Стримуючи гнів, батько мовив:
— Ви, певно, забули, що перебуваєте не у своєму форту, а на Запорізьких Вольностях.
Старший зареготав:
— Були вольності, та й загули. Уже по Січі досі плуг походив, а він ще про вольності торочить.
Раптом його осінила думка:
— А втім, проїжджай, проїжджай. Може, твоя цибулька якраз там і знадобиться.
— Еге, — підтакнув другий, — на юшку.
— Чи й посадити на свіжозораній грядці, щоб підросла…
Батько гнав коней щодуху. Вже піна летіла з них, а він гнав. Певно, булані так би й попадали з ніг, якби ще промчав версти зо дві. Але враз виявилося, що далі їхати нікуди: і гора, де при шинках завжди відпочивало та веселилося козацтво, і передмістя у видолинку при Підпільній були зайняті царициними військами. Поглянув батько на той берег річки — і застогнав: на місці таких знайомих башт, пушкарні, куренів, на місці всієї Підпіленської Січі горбатилися купи мотлоху.
— А де ж?.. Де?..
Із гурту гусарів, що товкся неподалік воза, уїдливо підсміхнулися:
— Накивали п’ятами славні лицарі запорозькі. Побачили нас — і немов корова язиком злизала.
— Побудь при возі, — наказав батько Данькові. — Мушу про все когось із наших розпитати, а не цих зайд.
Скочив з воза, з-під кулика сіна, втовченого Даньком за дорогу, витяг пістоль, засунув під сорочку та й пішов до мосту через річку Підпільну.
Данько чекав довго, а батько не повертався й не повертався. І хлопцеві все більше закрадався в душу страх.
А довкола таке зчинилося! Гамір, говір, сварки, сміх, лайки… Війська видимо-невидимо, як риби на тирлі. Певне, цариця Катерина всіх своїх вояк прислала сюди, щоб розтоптати Січ. Он як заповзято галасують.
Корчімка дядька Михася, де вони з батьком зупинилися, коли минулого разу приїжджали на Січ, пограбована, у ній вже господарюють напиндючені гусари. А де була Янкелева ятка — так взагалі голе місце. Не видно й самого хазяїна ятки — привітного, послужливого, добродушного, який щоразу повторював на розвітання: «Тільки не минайте бідного Янкеля!» Це в нього батько збирався купити подарунки домашнім: матері — хустку, Наталці — коралі, а Яринці — червоного кісника.
Від гармидеру аж у голові гуло. Данько зіщулився на возі, притулився до кулика сіна, щоб бути непомітнішому. А батька все не було й не було. І час тягнувся так повільно.
Коли це враз:
— Данько!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Шморгун Ключ-трава“ на сторінці 110. Приємного читання.
TextBook