Великі сподівання

Коли вони пішли і коли Требб та його підручні (хлопчака його, однак, тут не було) поскладали в торби своє маскарадне причандалля й пішли також, у домі стало якось здоровіше. Невдовзі по цьому Бідді, Джо і я сіли за холодний обід - але не в кухні, а у вітальні, і Джо при тім так надміру обережно обходився з ножем, і виделкою, і сільничкою, і всім іншим, що ми почували себе дуже скуто. Зате після обіду, коли я вмовив його запалити люльку і ми з ним побули в кузні, а тоді посідали на великій каменюці під кузнею, настрій у нас поліпшився. Я ще зауважив, що, прийшовши з похорону, Джо переодягнувся в щось проміжне між своїм недільним вбранням і робочим і став природнішим, більше схожим на самого себе.

Йому дуже сподобалось, коли я попросився у нього переночувати в моїй колишній кімнатинці, та й мені теж: я відчував, що правильно вчинив, звернувшися з цим проханням.

Коли на землю лягли вечірні тіні, я скористався вільною хвилиною, щоб прогулятися з Бідді в садку й поговорити.

- Бідді,- сказав я,- ти ж, гадаю, могла б повідомити мене про цю сумну новину. [282]

- Ви так гадаєте, містере Піп?-відказала Бідді.- Я б і повідомила, якби вважала, що це потрібне.

- Я не хочу дорікати, Бідді, але все-таки, здається, тобі слід було б це зробити.

- Вам так здається, містере Піп?

Вона говорила дуже тихо, і вся здавалася такою стриманою, лагідною і милою, що мені не хотілося знову доводити її до сліз. Подивившись трохи на її потуплений вид, коли вона ступала поряд, я вирішив облишити цю тему.

- Тепер, Бідді, люба, тобі, мабуть, незручно буде залишатися в домі?

- О, так, я розумію, містере Піп,- твердо, хоч і не без суму, сказала Бідді.- Я вже говорила з місіс Габл, і завтра я переберуся до неї. Сподіваюся, разом ми якось подбаємо про містера Гарджері, поки у нього якось влаштується життя.

- А як ти збираєшся жити, Бідді? Якщо тобі треба гро...

- Як я збираюся жити?- не дала мені договорити Бідді, вся зашарівшись.- Я скажу вам, містере Піп. Я спробую дістати місце вчительки в новій школі, яку тут закінчують будувати. Односельці зможуть дати мені добрі рекомендації, і я сподіваюся, що буду працьовита й терпляча і навчатимусь сама, поки навчатиму інших. Ви знаєте, містере Піп,- з усмішкою мовила далі Бідді, підводячи на мене погляд,- нова школа тут зовсім не схожа на ту колишню, але я відтоді багато чого перейняла від вас, та й пізніше теж у дечому вдосконалилась.

- Та ти, Бідді, така, що завжди можеш удосконалюватись, де б не опинилась!

- Воно-то так, але якби ж не погані риси характеру,- пробурмотіла Бідді.

Це прозвучало не як докір, а як думка, що ненароком зірвалася з язика. Що ж, подумав я, краще й цю тему облишити. Я мовчки пройшов ще кілька кроків поруч з Бідді, дивлячись на її потуплений вид.

- Бідді, я от не чув подробиць, як саме моя сестра померла.

- Та які там подробиці! Вона, бідна, чотири дні була в поганенькому стані - хоча останніми часами це з нею рідше траплялося, аніж спершу - і ось увечері, саме коли чай пити, прочнулась і сказала цілком чітко: «Джо». А що вона вже хтозна-як здавна ані словом не озивалась, то я побігла й привела з кузні містера Гарджері. Вона мені [283] знаками показала, щоб він сів поряд неї і щоб я поклала її руку йому на шию. Тож я помогла їй обняти його, і вона схилилась головою до нього на плече, заспокоїлася й стихла. А трохи згодом удруге сказала «Джо», і один раз «Вибач», і один раз «Піп». І більше голови ні разу не підводила, а рівно за годину ми поклали її на ліжко, коли побачили, що вона вже не дихає.

Бідді схлипнула, та й мені сльози так застували зір, що я ледь розрізняв потемнілий садок, і стежку, і зорі, які висіювались на небі.

- І так нічого й не з'ясувалося, Бідді?

- Нічого.