Розділ «8. РОЛЬ ФІЛОСОФІЇ В РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА»

Гегель, багато інших мислителів ХУІІІ-ХІХ ст.ст., помітили одну найважливішу рису свободи вибору — її зумовленість зовнішніми стосовно виборчої свободи обставинами. Але довівши цю рису до абсолюту, вони фактично звели до мінімуму фактор відповідальності індивіда за свої вчинки, оскільки сама свобода вибору набула досить примарного, по суті, фіктивного характеру. Якщо ще в XV ст.ст. Микола Кузанський вважав, що "людина - другий бог", вільна творчість якого збільшує повноту божественного промислу, то гегелівський панлогізм перетворив його на маріонетку Абсолюту. З різкою критикою такого підходу виступили різні філософські школи.

Крайню позицію зайняла так звана "філософія життя". У А. Шо-пенгауера кожна людина є об'єктивована безосновна світова воля, що прагне до абсолютного самоствердження в боротьбі зі всіма іншими. Будь-який індивід прагне стати абсолютом, підкоривши усіх своїй волі, перетворивши їх на засіб самореалізації.

Ф. Ніцше конкретизує вчення А. Шопенгауера про волю, доводячи його до парадокса. Воля людини цілеспрямована — це воля до влади і в утвердженні її індивід вільний від яких би то не було обмежень (каяття совісті, тверезого розрахунку, моральних норм тощо). Але керуючись тільки сліпими життєвими інстинктами, відмовляючись від будь-якої духовності, людина тим самим виявляється рабом своїх пристрастей, звільняючись від "оковів" розуму, моралі, духовності вона тим самим стає маріонеткою невтримної, ірраціональної життєвої пристрасті.

По-іншому спробували підійти до проблеми свободи вибору екзистенціалізм і персоналізм. У центрі цих вчень лежить теза про свободу волі. Однак ця воля виявляється, по суті, тільки внутрішньою волею. За природою людина вільна, однак на практиці вона - завжди в оковах. Жорсткі економічні, політичні, правові, моральні норми суспільного життя постійно обмежують її індивідуальність, змушують її бути як усі, знеособлюють її. Тому справжня свобода завжди пов'язана з альтернативою: або залишатися самим собою всупереч прагненню суспільства опосередити і знеособити моє "я" (і цим протиставити себе суспільству, вступити з ним у конфлікт), або стати таким, як усі, бути в згоді з вимогами суспільних норм і втратити самого себе, відмовитися від своєї свободи й індивідуальності. Вибір, гідний людини, вважають екзистенціалісти, — вибір самої себе. Бути вільною у процесі вибору — значить чинити відповідно до своїх переконань та ідеалів, не зважаючи на загальноприйняті норми. Але це неминуче веде до конфлікту індивіда із суспільством. Результат даного конфлікту різними представниками екзистенціалізму трактується по-різному.

С. Кьєркегор вважав, що завдання людини — перебороти опір суспільства, знехтувати всіма його цінностями і стати "лицарем віри", істотою, що кориться тільки божественній волі. Ідеал Кьєркегора — біблійний Авраам, що приносить у жертву свого єдиного сина Ісаака, безмовно корячись указівці Бога, не задумуючись над доцільністю такого вчинку, його справедливістю тощо. Авраам вільний від зовнішнього світу: вільний від суспільної моралі (яка вимагає: "не убий"); вільний від страху перед законом (де Авраам - злочинець, дітовбивець); вільний від власних почуттів (як батько він ніжно любив сина); вільний від жалю (муки матері і розпач Ісаака для нього не перешкода). Але Авраам не може переступити веління Бога, яким би безглуздим і жорстоким воно йому не здавалося. Він справжній "лицар віри", єдиний щодо всього навколишнього, воно зі своїми цінностями для нього — ніщо. Але сам він таке ж ніщо щодо Бога, сліпе знаряддя його волі.

Цю явну суперечність намагається пом'якшити К. Ясперс. Він пов'язує трансцендентну свободу екзистенції з розумом. Перша - це джерело буття, другий — путівник. Розум, виконуючи роль регулятивного начала, не дозволяє екзистенції перетворюватися на сваволю. Тут знову виникає нерозв'язна суперечність: свобода як трансцендентна екзистенція незбагненна для розуму і разом з тим він повинен бути для неї регулятивним принципом. Як можна коректувати дію того чогось, про яке нічого не відомо й у принципі знати неможливо!? Ясперс поступово змінює співвідношення: екзистенціальна свобода в нього стає фактично лише регулятивним принципом конкретних дій людства. Розвиваючи свою духовність у процесі комунікації, люди усвідомлюють свою незначність перед вічністю, переймаються загальною філософською (а не безоглядною, як у Кьєркегора!) вірою в могутність трансцендентного, і їх дії, регулюються страхом перед наслідками своїх неприборканих дій і домагань. Людина виявляється вільною тільки в ідеалі, поза цим тлінним життям, у філософській вірі. У цьому трагізм її буття.

Французький екзистенціаліст Ж.-П. Сартр подивився на проблему свободи вибору як на переважно поцесторонню, земну колі-зію. Виражаючи свою внутрішню сутність, особа вступає в конфлікт із суспільством, що, як правило, сильніше за неї, і людина неминуче зазнає поразки. їй чи залишається злитися з юрбою і тим самим втратити себе, чи ж загинути, відстоюючи свою самобутність. У будь-якому випадку — результат трагічний.

Найцікавішим рішенням проблеми свободи волі, вибору в сучасній світовій філософській думці видається концепція персоналізму (засновники: Н. Бердяєв, Дж. Ройс, Е. Муньє й ін.). Відроджуючи традиції стоїцизму і християнства, вони зробили основний упор на внутрішнє самовдосконалення особи. Однак на відміну від догматів християнства персоналізм визнає самоцінність особи, кожна з них - це вільна воля, повнота буття, суб'єкт, творець історії. Удосконалюючи себе, особа тим самим переборює закостенілі стереотипи суспільних відносин і поступово піднімається до єдності з всіма іншими особами в громаді рівних, а через єднання з ближнім здійснює єднання з Богом. Традиційні форми суспільного життя і відповідні суспільні інститути (держава, право, власність тощо) є необхідними, але нижчими, примітивнішими формами зв'язку людей, які повинні переборюватися в ході розвитку вільної творчості особи. У цій досить привабливій концепції, яка возвеличує людську особу, її вільну самореалізацію, творчість є дуже істотна вада: вона ігнорує могутність матеріальних інтересів у визначенні життєдіяльності людей. Навіть сам Ісус Христос не зміг переконати багатого юнака поміняти своє матеріальне надбання на "царство божеє". І це при тому, що юнаку дуже хотілося потрапити туди. Христос після цього, як відомо, сказав: легше верблюду пролізти через вушко голки, ніж багатому потрапити в царство боже. Персоналісти ж таки здійснили спробу протягти верблюда через вушко голки. Завдання виявилося, природно, нездійсненним. "Персоналістська революція" без революції соціальної — усього-навсього красива мрія.

Розробка фактора людської вільної волі в розвитку суспільства складає, безсумнівно, заслугу екзистенціалізму й особливо персоналізму. Проте, абсолютизувавши свободу вибору, вони поступилися іншим, настільки ж необхідним моментом людського буття — історичною певністю самої автономії волі, детермінованістю її зовнішніми обставинами. Для цих мислителів свобода волі і зовнішня необхідність - антагоністи, які взаємовиключають один одного. Тоді як у дійсності це два рівноцінних моменти історичного процесу, життя будь-якої людини.

Діалектика вільної самореалізації людської особи в контексті історичної необхідності глибоко проаналізована у філософії марксизму. Проблема свободи волі в марксистській філософії органічно узгоджувалася з діалектикою можливості і дійсності, необхідності і випадковості, іншими фундаментальними категоріями, із законами діалектики.

Відомо, що в ході історичного процесу суб'єкт (особа, клас, колектив, нація тощо) завжди має можливість вибору. Але можливість може бути абстрактною і реальною, отже, і вибір може бути абстрактним чи реальним. Так, визначаючи шлях поступального розвитку до досягнення кращого майбутнього, суспільство взагалі ж може вибрати варіант розвитку, що передбачає "десять років напруженої праці і десять тисяч років щастя". Але такий варіант проблеми не вирішує. Тому його вибір з погляду досягнення цілі буде тільки абстрактним, нездійсненним, хоча на практиці життя, у реальній історії він має місце. Абстрактним виявився і вибір стратегії побудови соціалізму в нашій країні — ставка на вирішальну підтримку світової революції.

Реальний же вибір, що передбачає врахування дії комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів, обмежує свободу волевиявлення суб'єкта реально існуючими обставинами. Люди завжди знаходяться у певних історичних рамках, що роблять можливими одні дії і неможливими інші. Такі рамки зумовлені рівнем розвитку способу виробництва, науково-технічного прогресу, суспільного поділу праці, політичної системи суспільства, ступеня цивілізованості суспільства, культурного потенціалу. Візьмемо такий приклад. Розвиток капіталістичного способу виробництва пов'язаний з різким стрибком у розвитку суспільного поділу праці, появою його нових видів, які слугують задоволенню різноманітних людських потреб. Крім того, капіталізм ліквідує феодальне закріплення індивіда за певним видом трудової діяльності. Отже, індивід одержує можливість вибору професії, тому що суспільство прямо не нав'язує йому той чи інший вид праці. Але, з іншого боку, цей же процес і обмежує вільний вибір індивіда насамперед існуючими умовами виробництва і суспільних потреб: індивід вільний вибирати тільки між тими видами праці, які він застав у сучасному йому суспільстві і які суспільство потребує. Крім цього індивід у виборі постійно обмежений можливостями, природними схильностями і задатками. Точно так само людина має свободу вибору при обміні продукту своєї праці на продукт праці інших людей. Але при цьому вибір буде визначатися, по-перше, потребами цього індивіда, традиціями і нормами споживання, що панують у суспільстві, а по-друге, тією сукупністю і якістю продуктів, що суспільство спроможне зробити на даному етапі.

Однак свобода вибору коректується не тільки конкретно-історичними обставинами, що обмежують його діапазон, його можливості.

Не менш важливим фактором, який визначає вибір, є інтереси і потреби суб'єкта, що теж носять конкретно-історичний характер, детермінуються соціокультурним рівнем розвитку суб'єкта, з однієї сторони, і всім комплексом суспільних відносин, з другої. Переломлюючись крізь призму багатомірних суспільних відносин, вони наповнюють конкретним зміст індивідуальних, класових, національних і інших інтересів.

У ході суспільного розвитку різні соціальні суб'єкти прагнуть монополізувати право на свободу вибору шляхів суспільного розвитку, позбавивши цієї свободи інших суб'єктів. У силу цих обставин конкретні ситуації, у яких необхідно робити вибір, відрізняються величезною розмаїтістю. І далеко не завжди реальний вибір укладається в ту примітивну альтернативу, відповідно до якої один з варіантів вибору має прогресивне значення, інший - регресивне. Люди можуть бути поставлені в умови, коли кожен з можливих варіантів вибору не є задовільним і навпаки: прийнятними є кілька варіантів, серед яких важко надати перевагу одному.

Про прогресивність свободи вибору можна говорити лише тоді, коли альтернатива буде сформульована в такий спосіб: зберегти чи ліквідувати ту основу, що породжує обставини, ворожі інтересам поставленого в них суб'єкта. Отже, вибір — це свідома спрямованість дій суб'єкта на один з декількох можливих способів і напрямів діяльності, здійснюваних з метою знайти найраціональніший шлях реалізації цим суб'єктом своїх інтересів. У зв'язку з цим виникає ще одна проблема: наскільки сам суб'єкт усвідомлює власні інтереси?

Без глибокого усвідомлення останніх вибір виявляється безпредметним, тому що людина не знає, чого вона повинна прагнути і які засоби для цього обрати. Тому Ф. Енгельс підкреслював: "Свобода волі означає, отже, не щось інше, як здатність приймати рішення зі знанням справи".

Прогрес у свободі вибору в процесі історичного розвитку залежить від ступеня прогресивності тієї суспільної сили, яка визначає можливість вибору і виявляється в тому, що суб'єкт одержує усе більшу можливість робити вибір, який відповідає його сутнісним потребам, переборюючи зовнішні перешкоди. Іншими словами, прогрес свободи вибору внутрішньо пов'язаний зі ступенем оволодіння людьми тими природними і суспільними силами, що втягнені в сферу їх життєдіяльності. Наслідок такого прогресу — зростання ролі здібностей, схильностей людей, організованості і підготовленості їх до активної діяльності. Відбувається закономірно зумовлене зростання ролі людського фактора в історичному розвитку й одночасне перетворення людини на самоціль функціонування соціальної дійсності. Свобода людини в міру розвитку цивілізації знаходить усе конкретнішу історичну форму свого буття, прагнучи до досягнення повноти свого вираження в такому типі суспільної організації, яка усю життєдіяльність суспільства підкоряє вирішенню основного завдання — ствердження вільного розвитку кожного як умови вільного розвитку усіх. Цей ідеал суспільного розвитку, що вінчає всю людську історію, був названий комунізмом. Його головні цінності - соціальна рівність і вільний усебічний розвиток усіх членів суспільства. Людина, вільно реалізуючи свої сутнісні сили в єдності з усіма іншими людьми, досягає гармонії своїх інтересів і інтересів суспільства, стає індивідуальним зосередженням усього надбання цивілізації, її вищою цінністю і кінцевою метою. Таке суспільство і є реальним гуманізмом: матеріалізоване, соціально гарантоване, загальне людинолюбство. Досягнення його — вища мета людського буття, що визначає сенс життя. Людина, що вільно здійснює свої життєві сили — вища цінність земного світу. Про членів такого суспільства можна сказати словами Н.Кузанського, що цінність їх "це не що інше, як саме буття їх усіх...".

Генетично, змістовно і функціонально сучасна філософська думка шукає шляхи обґрунтування гуманістичного ідеалу, загальну концепцію свободи, яка формулює кінцеві цільові настанови особи і суспільства, та розкриває зміст людського буття, хоча і здійснюється по-різному, різними напрямами.

Сучасна філософія не може ігнорувати той факт, що, оскільки кожне дане суспільство — це результат історичного генезису, що містить у собі все надбання свого розвитку, то й індивід відображає в собі не тільки актуально існуючий тип цивілізації, але і всю історію людства. Отже, зрозуміти окрему особу можна тільки в контексті всієї людської історії, усього комплексу суспільних відносин. А для цього їх необхідно вивчити. Тільки осягнувши економічні, соціально-політичні, духовні, етнографічні й інші умови існування індивіда, ми зможемо відтворити цілісну картину особи, із усім багатством її зовнішнього і внутрішнього життя, її потреб, інтересів, запитів тощо.