нічого подібного не могла сказати саме тому, що не кохала Пістолькорса. Вона лише шаленіла від того, що чоловік наважується перечити її примхам.

І ось вранці 23 серпня вона вирішила розрубати вузол. У цей час чоловік після дванадцяти безсонних ночей, все ще на щось сподіваючись, вже збирався кудись вийти в справах, і, як автомат, натягнув пальто. Зінаїда Миколаївна в туфлях на босу ногу поспішила його затримати, щоб нарешті домогтися свого.

Нікому в домі, - ні їй, ні її чоловікові, - не могло б спасти на думку, що саме в цю мить вона прямо йде до своєї смертної кари і навіть робить останні кроки в житті.

Вона була занадто самовпевнена. Чоловік був занадто тихий і покірливий. Але вона вела себе як дике, тупе створіння, забувши про все людське. На безвинного і люблячого чоловіка вона накинулася з лютою лайкою...

Ця жінка, врятована Андреєвим від висилки, піднята ним з бруду, викохана, опікувана ним як скарб протягом 16 років, - ця жінка хоче «скрутити його в баранячий ріг», знищити його без сліду, роздавити його!