Розділ «Частина друга»

– Тільки б вона в наші руки потрапила, я не я буду, якщо хто її в нас потім відніме.

– Зізнаюся вам, пане Міхал, – відповів на це Заглоба, – є в мене одне побоювання: як би на випадок війни татарва в тих краях не заворушилась і не оточила нас, – з козаками-то ми порозуміємося. Мужві зовсім нічого не будемо пояснювати. Ви помітили, вони нас за старшин приймають, а запорожець поважає пернач, та й Богунове ім’я нам щитом послужить.

– Знаю я татар, у нас на Лубенщині безупинно з ними траплялися сутички, а вже ми з Вершуллом ні вдень, ні вночі не мали спокою, – відповів пан Міхал.

– І я їх знаю, – мовив Заглоба. – Пам’ятаєте, розповідав вам, що багато років провів серед них і у велику міг увійти пошану, та обусурманюватися не захотілось – довелося плюнути на всі блага, а вони ще мученицької кари завдати мені хотіли за те, що я найголовнішого їхнього муллу в істинну віру навернув.

– А ваша милість якось казали, це в Галаті було.

– У Галаті своєю чергою, а в Криму своєю. Коли ви думаєте, Галатою світ закінчується, то либонь і не відаєте, де раки зимують. Нечестивих на світі більше, ніж дітей Христових.

Тут у розмову втрутився Редзян.

– Не тільки татари перешкоди чинити можуть, – зауважив він. – Я вам іще не сказав, що від Богуна почув: яр цей стереже нечиста сила. Велетка, що вартує князівну, наймогутніша чарівниця і з чортами в дружбі; боюся, як би вони її не застерегли. Є, щоправда, в мене одна куля, сам відливав над освяченою пшеницею, – ніяка інша не візьме цю відьму, але, крім неї, там начебто цілі полчища упирів охороняють підходи. Доведеться вже вам подбати, щоб мені нічого кепського не сталося, а то й нагорода моя пропаде…

– Ах ти, трутень! – вигукнув Заглоба. – Немає в нас інших турбот, окрім як про твоє здоров’я піклуватися! Не зверне тобі диявол шиї, не бійся, а хоч би і звернув, однаково: так і так за свою жадібність потрапиш у пекло. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, а ще зарубай собі на носі: якщо Горпина могутня відьма, то я меткіший од неї чаклун, позаяк у Персії чорної магії навчався. Вона чортам служить, а вони – мені, я б землю на них міг орати, та неохота – про спасіння душі як-не-як треба думати.

– Воно вірно, пане, але цього разу все-таки застосуйте свою силу: завжди краще від небезпеки відгородитися.

– А я більше в правоту нашої справи вірю й уповаю на милість Господню, – сказав Володийовський. – Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами ангели небесні, проти них не встояти найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю Михаїлу-архангелу сім свічок білого воску.

– Добре, і я одну додам, – сказав Редзян, – щоб їхня милість пан Заглоба вічними муками не лякав більше.

– Я перший тебе в пекло відправлю, – відповів шляхтич, – тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.

– Як це не знаю? Добратися б до Валадинки, а там я хоч із зав’язаними очима… Коли берегом до Дністра поїдемо, яр буде по праву руку, а впізнати його простіше простого: вхід валуном загороджений. На перший погляд здається, туди потрапити не можна, але в камені проріз є: двоє коней бік у бік проходять. Аби доїхати, а там ніхто від нас не втече, один тільки в цей яр вхід і вихід, а стіни навколо височенні, не перелетіти і птахові. Відьма всякого, хто без дозволу поткнеться, вбиває, навкруги кістяки людські валяються, але Богун звелів не звертати уваги, а їхати та покрикувати: «Богун! Богун!..» Тоді вона нас як своїх зустріне. А крім Горпини, там іще Черемис є, страшенно влучно з пищалі стріляє. Обох убити треба буде.

– Черемиса-то так, згоден, а бабу і зв’язати досить.

– Зв’яжеш її, як же! Сила в ній страшна – кольчугу рве, як сорочку, підкову в руку візьме – хрясь, і немає. Пан Підбийп’ятка, може, ще б упорався, а нам нічого й думати. Щодо відьми не турбуйтеся, у мене для неї припасена свячена куля; краще, щоб здохла, чортиха, а то ж полетить вовчицею навздогін, козаків наполохає виттям – своїх голів не врятуємо, не те що панянку Олену.

У таких бесідах та нарадах минав час у дорозі. А їхали швидко, тільки й миготіли мимо містечка, села, хутори і кургани. Шлях тримали через Ярмолинці до Бара, відтіля тільки вирішено було повернути до Дністра, на Ямпіль. Місця траплялися знайомі: тут колись Володийовський розбив загін Богуна і звільнив із полону Заглобу. Навіть на хутір той самий наткнулися – там і заночували. Часом, щоправда, траплялося ночувати і просто неба, у степу. Нічліги тоді скрашував Заглоба, розповідаючи про давні свої пригоди бувальщини й небилиці. Але найбільше говорили про князівну Олену та про майбутнє її звільнення з чаклунчиної неволі.

Нарешті закінчилися місця, що охоронялися корогвами Ланцкоронського. Далі хазяйнували козаки – у тім краю жодного ляха не залишилося: хто не втік, був відданий вогневі та мечу. На зміну травню прийшов спекотний червень, а друзі наші проробили тільки третину свого важкого й довгого шляху. На щастя, з боку козаків їм небезпека не загрожувала. Мужицьким ватагам зовсім нічого пояснювати не доводилося – вони, як правило, приймали подорожан за старшин Запорізького Війська. А якщо, бувало, й запитували, хто такі, Заглоба, коли цікавився січовик, показував Богунів пернач, а простого зарізяку, не злазячи з коня, штурхав ногою в груди і валив додолу – інші, заздрівши таке, негайно забиралися з дороги, думаючи, що свого зачепили, і не просто свого, – коли б’є, значить, велике цабе. «Може, Кривоніс або Бурляй, а то й сам батько Хмельницький».

І все-таки Заглоба частенько ремствував на голосну Богунову славу: вже дуже їм дозоляли запоріжці своєю цікавістю, через що й затримки чималі в шляху траплялися. Часто-густо кінця не було розпитуванням: чи здоровий? чи живий? – чутка про загибель отамана докотилася до самого Ягорлика і до порогів. Коли ж подорожани відповідали, що Богун у доброму здоров’ї та на волі, а вони – його посланці, всяке кидалось їх цілувати і пригощати, не тільки душу, але і гаманець розкриваючи, чим тямущий слуга Скшетуського жодного разу не забув скористатися.

У Ямполі їх зустрів Бурляй, уславлений старий полковник, який із Запорізьким Військом і черню дожидав там буджацьких татар. Колись він навчав Богуна ратному мистецтву, брав із собою в чорноморські походи – в одному з таких походів вони разом пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна, як сина, і посланців його зустрів лагідно, без найменшого недовір’я, тим паче що рік тому бачив при ньому Редзяна. А довідавшись, що Богун живий і прямує на Волинь, на радощах утнув для гостей бучний бенкет і сам перший доп’яну напився.