Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Ухопивши Мієту одною рукою за стан, другою він підтримував її зісподу, а вона старанно била по воді ногами й руками, думаючи, що пливе, але як тільки Сільвер відпускав її, вона починала борсатися й кричати, судомно хляпала руками по воді, чіпляючись за його плечі й шию. На хвилину вона спиралася на нього й переводила дух; вода збігала з неї струмочками, а намоклий костюм обмальовував принадну форму її незайманих персів.

— Ну-бо ще один разочок! — кричала вона. — Ні! Ти навмисне не тримаєш мене!

І нічого соромного не було ні в обіймах Сільвера, що підтримував її, ні в переляканих Мієтиних рухах, що чіплялася за його шию; свіжість купання надавала всьому кришталевої чистоти.

Невинні нагі діти, сміючись, забавлялися в теплому смеркові, серед дрімотливого листя. Після першого купання Сільвер дорікав собі за погані думки. Мієта роздягалася так швидко, вона була така свіжа в його обіймах, вона так дзвінко сміялася! Не минуло й двох тижнів, як дівчинка навчилася вже плавати. Вона вільно орудувала руками й ногами, гойдаючись на хвилях, бавилася з ними, віддаючись повільній течії, проймаючись спокоєм неба, чарівністю берегів.

Вони тихенько пливли поряд, і Мієті здавалося, що густе віття дерев з обох берегів схиляється над ними, прикриває їх величезною завісою. А місячними ночами лелітки ковзали поміж стовбурами і прозорі постаті в білому вбранні гуляли понад берегом. Але Мієта не боялася; з дивним, незрозумілим захопленням стежила вона за грою тіней. Вона пливла повільно, і тиха вода, що в ній, наче в дзеркалі, відбивався місяць, з її наближенням збиралася в зморшки, наче гаптована сріблом матерія; кола ширшали, розпливаючись біля берегів під навислим віттям дерев, де чулися таємничі сплески; кожен вимах наближав її до чорної ями, сповненої згуків, — Мієта намагалася швидше пропливти далі; маяли купи дерев; їхні чорні обриси змінювали форму, довшали, здавалося, бігли берегом слідом за нею. А коли Мієта лягала голічерева, з невидимої млистої далечини до ней докочувався врочистий, протяглий голос ночі, сповнений шелестів і зітхання.

Мієта не була мрійна з натури. Всім своїм тілом, всіма почуттями вона тішилася з неба, річки, тіней і світла, а найбільше з річки, що в безперервному течиві колисала її з безкраєю ніжністю. Яка насолода підніматися проти течії, відчувати, як пружні струмені розбиваються об груди, ноги викликають приємний лоскіт, такий ніжний, що його не можна витримувати без нервового сміху. Мієта поринала глибше, опускалась у воду аж по самі вуста, щоб течія огорнула плечі, охопила її всю, від підборіддя до ніг, виціловуючи її грайливо. Дівчину опановувала млість, вона нерухомо лежала на поверхні річки, і струмочки пробігали по тілу під костюмом, роздимаючи матерію. Вона качалася на водяній гладіні, наче кошеня на килимі, перепливала з мерехтливої води, де купався місяць, у чорну воду, затемнену деревами, і її проймав легкий дрож, ніби вона тільки що вийшла з сонячної долини і відчувала, як свіжість листя холодить їй потилицю.

Мієта почала відходити набік, щоб роздягтися, вона стала вже ховатись. У воді вона вже не пустувала і не хотіла, щоб Сільвер торкався її. Вона тихо підпливала до нього з ледь чутним шумом, наче пташка, що пролітає крізь зарості, або крутилася коло нього, почуваючи якийсь незрозумілий острах. Він теж відсувався, коли випадком торкався її. Тепер на річці закохані зазнавали п’янкої втіхи, млосного заціпеніння, що бентежило їх. Коли вони виходили з води, їх починав морити сон, в голові паморочилося, ними опановувала якась знемога. Мієта одягалася дуже довго. Спершу вона накидала на себе сорочку та спідницю і лягала на траву, нарікаючи на втому; вона кликала Сільвера, що стояв за кілька кроків, відчуваючи порожнечу в голові і чудне хвильне томління в усьому тілі. Поворітьма їхні обійми ставали палкіші, вони відчували крізь одяг пружне тіло, прохолодне від купання, і зупинялися, важко дихаючи. Від густих Мієтиних кіс, ще зовсім вогких, від її шиї, плечей несло свіжим ароматом, що п’янив юнака.

На щастя, Мієта заявила раз увечері, що не купатиметься більше, бо від холодної води вся кров переливає до голови. Вона пояснила це з наївною простодушністю.

І знову почалися довгі розмови. Випробування, що його зазнало їхнє невинне кохання, викликало в Сільвера тільки захоплення фізичною силою Мієти. За два тижні вона вивчилася плавати, й часто вони плавали наввипередки; вона розрізала хвилі такими самими швидкими помахами, як і він. Сільвер захоплювався фізичною силою і любив фізичні вправи, і серце йому ніжнішало, коли він бачив, яка вона дужа, міцна, витривала й моторна. Особливою пошаною він перейнявся до її дужих рук. Якось після купанки — одної з перших веселих купанок — вони охопили одне одного за стан і кілька хвилин борюкалися на мілині, і Сільверові ніяк не вдавалося перекинути Мієту; зрештою, він утратив рівновагу, а вона встояла. Її законний товариш ставився до неї, наче до хлопця, ось чому постійні гулянки, скажені перегони на луках, видирання гнізд на верхів’ї дерев, борюкання — всі ці жваві забавки — довший час берегли їхню любов, заховували її чистоту. Але в Сільверовій любові, крім захоплення спритністю Мієти, чаїлася ще особлива ніжність. Тільки-но Сільвер бачив нещасну істоту, бідну босу дитину на курній дорозі, як йому стискалося серце з жалю; він любив Мієту тому, що ніхто не любив її, що їй випала жорстока доля упослідженої. Коли вона сміялася, він був щасливий, що може дати їй радість. До того ж дівча було таке ж дике, як і він, обоє вони дружно ненавиділи кумась із передмістя. Мрії, що ним він віддавався вдень у стельмашні, дужими ударами набиваючи обіддя на колеса, були сповнені великодушного безумства. Він думав про те, що повинен відновити честь Мієті. Все перечитане виринало в його свідомості: він одружиться з своєю подругою, щоб люди шанували її; за святий обов’язок він уважав — урятувати дочку вбивці. І він так захопився роллю рятівника, що бачив усе в неприродному світлі; вкидаючись в якийсь соціальний містицизм, він мріяв про такий апофеоз: Мієта сидить на троні на проспекті Совер, і все місто вклоняється їй, прохає в неї вибачення й співає їй похвалу. На щастя, він забував про всі ці чудові видива, як тільки Мієта з’являлася з-за муру.

— Хочеш навзаводи? Ручуся, що ти мене не випередиш.

І хоча Сільвер і вві сні й наяву захоплювався своєю коханою, в ньому така сильна була потреба справедливості, що він не раз доводив Мієту до сліз розмовами про її батька. Правда, дружба з Сільвером дуже пом’якшила її норов, а все ж часами на неї находили приступи колишньої впертості й бурхливого гніву, тоді очі їй темнішали, вуста щільно стулялися і вона твердила, що батько її добре зробив, забивши жандаря; земля належить усім, і кожний має право стріляти там, де йому заманеться. А Сільвер поважно тлумачив їй тоді сенс законів так, як він їх розумів, і давав найчудніші пояснення, що від них здригнулись би судді Пласана.

Ці розмови найчастіше відбувалися десь на Сен-Клерських луках. Трав’яний килим темно-зеленого кольору розлягався перед ними, аж доки око сягало, й жодної деревини навкруги. Величне небо по самий обрій мерехтіло тисячами зірок. Закоханих ніби вколисувало це море зела.

Мієта довго не згоджувалась: невже Сільвер уважає, що краще б її батько дозволив жандареві вбити себе? Хлопець замовкав на мить. А потім заперечував, що краще бути жертвою, ніж убивцею, і що немає більшого нещастя, як убити ближнього, навіть під час самозахисту. Для нього закон був чимсь святим, а судді справедливо вчинили, засудивши Шантагрея до каторги.

Мієта не тямилася, ладна була прибити свого друга, кричала, що в нього таке ж черстве серце, як і в інших. Але Сільвер і далі вперто обстоював ідеї правосуддя; вона починала плакати, кажучи крізь сльози, що він, мабуть, червоніє за неї, бо він усе нагадує їй про злочинство батька. І ці суперечки кінчалися звичайно сльозами й схвильованим замиренням. І хоч дівчина плакала, визнавала, що вона не цілком справедлива, все ж у глибині душі вона залишалася дикою й невгамовною. Раз якось вона з реготом розповіла, що бачила, як жандар упав із коня і зламав собі ногу. А втім, Мієта жила тепер тільки думками про Сільвера. На його запитання про дядька та брата в перших вона відповідала: «Ну їх!», а як він наполягав, турбуючись, що їй надто вже зле живеться в Жа-Мефрені, вона казала, що багато працює й ніщо не змінилося, їй усе здавалося, що Жюстен здогадується, чому вона співає ранками, чому в її очах така ніжність. І вона додавала:

— Та й що із того? Хай тільки поткнеться до нас, ми його так зустрінемо, що йому пропаде охота пхати носа до чужого проса!

Іноді вони втомлювалися від довгих гулянок на чистому повітрі. Вони завжди поверталися на пустирище св. Мітра, до вузенької алеї, де було так задушливо літніми вечорами від пряних пахощів стоптаної трави, від гарячих випарів. Але іноді в алеях дихалося легше, вітер освіжав повітря, закохані надовго лишалися там, не відчуваючи запамороки. Як добре було спочивати в алеї! Вони сиділи на могильній плиті, не чуючи більше галасу дітваків і циган; вони мали таке відчуття, ніби у себе вдома. Сільвер не раз знаходив тут кістки й уламки черепів, і закохані любили розмовляти про колишнє кладовище.

Вони мали жваву уяву, їм привиджувалось, що їхня любов — чудове здорове соковите зілля, виросле на цьому угноєному смертю грунті. Любов їхня зросла, як буйні трави, розцвіла, як мак, що оце гойдається від найменшого вітерця, мак, подібний до вирваного закривавленого серця. Закохані розуміли тепер, чий подих вони відчувають у себе на обличчі, чий шепіт вчувається в темряві, що за тремтіння пробігає по алеї: то мерці обпалюють їх своєю колишньою пристрастю, мерці розповідають їм про свою шлюбну ніч, мерці перевертаються в домовині, пройняті жагучим бажанням любити, знову спізнати жагу. Ці кістяки були сповнені ніжності до закоханих. Огонь їхньої юності зігрівав розбиті черепи, потрощені кістки ніби захоплено шепотіли, пройняті ніжною турботою й заздрістю. І коли закохані йшли, старе кладовище починало плакати. Трави, що жаркими ночами обвивались круг їхніх ніг, намагаючись їх зв’язати, як тонкі пальці, зсохлі в могилі, тяглися з землі, щоб затримати, кинути їх ув обійми одне одному. Гострий, терпкий дух зламаних стеблин п’янив, як сласний аромат, як могутні соки життя, що законюються в глибині гробів і дурманять коханців, заблудлих на безлюдних стежках. Мерці, древні мерці жадали шлюбу Мієти й Сільвера…

Ніколи закохані не відчували остраху. Розлита навкруги ніжність зворушувала їх, і вони починали любити ці незримі істоти, відчували інколи їхню присутність, ніби трепет крил. Іноді залюблених оповивав якийсь приємний смуток, вони не розуміли, чого хотіли від них мерці, вони і далі наївно любили одне одного на цьому занедбаному цвинтарі, де угноєна земля дихала життям, де все настирливо вимагало їхнього з’єднання. В вухах дзвеніло від спеки, кров приливала до лиця, але все ж вони нічого не розуміли.

Бували дні, коли голоси мертвих лунали так голосно, що Мієта, млосна, півлежачи на могильній плиті, дивилася на Сільвера затуманеним зором, ніби хотіла запитати: «Чого їм треба? Що за вогонь у моїх жилах?» А Сільвер, знесилений, схвильований, не насмілювався відповісти, не насмілювався вимовити палкі слова, що витали в повітрі, послухатися божевільних порад буйної трави, тихої алеї, закинутих могил, що, здавалося, жадали стати за любовне ложе.

Закохані часто говорили про кістки, що їх знаходили в траві. Мієта по-жіночому любила все страшне. З кожною новою знахідкою починалися догадки без кінця. Коли кістка була тонка, Мієта уявляла собі гарну дівчину, хвору на сухоти або вмерлу від гарячки напередодні весілля; коли кістка була здорова, то, мабуть, належала величавому дідові, воякові, судді або якійсь могутній людині. Але найцікавішою була могильна плита. Раз при ясному місячному світлі Мієта роздивилася на одному боці напівстерті літери. Вона змусила Сільвера ножем обчистити мох, і вони прочитали вибитий на камені напис: «Тут спочиває… Марія… що вмерла…» І Мієта, прочитавши своє ім’я, заціпеніла. Сільвер обізвав її дурненькою. Але вона не могла утриматися від сліз. Вона казала, ніби щось ударило її в груди; що вона, певне, незабаром помре і що ця плита буде для неї. Юнак похолов, але тут же почав її соромити. Як! Вона така мужня і раптом думає про всякі дурниці. Кінець кінцем обом їм стало смішно. Після цього випадку вони уникали говорити про мерців. Але в години жури, коли хмарне небо повивало смутком алею, Мієта починала балакати про цю незнайому Марію, могила якої так довго сприяла їхнім побаченням. Може, й кістки цієї безталанної дівчини все ще лежать тут.