Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Ранком він спокійненько почав збирати камінчики та рослини вздовж дороги. Він страшенно жалкував, що не взяв із собою геологічного молотка та ботанізірки. Його кишені було напхом напхано крем’яхами, а з торби зі струментом, що він її тримав під пахвою, звисали пучки довгих трав.

— Стій! Це ж ти, мій хлопчику! — гукнув він, забачивши Сільвера. — А я гадав, що я тут сам тільки з цілої нашої родини.

Він вимовив останні слова з якоюсь іронією, легенько глузуючи з каверз батька і дядька Антуана. Сільвер дуже зрадів цій зустрічі з братом у перших. Доктор, єдиний з усіх Ругонів, ручкався з ним на вулиці й виявляв щиру приязнь до нього. Побачивши, що Паскаль увесь у пилу після походу, і подумавши, що доктор справді приєднався до республіканців, молодий чоловік щиро зрадів. Він з юнацьким запалом почав говорити про права народів, про свою святу справу, про безперечну перемогу. Паскаль слухав його з усмішкою; він цікаво стежив за його жестами, завзятим виразом обличчя, ніби вивчав непересічний випадок; він анатомував ентузіазм юнака, щоб побачити, що там ховається за цим шляхетним запалом.

— Який же ти завзятий! Який же завзятий! Та ти ж справжній унук своєї бабуні!

І він тихенько додав тоном ученого, який робить нотатки:

— Істерія чи ентузіазм, недоумство чи священне безумство! А все ці прокляті нерви!

Потім голосно, наче резюмуючи свою думку, сказав:

— Сім’я тепер повна. В ній буде ще й герой.

Сільвер не розчув. Він правив далі про свою улюблену Республіку. За кілька кроків від нього стояла Мієта; все ще загорнута в червону керею, вона не відходила від Сільвера. Вони, побравшися за руки, оббігали місто. Ця висока дівчина в червоному, зрештою, зацікавила Паскаля; він перервав мову братові й спитав:

— Що це за дівчина з тобою?

— Це моя жінка, — відповів поважно Сільвер.

Доктор витріщив на нього очі. Він не зрозумів, у чому річ. Дуже соромливий з жінками, він тільки низенько вклонився Мієті.

Ніч минула неспокійно. Над повстанцями повіяв лиховісний вітер. Піднесення вчорашнього дня розвіялося з наступом темряви. Ранком обличчя всіх були похмурі; люди сумно поглядали одне на одного, запала довга, важка мовчанка. Ходили тривожні чутки; недобрі вісті, що їх напередодні ватажки намагалися приховати, встигли поширитися, хоча ніхто не пробалакався; вони передавалися невидимими вустами поголосу, що викликав паніку в натовпі. Гомоніли, що Париж утихомирено, що провінції зв’язано руки й ноги; додавали, що численне військо виступило з Марселя під орудою полковника Масона й префекта департаменту Блеріо і простує прискореним маршем, щоб розігнати повстанські загони. Всі надії розбито. Наступало протверезіння, сповнене розпачу й гніву. Ці люди, що палали вчора в патріотичній огневиці, тремтіли від жаху на саму думку про те, що Францію упокорено й поставлено навколішки. Отже, тільки вони героїчно виконували свій обов’язок? І нині вони потонули в поспільній паніці, в мертвій мовчанці країни; вони стали бунтарями, на них полюватимуть, наче на тих диких звірів! А вони мріяли про велику війну, про повстання всього народу, про славетне завоювання прав! Та й що ж! Розгублена, покинута всіма, ця жменя людей плакатиме над своєю запропащеною вірою, над своєю потоптаною мрією про справедливість. Деякі з них винуватили Францію в боягузтві; вони покидали зброю і сіли край дороги, кажучи, що чекатимуть солдатських куль, щоб показати, як уміють умирати республіканці.

Хоча цим людям загрожувало вигнання або смерть, серед них мало знайшлось дезертирів. Дивна солідарність об’єднувала ці загони. Гнів їхній упав на ватажків, що справді виявились нездарами. Непоправні помилки були ними припущено; і тепер, кинутих усіма, дезорганізованих, під орудою нерішучих командирів, майже без сторожової варти, повстанців віддано на ласку першого ж ліпшого загону вояків.

Вони перебували ще два дні в Оршері — вівторок і середу, марнуючи час, погіршуючи своє становище. Генерал, той чоловік із шаблею, котрого Сільвер показав Мієті на дорозі, все вагався: його лякала величезна відповідальність, що лягла на нього. Зрештою, в четвер він вирішив, що й справді лишатися довше в Оршері небезпечно.

О першій дня він дав наказ виступати й повів свою невеличку армію на висоти Сен-Рура; ця позиція була б неприступна, аби її вміло боронити.

Будинки Сен-Рура розкидані один над одним по схилу горба; позаду міста похмурі скелі застують обрій. До цієї природної фортеці можна дістатися тільки з рівнини Нор, що стелиться під згір’ям. Над рівниною височіє еспланада, обернена в площу для прогулянок і обсаджена могутніми берестами. Тут і стали табором повстанці. Заручників замкнено в готелі «Білий мул», що був на площі. Важкою й темною здалася ніч бунтівникам. Ходили чутки про зраду. Ранком чоловік із шаблею, що не вжив необхідних заходів обережності, оглянув свою армію. Загони вишикувалися спиною до рівнини. Вони вражали своєю чудною мішаниною вбрання: брунатних курток, темних пальт, синіх блуз, попідперезаних червоними поясами; найнесподіваніша зброя виблискувала на сонці: нагострені коси, широкі заступи, потемнілі мисливські рушниці. Саме в той мент, коли імпровізований генерал проїздив верхи перед своєю маленькою армією, прибіг вартовий, який випадково залишився в оливковому гаю. Вимахуючи руками, він горлав:

— Солдати! Солдати!

Зчинилася страшенна колотнеча. Спочатку подумали були, що це марна тривога. Повстанці, забувши будь-яку дисципліну, кинулися наперед, підбігли до краю еспланади, щоб побачити солдатів. Лави розпалися. І коли з-поза сірої завіси оливкових дерев з’явилася темна шерега вояків, полискуючи багнетами, всі збилися й подалися назад. Почалася веремія, хвиля паніки прокотилася цілим згір’ям.

Тим часом посеред еспланади вишикувались грізні, стійкі загони з Палю й Сен-Мартен-де-Во. Велетень-дроворуб кричав, вимахуючи червоним шарфом: