Великі сподівання

Вона раз у раз називала мене «хлопчиком» і говорила це вкрай байдужно, хоча сама була десь такого самого віку, що й я. Звичайно, як дівчинка, та ще й гарненька і самовпевнена, вона здавалася куди старшою, але до мене вона ставилась так зневажливо, наче була зовсім повнолітньою і навіть королевою.

У дім ми ввійшли бічними дверима - парадний вхід був замкнений ззовні на два ланцюги,- і найперше мене вразила суцільна темрява всередині: дівчинка залишила в передпокої запалену свічку. Тепер вона взяла її, і ми подались через коридори й далі вгору сходами; якби не свічка, нас поглинула б навколишня пітьма.

Нарешті ми підійшли до дверей кімнати, і дівчинка сказала:

- Заходь.

Я відповів - не так з чемності, як через сором'язливість:

- Ні, спершу ви, міс. Вона на це кинула:

- Що за дурниці, хлопчику. Я не збираюся заходити. І, сповнена зневаги, пішла собі назад, а найгірше - забрала з собою свічку. [63]

Мені стало дуже незатишно, ба навіть трохи страшно. Лишалось одне - постукати в двері, що я й зробив і почув ізсередини дозвіл увійти. Я ввійшов і опинився у досить великій кімнаті, непогано освітленій кількома восковими свічками. Ані промінчика сонячного світла не пробивалося сюди. Судячи з меблів, це була спальня, хоча вигляд і призначення багатьох речей були мені тоді абсолютно незнайомі. Серед них виділявся покритий тканиною столик із дзеркалом у позолоченій рамі, з чого я зразу зробив висновок, що це чи не туалетний столик якоїсь панії.

Якби нікого не було за цим столиком, він, можливо, і не впав би мені зразу в око. Але у кріслі, спершись ліктем на стільницю і схиливши голову на долоню, сиділа така дивна леді, що дивнішої я ніколи не бачив і не побачу.

Вона була розкішно вдягнена - самі атласи, мережива, шовки,- і все біле. Туфлі також були білі. З її голови спадала довга біла фата, волосся прикрашали весільні квіти, але саме волосся було сиве. На шиї і на руках у неї виблискували яскраві коштовності, ще інші іскрилися на столі. Всюди видніли розкидані сукні - хоч не такі пишні, як та, що була на ній,- і стояли напівспаковані валізи. Вона ще не скінчила вдягатись, бо одна туфля була на нозі, а друга стояла на столі поруч з її рукою, і фата звисала абияк, і годинник з ланцюжком був не на ній, і мереживо було не на грудях, а лежало біля дзеркала вкупі з дрібними оздобами, хустинкою, рукавичками, якимись квітами й молитовником.

Все це я помітив не відразу, хоч і з першого погляду побачив багато більше, ніж можна було б сподіватись. Я побачив, що те, яке мало бути білим, давно втратило цю білість, поблякло й пожовкло. Я побачив, що наречена у весільній сукні зів'яла, як і та сукня та квіти, і в ній тільки й лишилось яскравого, що блиск запалих очей, Я побачив, що сукня, яка колись облягала стрункий молодий стан, тепер обвисає на висохлому тілі, де сама шкіра й кістки. Одного разу на ярмарку мене водили подивитись на воскову фігуру, що зображувала якусь там історичну знаменитість у труні. А іншого разу в одній з наших давніх церков на болотах мені довелося бачити скелета в зотлілих шатах, викопаного зі склепу під кам'яною підлогою. Тепер у тієї воскової фігури й того скелета наче з'явилися живі темні очі, втуплені в мене. Я б закричав з жаху, якби тільки стало на це духу.

- Хто ти? - спитала леді за столом.

- Піп, мем. [64]

- Піп?

- Хлопчик від містера Памблечука, мем. Я прийшов... погратися.

- Підійди ближче, щоб я на тебе роздивилась. Підійди до мене.

Ось саме тоді, коли я стояв біля неї, силкуючись уникати її погляду, я й роздивився докладніше все довкола і побачив, що годинник її зупинився, показуючи за двадцять хвилин дев'яту, і так само настінний годинник стояв і показував за двадцять дев'яту.

- Подивись на мене,- сказала міс Гевішем.- Ти не боїшся жінки, яка ні разу не бачила сонця за весь той час, що ти живеш на світі?

Як не прикро це визнати, але я не побоявся відповісти страшенною брехнею, яку містило слово «ні».

- Ти знаєш, що тут у мене? - спитала вона, приклавши одну, а тоді й другу руку до лівого боку грудей.