Розділ «ЧАСТИНА II СВІТ - ЛЮДИНА - ДУХ»

Культура, як програма діяльності, є специфічним інформаційним кодом для передачі досвіду спілкування та суто людських проявів активності і виступає знаковою системою, прозорою в усіх її смислах для членів конкретної соціальної спільноти. Перші, найбільш архаїчні, форми соціального життя ґрунтувались на наслідуванні зразків поведінки у такий спосіб, коли досвід і навички старших копіювалися під час безпосереднього спілкування. Від початку важливим і до того ж наочним осередком кодової системи було людське тіло з його позами, рухами, жестами й мімікою, з перебуванням у стадії виробничої активності, відпочинку, ритуальної діяльності, бойових походів і навіть сну. Все це можна було б умовно назвати техніками тіла, під котрими французький соціальний антрополог Марсель Мосс (1872-1950) розумів способи користування людей своїм тілом, які у різних культурних системах і в різні часи відрізняються і їм спеціально навчаються, бо вони не є даними від природи[397]. М. Мосс запропонував декілька підходів до класифікації технік тіла: розподіл їх за статевою ознакою; мінливість технік тіла у відповідності з віком; в залежності від продуктивності; за перебігом біографії людини (від немовляти через дитинство, юність до стадії дорослості і далі - старості).

Розвиток мови склав нову знакову систему кодування культурних здобутків і їх наслідування. Розмовна мова слугувала накопиченню й фіксації досвіду, знань, була засобом комунікації людей для співробітництва у виробничій діяльності, інтегрувала первісні колективи у деяку цілісність. Приблизно з середини 2-го тисячоліття до н. е. було створене літерне письмо (до цього довгий час для повідомлень використовувались малюнки й різні знаки для складів), а алфавіт з’явився близько 800 р. до н. е. Письмо сприяло удосконаленню колективної пам’яті, виключало небезпеку втрати добутих знань, сприяло поширенню торгівлі, задовольняло потреби економічного розвитку й державного управління. У середині XV ст. у Європі з’явились друковані книжки. Хоч у Китаї друкарство було винайдено ще XI ст., однак ці досягнення східного народу, як і багато інших, довгий час не були відомі європейцям. Книгодрукування значно прискорило розповсюдження знань, розвиток науки, зробило більш ефективним навчання у закладах освіти. Все це свідчить про прискорення інформаційного розвитку людства аж до створення інформаційних систем на комп’ютерній базі. Нині інформаційні ресурси людства досягли гігантських розмірів, а засоби збереження й передачі повідомлень і знань скоро зможуть у планетарному масштабі забезпечити доступність інформації майже кожному бажаючому.

До культури ми віднесемо не тільки програми діяльності у вигляді системи функціонуючих знань, а й утілення знань в артефакти (від лат. arte - штучний + factus - зроблений) і наочну демонстрацію знань у вигляді навичок та вміння вести виробничу діяльність. І тут перед нами відкривається культурна еволюція людства від примітивних форм збирання готових продуктів природи й полювання до аграрної культури і далі - до сучасної науково-технічної культури. Культурними явищами слід вважати також цінності, правила й норми, які в засвоєному вигляді визначають напрямки й параметри діяльності індивідів.

З огляду на визначення культури соціальною програмою діяльності людей можна дійти згоди й щодо смислу того, що прийнято називати культурністю. Культурність виражає міру засвоєння індивідом культури свого часу й своєї спільноти, про що обов’язково має свідчити спрямованість його діяльності й поведінки.

Щоб завершити з’ясування прийнятого нами змісту поняття культури, слід згадати про одне споріднене з ним поняття. У сучасній філософській літературі та в інших творах гуманітарного ґатунку поряд з поняттям культури широко вживається термін «цивілізація». У тому випадку, коли цивілізація є синонімом культури, проблем немає. Але часто терміну «цивілізація» надається дещо інший смисл і його слід враховувати в нашій розмові про культуру аби розвести ці поняття. Дослідники історії слів «цивілізація» й «культура»[398] стверджують, що вперше іменник цивілізація з’явився у французькій мові в 1757 р., в англійській - у 1772 р., а з кінця XVIII та з початку XIX ст. це слово вживається в багатьох європейських мовах. У той час під ним розуміється певний стан суспільного розвитку і терміном цивілізація сукупно позначають все, що зроблено «руками й душами людей» (Франсуа Гізо, французький історик, 1787-1874). Цивілізацію, зазвичай, відносили до цілих народів, до великих епох, а культура стосувалась чогось менш узагальненого. Протягом решти XIX ст. більш уживаним стало поняття культури, воно охоплювало собою всі масштаби створеного людьми. У XX ст. обидва поняття стають однаково вживаними і часто синонімічними. Нині ж складається тенденція до набуття цивілізацією спеціального семантичного відтінку: цей термін скоріш відображає «технічну» сторону досягнень людства, успіхи у справі зростання індустріальної могутності разом з усіма її складовими (наука, інженерія, система освіти, заводи-гіганти, урбанізація, системи зв’язку й транспорту тощо), хоч інколи несе в собі й морально-правовий аспект (напр., у виразах «цивілізована поведінка», «цивілізовані стосунки»). Хоч ця тенденція й переважає, та час від часу поновлюються спроби співставити «культуру» й «цивілізацію» чи то як аспекти, чи то як частини одного або іншого. Напр.: «Цивілізація є деяким функціональним підрозділом культури. Якщо культура є всією системою смислів людського буття, як ідеальних, так і упредметнених, то цивілізація може розумітися як частина цієї системи, котра пов’язана саме з предметним ресурсом культури. Світ упредметнених і відповідно, напевно функціональних феноменів складає предметне тіло культури, або цивілізацію»[399]. Зважаючи на давню традицію вбачати в культурі і цивілізації близькість, а то навіть і спорідненість, є резон зберегти їх, особливо в зв’язку з не менш давньою традицією розрізнення в єдиній культурі культури матеріальної й духовної. Предметний світ, створений людьми (артефакти), як носіями знань, умінь та навичок, котрі дають змогу пристосовувати зовнішні явища й процеси для задоволення власних матеріальних потреб, може бути названий матеріальною культурою. Саме вона й характеризує цивілізаційну сторону культури, складає те, що визначається як цивілізація. Етичні, естетичні, релігійні тощо духовні цінності теж здебільшого упредметнюються, але символічний характер їх втілень краще включити до складу духовної культури. У випадках же, коли культуру й цивілізацію вживають все ще як синоніми, то ми не бачимо тут іншого смислу, окрім стилістичного урізноманітнення тексту.

Філософська рефлексія відносно культури має багату палітру проблем, якими спеціально переймається філософія культури. У вузах, де викладається курс культурології або курс історії й теорії вітчизняної та світової культури, студенти більш докладно знайомляться з філософськими аспектами культури. Зазначимо тут, додатково до викладеного вище, лише деякі з них.

Довгий шлях подолання європоцентристського бачення культури привів до розуміння культури людства як багатоманітного явища, до переконання, що немає й не було на Землі некультурних народів, просто різні народи світу мають свою, притаманну їм культуру. Багатоманітність культури у етнічному й регіональному відношенні виявляється у таких її типах як європейський та північноамериканський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. Зберігає своє значення й поділ культур на культуру Заходу і Сходу, які відрізняються особливостями взаємовідносин індивіда й групи, відношенням до традицій і новаторства тощо. У межах однієї національної культури також можна вбачати відносно окремі форми. Напр., висока й народна культура. До першої завжди відносили витончене мистецтво, класичну музику, та й все те, що створювалось професіоналами і споживалось так званою елітою. Народна культура була більш укорінена в умови повсякденного буття простих людей, вони ж були її творцями й споживачами: міфи, казки, пісні, прислів’я, обряди. В сучасних умовах, коли надзвичайно розвилися засоби масової інформації й комунікації, склалась так звана масова культура, яка характеризується розмиванням кордонів між високою й народною культурою, між регіональними та національними культурами. З одного боку масова культура зробила кращі культурні досягнення доступними для більшості людей, але, з іншого боку, в умовах комерціоналізації й стандартизації культурного виробництва вимоги ринку часто ведуть до потурання низькому смаку публіки.

Багатоманітність культур можна проілюструвати також багатством інших субкультур у межах однієї й тієї ж культури. Субкультурами називають сукупність норм, цінностей та зразків поведінки, які відрізняють ту чи іншу групу від більш широкої спільноти. Це можуть бути регіональні, релігійні, класові, вікові, етнічні субкультури. Серед субкультур є й такі, що знаходяться у конфлікті з пануючою культурою. Такі явища називають контркультурою (напр., «богема» як стиль життя певних груп художньої інтелігенції), а інколи деякі з них і «катакомбною культурою»[400].

Фіксація багатоманітності культур - це лише одна сторона їх характеристики. З не меншою очевидністю можна переконатись і в культурній єдності людства. Її можна відзначати у двох напрямках. По-перше, в культурах різних народів і країн є певні загальні риси, схожі елементи, які уможливлюють культурні контакти і взаємодію. Такі елементи й риси часто називають культурними універсаліями. Автори, котрі досліджують їх, часто мають розбіжності щодо них. Одні вбачають ці універсали в категоріях, через які люди оцінюють, осмислюють і переживають світ, зводять у цілісність всі явища дійсності (напр., «простір», «час», «причина», «добро», «красота», «віра», обов’язок», «свобода»)[401].

Інші до культурних універсалій відносять такі явища як мистецтво, освіта, наукове дослідження, філософія тощо і при цьому висувають такий критерій: універсалією може бути назване тільки те, що в тій чи іншій формі властиве всім суспільствам в усі часи[402]. Американський дослідник проблем культури Джордж Мьордок (1897-1985) виділив понад 60 культурних універсалій, до яких відніс мову, виготовлення знарядь праці, спільну працю, гостинність, релігійні обряди, освіту й багато інших[403]. Хоч вони за своїми конкретними формами й варіюються у різних народів, але за функціональним змістом є тотожними і це відкриває шлях до міжкультурних контактів і взаєморозуміння.

По-друге, єдність культур і зростання ступеня універсальності культури людства як цілого забезпечується в наш час розвитком економічних зв’язків, розвитком засобів масової інформації й комунікації, універсальністю науки й техніки, зростанням ролі вимог міжнародного права.

До теми «Влада»

1. Баландьє Ж. Політична антропологія. - К.: Альтерпрес, 2002. - 252 с.

2. Бек У. Власть и ее оппоненты в эпоху глобализма. Новая всемирнополитическая экономия. - М.: Прогресс-Традиция; Издательский дом «Территория будущего», 2007. - 464 с.

3. Бурдьє П. Социология политики. - М.: Социо-Логос, 1993. - 335 с.

4. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. - К.: Основи, 1998. - 534 с.

5. Вебер М. Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с.

6. Влада і насильство. Збірка наукових статей / за ред. Кривулі О.М. - Х.: Ун-т внутр. справ, 1997. - 198 с.

7. Вятр Е. Социология политических отношений. - М.: Прогресс, 1979. - 462 с.

8. Канетти Э. Масса и власть. - М.: Ad Marginem, 1997. - 527 с.