- Я це й мав на меті,- сказав Веммік.
- Отже, ви вважаєте,- запитав я трохи аж обурено,- що ніколи не треба...
- ...Вкладати рухоме майно в приятеля?- підхопив Веммік.- Звичайно, не треба. Хіба коли хочеш приятеля позбутись. Але й тоді ще слід зважити, скільки саме майна на це не шкода.
- І це ви цілком серйозно, містере Веммік?- спитав я.
- Так серйозно, як тільки можна у цій конторі,- відказав він.
- Ага!- вхопився я за останні його слова, сподіваючись знайти тут якусь лазівку.- Значить, у Волворті ви можете й інакше думати?
- Містере Піп,- повагом відіювів він.- Волворт - це одне місцз, а ця контора - зовсім інше. Так само, як Старий - це одна особа, а містер Джеггерс - зовсім інша. Змішувати їх ні до чого. Про мої волвортські погляди треба питати у Волворті, а тут, у конторі, ви можете почути тільки мої службові погляди.
- Дуже добре,- сказав я з полегкістю.- У такому разі можете бути певні, що я відвідаю вас у Волворті.
- І там будуть вельми раді, містере Піп,- відказав він,- прийняти вас, як суто приватну особу.
Усю цю розмову ми провадили мало не пошепки, добре знаючи, який гострий слух у мого опікуна. А що зараз він [291] показався у дверях кабінету, витираючи рушником руки, Веммік накинув плаща й приготувався погасити свічкиГ Ми всі разом вийшли на вулицю, але за порогом Веммік звернув в один бік, а ми з містером Джеггерсом у другий. Цього вечора у мене не раз прокидався жаль, чому містер Джеггере не має у своєму домі на Джеррард-стріт Старого, чи Громовика, чи хоч кого-небудь або чого-небудь,- може, тоді він не був би вічно таким насупленим. Дуже ж невтішно було думати у свій двадцять перший день народження, що мало чого й варте повноліття в цьому сповненому недовіри й підозри світі, який він витворював довкола себе. Він у сто разів був досвідченіший і кмітливіший за Вемміка, і все-таки я в сто разів більше волів би обідати з Вемміком, аніж з ним. І не лише на мене містер Джеггере впливай так гнітюче, бо коли він пішов від нас, Герберт, втупивши очі у вогонь, сказав, що, певно, у нього, Герберта, на сумлінні якийсь тяжкий, тільки зовсім забутий злочин,- бо чого б ще йому почуватися так пригнічено й винувато?
Розділ 37
Гадаючи, що неділя - найкращий день для ознайомлення з волвортськими поглядами містера Вемміка, я найближчої ж неділі вирушив на прощу до Замку. Опинившись перед його зубчастими укріпленнями, я побачив, що вгорі мав прапор і місток піднято; проте, не перестрашений гордим виглядом фортеці, я теленькнув дзвінком біля хвіртки, і мене якнаймирнішим чином впустив Старий.
- Мій син, сер,- сказав він після того, як закріпив опущений місток,- так і думав, що ви можете навідатись, тож велів передати вам, що скоро вернеться з прогулянки. У мого сина так заведено - регулярно прогулюватись. Мій син, він любить, щоб в усьому був лад.
Я закивав йому незгірше, мабуть, і від самого Вемміка, і ми, ввійшовши в дім, посідали перед каміном.
- Ви, сер,- сказав щебетливим голосом дідок, гріючи руки біля вогню,- гадаю, познайомилися з моїм сином у нього в конторі?- Я кивнув.- Ха! Я чував, сер, що мій син надзвичайно вмілий у своєму ділі?- Я кивнув енергійніш.- Атож, так мені й казали. Він же служить по адвокатській лінії?- Я кивнув ще енергійніш.- Оце ж і найдавніше в моєму синові,- сказав дідок,- бо навчався він зовсім не адвокатського ремесла, а бондарського. [292]
Мене цікавило, чи дійшов до старого добродія відгомін слави містера Джеггерса, і я прокричав йому це ім'я. Він украй ошелешив мене, коли на мої слова щиро засміявся й вельми грайливо відповів:
- Звісно, що ні, ви вгадали!
Я так і до сьогоднішнього дня не знаю, що він мав на увазі, що за жарт, на його думку, я утнув.
Оскільки я не міг без кінця кивати, не пробуючи якось інакше розворушити дідка, я голосно запитав його, чи він і сам не мав відношення до бондарського ремесла. Я кілька разів повторив те саме і потицяв йому в груди,- мовляв, це ж про нього я питаю,- поки він нарешті зрозумів, що мене цікавить.
- Ні,- сказав старий добродій,- я комірником працював, комірником. Спершу там-о,- він показав у напрямку димаря, хоча мав на думці, здається, Ліверпуль,- а опісля тут, у лондонському Сіті. Тільки оця неміч до мене ув'язалася,- бо ж я недочуваю, сер...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Великі сподівання» автора Чарлз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 134. Приємного читання.