Великі сподівання

- І ти ще її захищаєш, Метью,- не здавалась місіс Покет,- цю призвідницю?

Містер Покет гірко зітхнув.

- То це я, онучка свого дідуся, нічого не важу в цьому домі? - вигукнула місіс Покет.- А куховарка, між іншим, дуже порядна жінка, вона ще коли напитувала місця, так щиро мені казала, що я просто вроджена герцогиня.

Побіля містера Покета стояла канапа, і він на неї й упав у позі помираючого гладіатора. Все ще не виходячи з цієї пози, він прорік глухим голосом: «Добраніч, містере Піп», після чого я вирішив, що мені й справді краще піти спати й дати йому спокій. [199]

Розділ 24

Через два-три дні, коли я вже влаштувався у своїй кімнаті, кілька разів з'їздив до центру Лондона і замовив у крамарів усе, чого потребував, ми з містером їїокетом мали тривалу розмову. Про мої перспективи на майбутнє він був поінформований краще, ніж я, бо містер Джеггерс, за його словами, сказав йому, що мене не треба готувати до якогось певного фаху, а що для мого положення цілком вистачить, якщо я зможу триматись, як рівний, у товаристві таких самих заможних молодих людей. Я з цим, звичайно, погодився, не мігши запропонувати чого-небудь іншого.

Щоб набути основи потрібних знань, він порадив мені звернутись до певних закладів у Лондоні, на себе ж узяв роль загального керівника й дорадника моїх студій. Він висловив надію, що при вмілій допомозі я ие зазнаю особливих труднощів і незабаром зможу обходитись без будь-чиїх вказівок, окрім його власних. Тон, яким він сказав це і багато чого іншого в такому ж дусі, дуже мені сподобався й викликав щиру довіру до нього, і я можу відразу заявити: він завжди так ревно й чесно виконував свої обов'язки щодо мене, що я й не міг не відповісти йому тим самим. Якби він виявив свою байдужість, як учитель, я, безперечно, відплатив би йому тією ж монетою, як учень; але він не дав мені такого приводу, і це забезпечило обопільну повагу в наших стосунках. І я ніколи не вбачав нічого кумедного в ньому, як наставникові,- ні, він здавався мені винятково поважним, чесним і доброзичливим.

Коли ми з ним залагодили ці питання і я по-справжньому взявся за науку, мені спало на думку, що якби я зберіг за собою ту кімнатинку в Барнардовім заїзді, це приємно урізноманітнило б моє життя, та й, крім того, спілкування з Гербертом позитивно впливало б на мої манери. Містер Покет проти цього не заперечував, тільки сказав, ідо перше, ніж вдатись до будь-яких заходів, треба порадитися з моїм опікуном. Його слова, як я зрозумів, були викликані тією делікатною обставиною, що мій план трохи заощадив би Гербертові видатки; отож я подався на Літл-Брітен і виклав своє бажання містерові Джеггерсу.

- Якби я міг придбати ті меблі, що взято напрокат,- сказав я,- і ще кілька дрібничок, я почувався б там, як дома.

- Дійте! - сказав містер Джеггерс, пирхнувши смішком.- [200] Я ж говорив, що ви розгорнетеся. То скільки ж вам треба?

Я сказав, що не знаю, скільки саме.

- Ага,- зауважив містер Джеггерс.- Але все-таки? П'ятдесят фунтів вистачить?

- О ні, це було б забагато.

- Тоді п'ять фунтів? - спитав містер Джеггерс.

Це вже був такий великий спад, що я трохи розгубився.

- Та ні, треба б більше.

- Більше, значить,- вичікувально зауважив містер Джеггерс, встромивши руки в кишені, голову схиливши набік, а очі втупивши у стіну позад мене.- І на скільки більше?

- Точно назвати суму важкувато,- з непевністю сказав я.

- Ага,- повторив містер Джеггерс.- Але все-таки? Двічі по п'ять - піде? Тричі по п'ять - піде? Чотири по п'ять - піде?

Я сказав, що це вже буде з гаком.