Розділ «Епілог»

Гул прокотився по всьому табору, немов під ударами вихору зашуміли в бору дерева, – і негайно ж із двохсот тисяч глоток вирвався несамовитий, нелюдський крик: «Рятуйтеся! Рятуйтеся! Ляхи! Старшина тікає!»

Юрба завирувала, як весняний потік. Багаття було затоптано, вози, намети перекинуто, рогатки знесено, люди давилися, душилися; страшенна паніка всіх позбавила розуму. Гори тіл умить виросли на дорозі – живі дерлися по трупах серед ревіння, виття, вереску, стогонів. Юрба виплеснулася з майдану, кинулася на міст – одні одних зіштовхували в болото, потопаючі судорожно хапалися один за одного і, благаючи в небес милосердя, провалювалися в холодну хитку трясовину. На мосту почалася рукопашна і різанина за місце. Води Плешової наповнилися тілами. Немезида історії визначила Берестечку стати страшною платою за Пилявці.

Жахливі крики досягли слуху молодого вождя, і він одразу зрозумів, що сталось. Але даремно зразу ж повернув він до табору, даремно помчав назустріч юрбам, здійнявши до небес руки. Голос його загубився в ревінні тисяч глоток, нестримний потік утікачів підхопив його разом із конем, старшинами та всією кіннотою і потяг назустріч загибелі.

Коронні війська приголомшені були видовищем, яке відкрилось, і спочатку прийняли це сум’яття за запеклу спробу прорватись – одначе важко було не повірити своїм очам. Через якихось кілька хвилин, ледь минув подив, усі корогви, не чекаючи наказу, кинулися на козаків; попереду мов ураган летіла драгунська корогва, очолювана невеличким полковником із оголеною шаблею в руці.

І настав день гніву, поразки і суду… Кого не було затоптано або хто не потонув, той од меча загинув. Ріки зробилися червоні: незрозуміло було, несуть вони кров чи воду. Юрба збожеволіла, в сум’ятті козаки давили один одного, і зіштовхували у воду, і йшли на дно… Дух убивства пронизав саме повітря в тих жахливих лісах, вселився в кожного: козаки з люттю почали захищатися. Сутички зав’язувалися на болоті, в хащі, посеред поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно наказував король своїм воїнам зупинитися. Жалість вичерпалася в серцях, і різанина продовжувалася до самої ночі – така різанина, якої не доводилося бачити і старим, бувалим воїнам; при спогаді про неї в них довго ще волосся на голові ворушилося.

Коли ж нарешті пітьма огорнула землю, самі переможці злякалися того, що натворили. Не пролунало над табором «Te Deum» і не радості сльози, а сльози суму і співчуття котилися зі шляхетних королівських очей.

Так було розіграно перший акт драми, авторство якої належало Хмельницькому.

Але Богун у той страшний день не наклав головою разом з іншими. Одні говорили, що, побачивши неминучість розгрому, він перший врятувався втечею, інші – що йому врятував життя знайомий лицар. Правди так ніхто і не довідався.

Одне лише ми достеменно знаємо: в наступних війнах ім’я його часто згадувалося серед імен найславетніших козацьких вождів. Послана чиєюсь мстивою рукою куля наздогнала його декількома роками пізніше, але й тоді ще закінчити земний шлях йому не настав час. Після смерті князя Вишневецького, що не витримав злигоднів ратного життя, коли лубенську його державу було відірвано від Речі Посполитої, – Богун заволодів більшою частиною цих земель. Говорили, що під кінець він і Хмельницького над собою визнавати відмовився. Сам Хмельницький, зломлений, зневажений власним народом, шукав заступництва на стороні, гордий же Богун відмовлявся від усякої опіки і готовий був шаблею захищати свою козацьку вольницю.

Говорили також, що усмішка ніколи не показувалася на обличчі цього незвичайного чоловіка. Жив він не в Лубнах, а в сільці, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там начебто й помер.

Міжусобні війни пережили його й тяглися ще тривалий час. Потім прийшла моровиця, потім шведи. Татари стали постійними гістьми на Україні та щоразу юрбами гнали місцевий люд у неволю. Порожніла Річ Посполита, порожніла й Україна. Вовки вили на руїнах міст; квітучий колись край перетворився на гігантську гробницю. Ненависть уросла в серця й отруїла кров народів-побратимів, і тривалий час із жодних вуст не можна було почути слів: «Хвала Всевишньому, і на землі мир, у людях благовоління».