Розділ «ЧАСТИНА II СВІТ - ЛЮДИНА - ДУХ»

Французький філософ російського походження Олександр Кожев (1902-1968), поняттю влади присвятив спеціальну книгу, яка хоч і була написана ще у 1942 році, однак широкому колу читачів стала відома лише на початку XXI століття[356].

Дотримуючись феноменологічної методології, Кожев розрізнював чотири типи теорії влади:

а) теологічна або теократична теорія, яка приписує Богові початкову й абсолютну владу;

б) теорія Платона, яка вважає, що справжня влада спирається не на силу, а на «справедливість»;

в) теорія Арістотеля, у якій влада обґрунтовується мудрістю, знанням, можливістю передбачення;

г) теорія Гегеля, яка зводить владні стосунки до відношення типу «Пан і Раб».

Усі ці типи теорії влади заперечують одна одну, відкидаючи протилежні їм вчення з причини ототожнення влади та сили. Кожев пропонує для всебічної оцінки феномену влади використати трирівневий аналіз: з феноменологічної, метафізичної та онтологічної точки зору. Аналіз з першої точки зору дасть відповідь на питання «що то за явище - влада», розгляд з другої точки зору допоможе отримати відповідь на питання про зв'язок феномену влади з фундаментальною структурою реального світу, третій підхід, доповнюючи метафізичний, вивчає структуру буття і дає зрозуміти всі «чому» і «як» стосовно влади. Сам Кожев схиляється до ототожнення влади з авторитетом, коли одна людина підкорюється іншій не через чужу волю або силу, а через авторитет особи чи інституту.

Знаний польський учений Єжи Вятр, аналізуючи світову літературу, наводить шість різновидів найбільш загального визначення влади[357]. Це такі: 1) біхевіористські визначення, згідно з якими влада є певним типом поведінки, заснованим на можливості зміни поведінки інших людей[358]; 2) телеологічні (від грець. τελέω - кінець, результат) визначення, за якими влада - це досягнення певних цілей, отримання запланованих результатів[359]; 3) інструменталістські визначення тлумачать владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства; 4) структуралістські - коли влада визначається як певного роду стосунки між керівником і підлеглим у ситуації управління; 5) визначення влади як впливу одних на інших; 6) конфліктне визначення, коли влада зводиться до можливості приймати з чийогось боку рішення, що регулюють розподіл добра у конфліктних ситуаціях.

Але навряд чи можна прийняти за достатньо узагальнюючі більшість з наведених вище підходів до визначення влади. Можливо, вдалішими будуть такі спроби, в яких повсюдний і одвічний феномен влади фіксується у аспекті панування та покори у людських стосунках, коли одні люди, так би мовити, «володіють» («владарюють») поведінкою інших, примушують до певної поведінки і контролюють її. Таких спроб теж вистачає, та оскільки вони схожі, наведемо для прикладу тільки деякі з них: «А має владу над Б, якщо А впливає на Б способом, протилежним інтересам Б»[360]; «Іван має владу над Петром щоразу і тільки тоді, коли, згідно норм суспільства, до якого належать Іван і Петро, Іван має право віддавати накази Петру, а Петро зобов’язаний підкорятись наказам Івана»[361].

Де і в чому слід шукати коріння такого стану речей, коли одні люди змушені підкорятись волі й силі інших? Як би це не було сумно для всіх волелюбних особистостей, та слід визнати: він (цей стан) укорінений у природу людського буття, невід’ємний від нього. Німецький вчений Еліас Канетті (1905-1994), якого можна вважати одним з засновників політичної антропології, у своїй фундаментальній книзі «Маса і влада» віднайшов у людській природі та описав багато з того, що складає підґрунтя «владності». Взяти, наприклад, страх торкання, який сам, можливо, базується на природному потязі будь-якої істоти до захисту свого життя. Інстинктивно кожна людина понад усе боїться дотику чогось невідомого і прагне у будь-який спосіб уникати чужого торкання. У просторі навколо нас існує деяке невидиме коло безпеки, котре ревно оберігається нами, і ми хотіли б щоби ніхто чужий не порушував його меж. Ми «пересуваємось» по життю неначе у невидимому скафандрі з очищеного від чужинців пустого простору, складаємо різноманітні бар’єри, закладаємо пробоїни у захисних редутах своєї недоторканності. Чи-то їдуть люди у громадському транспорті, чи досягли престижного місця соціальної ієрархії, вони однаково хотіли б бути дистанційованими від інших, хотіли б ускладнити для решти доступ до сфери своєї безпеки й добробуту. Людина за допомогою звичаєвих і правових норм бажала б тримати на відстані всіх, хто до неї наближається, і тому все своє життя, яке складається з дистанцій, вона б хотіла огородити нормативним бар’єром.

Захист від посягань на простір власної безпеки - це тільки уникнення влади іншого над собою. Але в природі живої істоти є й зворотній момент: для харчування і врешті-решт для виживання вона потребує влади як контролю над іншим. Ілюструючи свої думки стосовно влади та відмінності влади від насильства, Е. Канетті вдається до такого наочного прикладу. Кішка, що впіймала мишу, скоріш за все знищить її, здійснивши насильство. Але якщо насильство дозволить собі забаритися, воно стає владою. Бавлячись з мишею, кішка дає їй можливість пометушитися, відчути надію на спасіння, однак зберігає простір влади, тобто сферу свого ретельного контролю над поведінкою жертви. «Все це, - підсумовує автор, - простір, надію, контроль і намір знищення, - можна назвати справжнім тілом влади чи просто владою»[362]. Отже, владна ситуація за своїм походженням складається з таких базових елементів як дбання про особисту безпеку та про здобування засобів життя і їх споживання, а влада є пануванням і контролем одних над свідомістю і поведінкою інших.

Владу часто співвідносять з «силою», «насильством», спеціальній літературі і в мовній практиці різних народів склались свої традиції слововживання групи термінів, що відносяться до феномену влади[363]. Не дивлячись на те, що «влада» сполучується з «силою», ці поняття не співпадають. З силою пов’язується застосування фізичного впливу, однак хоч у певному смислі влада завжди спирається на силу, вона може здійснюватись і без її застосування.

Виходячи з підстав, на яких ґрунтується влада, виділяють[364] такі її різновиди.

Примусова влада. Ця влада є найбільш значною та поширеною і спирається на загрозу застосування сили. Вона може бути як легітимною (від лат. legitimus - узгоджений з законом; законний; правомірний), так і нелегітимною. До першої слід відносити тільки таку владу, яка добровільно приймається більшістю підлеглих, без спонукання до послуху шляхом погроз, утиску тощо. Індивіди сприймають таку владу виправданою, хоч шляхи й підстави виправдування і мотивація підкорення авторитету влади можуть бути різними. Саме таким критеріям відповідає державна влада, котра на підставі загальновизнаної правомірності (законності) може принагідно застосовувати силу. До другої можна віднести владу озброєного грабіжника, що примушує жертву віддати свого гаманця. Примусовість і в першому і в другому випадках не означає, що люди завжди покірливо поводять себе у напрямку тиску, насправді у них є можливість вибору: не підкоритись силі навіть з ризиком втрати свободи або й життя.

Психологічна влада. Вона зустрічається там, де людина вимушена діяти в заданому напрямку під психологічним впливом, часто неусвідомлюваним («влада навіювання»). Наприклад, «влада реклами», яка впливає на вибір товарів потенційними покупцями; «влада засобів масової інформації» при їх монополізації, що зумовлює запрограмовану поведінку електорату під час виборів, або одностайність схвалення політичної лінії правлячої групи, коли формується так звана «громадська думка». При ефективному функціонуванні «психологічної влади» індивіди підпадають під процедуру «промивання мозку» і частіш за все не мають ніякої можливості вибору своєї поведінки, як у випадку примусової влади. Звичайно, що психологічна влада не може супроводжуватись погрозами сили або підтекстом запровадження санкцій у разі непослуху.

Економічна влада. Її основою є обмін товарами й послугами за взаємною осмисленою згодою. Індивіди приймають умови взаємообміну, підкоряються їм з огляду на особисту вигоду. Абстрактна ринкова стихія задовольняє всіх своєю анонімністю, деперсоніфікованістю. Однак відомо, що при обміні вихідні позиції його учасників можуть бути далеко нерівними, і тоді одні групи або індивіди мають змогу диктувати умови обміну іншим, ставлячи їх у невигідне становище і тим самим здобуваючи ту саму економічну владу. Звичайно, сучасні держави можуть суттєво впливати на економічні умови життя суспільства, і в такому разі вже не можна говорити про обмін як єдину підставу економічної влади. Продовжуючи цю думку далі, можна стверджувати, що в житті сьогоднішніх суспільств усі типи влади поєднані, але їх корисно виділити хоч би для того, щоб вміти враховувати вагомість того чи іншого компоненту у загальному владному механізмі.

У соціально-філософському плані найбільшу увагу завжди привертала легітимна примусова влада, яку видатний німецький теоретик соціології Макс Вебер (1864-1920) називав «пануванням» (Herrschaft). «Поняття «панування», - писав він, - не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише осмислену співвідносність дії одного («наказ») з дією іншого («виконання»), і, відповідно, зворотне, - внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін»[365]. Давно вже стало класичним виділення тим же М. Вебером трьох типів легітимного панування[366]:

1. Легальне (від лат. legalis - правовий) панування існує завдяки встановленим правилам. Люди проявляють тут послух не якійсь окремій особистості у силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. До цього типу панування Вебер відносить сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, управління на приватному капіталістичному підприємстві та у політичних об’єднаннях, і вказує на те, що з технічної точки зору найчистішим зразком легального панування є бюрократія, тобто система прийнятого на службу за контрактом і призначеного чиновництва. В ідеалі «керівник» (чиновник), чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його компетенції, діє «незважаючи на особи», суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, - керуючись міркуваннями ділової доцільності. Влада за цим типом панування може бути визначена як раціональна, бо в цьому разі довіра до неї базується на свідомому й осмисленому загальному визнанні правомірності установлених законів, і люди підкорюються не особі, хто б вона не була, а закону.

2. Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, «батька нації»). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання, у межах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу «пана», штаб управління складатимуть «слуги», а підлеглі будуть «підданими». Зміст наказів «пана» зумовлюється традицією, грубе порушення якої з боку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізняє дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види - султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.

3. Харизматичне панування. Це панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі (від грець. xdpic; - принадність, чарівність; благодать), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер називає панування пророка, військового героя, великого демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом підлеглого - «послідовник». Панування вождя закінчується, як тільки його «небуденні якості» перестають підтверджуватись, вичерпуються, і харизма втрачається.